Поділитись:

Одного разу в луцькому тролейбусі

Неділя, 25 лютого 2018, 07:40

Справа була одного буденного вечора в одному зі звичайних тролейбусів Луцька, в якому було майже порожньо, лиш де-не-де мирно дрімали на сидіннях пенсіонери. Вони завжди звідкись або кудись їдуть.

"Обережно! Двері зачиняються" - озвучив водій і електротранспорт, скрегочучи всім своїм залізним організмом, рушив від зупинки й неквапливо "поплив" вулицею міста.

"Аби тільки не обірвалась контактна мережа, чи не пропав якийсь там струм, як буває", - роздумувала собі, аж тут до мене підійшла пані кондукторка "обілечувати".

Поглянувши на дві гривні в моїх руках ще й перепитала чи мені "дорослий" чи "студентський" таким чином, сама того не підозрюючи, зробивши мені комплімент.

"Навіть якби і був в мене той студентський, я би все одно заплатила тих нещасних дві гривні зважаючи на те, що звичайні трудяги луцького депо не бачать зарплат місяцями через брак коштів, через невідшкодування пільгових перевезень, через, через, через…Ех! І як ще вистачає нахабності в тих "зайців" їздити "зайцями?", - такі думки крутились в голові аж поки мої вуха не зловили уривок такого діалогу:

"Тримайте гроші за проїзд", - каже сивочолий поважний чоловік і простягує гроші жінці-кондукторці.

Вона бере двогривневу купюру, акуратно розпрямляє її пальцями, і ховає в гаманець, прилаштований в неї на животі. Тоді відриває білетик і вручає його пасажиру тролейбуса зі словами:

"А у вас що, немає посвідчення?".

"Та є. Воно в мене тут, з собою", - відповів він.

"Так нащо ж ви мені гроші за білет платите?", - здивувалась кондукторка, а пенсіонерка, яка сиділа позаду неї аж відкрила очі аби побачити того дивака, якому пенсії певно ніде подіти.

"Та вам тих зарплат не платять… завжди грошей немає, то мені неважко заплатити за білет". – відповів дідусь.

"Та ні! Вже таких затримок немає. Он за січень дали", - розпливлась в посмішці працівниця тролейбусного депо.

"Зупинка - квакваква. Наступна зупинка - кавкваква", - озвучив, як завжди мені незрозуміло і нерозбірливо, зупинку водій. Я виглянула у вікно – о! Лавка з трьома вгодованими котами, які тут щовечора чатують на пасажирів із смаколиками для них. Моя зупинка! – пора мені виходити.

Тролейбус важко зітхнувши покотився собі далі разом з кондукторкою, дідусем та ще з десятком людей пенсійного віку, окремі з яких часу від часу провалювалися в сон. Або ж, можливо, люблять їздити з закритими очима.

Мені ж стало якось тепло на душі від того, що не все так погано, як ми думаємо. І прекрасно те, що люди не розучились співчувати іншим, навіть зовсім чужим та незнайомим людям.

І цей дідусь (дай Боже йому здоров'я), нехтуючи своєю можливістю скористатись пільговим проїздом, вирішив купити білетик – адже ж на ЛПЕ проблеми з виплатами зарплат і він, пересічний лучанин, переживає за те, що люди в тролейбусному депо працівники сидять без зарплат.

От якби так само переживали відповідальний за це чиновник чи керівництво ЛПЕ … Та й молодь, ті що люблять їздити "зайцями", теж має задуматись, що негарно так – люди зробили свою роботу ( за яку їм ще й можуть не заплатити, чи затримати зарплату), провезли вас у тролейбусі, а ви вистрибуєте стрімголов аби лиш не заплатити.

Не думаю, що тому "зайцю" приємно було би бачити підошви черевиків людини, яка стрімголов втікає від нього аби не заплатити за пророблену роботу.

Варто ставитись до людей так, як би ти хотів щоб ставились до тебе і тоді, можливо, безсовісних вчинків (нехай навіть дріб'язкових) стане менше.

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою Ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.

Надрукувати
мітки:
коментарів