Сім_Сорок. Рой Джонс

Це було близько 7 років тому. Моя вага коливалася в проміжку 60-65 кілограмів, а кілька днів тому я віджимався в упорі лежачи 500 разів за те, що пробив вухо та почав носити сережку.

Годинник у боксерському залі показував 15:45. Більшість із нас бинтувала кисті рук перед розминкою. Завжди було краще швидко щось підправити, ніж отримати покарання у вигляді віджимань за те, що не встиг за 2 хвилини екіпіруватися для роботи в парах.

"Пацани, а ви знали, що Рой Джонс читає реп?" – говорив я до друзів і паралельно вмикав "Can't be touched" на своєму телефоні.

Згодом в залі появився тренер.

"Руслан, ти молдавинин чи що? Не показуй цьому психу Роя Джонса, бо він зараз приїде додому і буде йти в шоломі по селі, лякати до людей. Знову будуть казати, що ми дебіли", – відмочив він.

Цей момент – один з найвеселіших за всі роки моїх тренувань у тій залі, але сьогоднішній текст присвячується не цьому. Минулого тижня останній раз одягнув рукавиці вищезгаданий Рой Джонс. Свою професійну кар'єру він розпочав у 1989 році в Пенсаколі і тепер у віці 49 років він завершив свій видатний шлях.

Я ніколи не буду дивитися на нього з політичної точки зору, я не буду критикувати Роя за те, що він отримав російське громадянство, їздив в Крим та фотографувався з Путіним.

Коли ми були дітьми, він був нашим героєм, ми всі хотіли бути, як він. Ми плакали, коли його вперше "зрубав" Антоніо Тарвер, а потім той дивний австралієць Денні Грін. Ми раділи коли він нищив Джо Руїса та Фелікса Трінідада. Ми злилилася, коли він не добив Джо Кальзаге.

Але ми завжди любили Роя Джонса, і будемо любити його завжди.

"Не можна повернутися у минуле та змінити свій старт. Проте можна ще раз стартувати зараз та змінити свій фініш", – Рой Джонс.