Як кріпак створив першу мережу цукрових заводів в Україні

Понад 200 років тому кріпаки зі Сміли Федір Симиренко і Степан Яхненко купили собі свободу та створили першу в Україні мережу цукрових заводів і компанію з багатомільйонними оборотами.

Про це пише "Новое Время".

На початку XIX століття двоє кріпаків-селян з містечка Сміла, що неподалік Черкас, зробили незвичайний інвестиційний проект. Вони накопичили грошей, орендували кілька водяних млинів на річці Вільшанка, заробили на цьому і купили собі свободу. Далі стали торгувати борошном — та так, що незабаром змогли відкрити магазини з великими складами у Києві та Харкові. Найкраще справа пішла в портовій Одесі, оскільки звідти вдавалося продавати товар за кордон. Звали успішних купців Федір Симиренко і Степан Яхненко.

Близько 1815 року партнери заснували компанію, назвавши її своїми іменами. За 20 років вони освоїли новий шлях у бізнесі — почали будувати мережу цукрових заводів. Компаньйони навіть поріднилися — Федір одружився із дочкою Степана Анастасією, яка народила йому 22 дітей. Вижили лише восьмеро, але двоє з них — Платон і Василь — стали знаковими постатями вітчизняної історії: вони вивели промисловість і культуру України на світовий рівень.

Здорова одержимість

Секрет успіху Симиренка та Яхненка був простий: важка фізична праця до виснаги і вміння прихиляти до себе людей — як підлеглих, так і кредиторів.

Симиренко був молодшим і амбітнішім, ніж його партнер. Він з'їздив у Францію, яка тоді була лідером в цукроварінні з буряка. Але без знання іноземних мов перейняти закордонний досвід він не зміг. Коли підросли сини — Платон і Василь,— Симиренко-старший відправив їх вчитися в Паризький політехнічний інститут.

Молоді люди привезли з‑за кордону нові технології, побудували додаткові заводи і переобладнали старі. Перше підприємство компанія заснувала в Ташлику, потім у Млієві, а завод у Городищі став найбільшим у Російській імперії.

Сімейний бізнес неформально очолив Платон, запросивши із Франції 30 фахівців. У результаті удосконалень у Симиренка та Яхненка можна було купити не тільки звичайний сіруватий цукор, але і додатково очищений рафінад. Річні обороти компанії підскочили до 20 млн крб. Її векселі мали обіг у всій Російській імперії як готівкові гроші.

Кредитори шикувалися в черги, щоб запропонувати Симиренку та Яхненку свої гроші. А вони їх не встигали рахувати. Київський юрист Павло Клебановський, якому доводилося співпрацювати з цукровою імперією, якось згадував: "У будинку фірми стояла величезний скриня; прикажчик поважних років носив щоденний заробіток в скриню, висипав рублі, червінці, не рахуючи брав, скільки йому потрібно було, заявивши тільки, на що потрібні гроші; особливого контролю не було, але якщо іноді й перевірялися гроші, то завжди виявлялася справність, точність і акуратність. Усе ґрунтувалося на довірі до чесності прикажчиків, яка існувала в справах фірми".

Конкуренти не встигали за Симиренком та Яхненком. Тільки почнуть впроваджувати їхні технології, а Платон відкрив у Млієві завод, що виготовляв сучасні машини для цукроваріння, які раніше доводилося купувати. Там же молоді Симиренки побудували невелику верф, де зібрали перші на Дніпрі пароплави з металу — Українець і Святослав.

Тільки факти:

Онук іншого засновника фірми — Левко Симиренко — став всесвітньо відомим селекціонером фруктових дерев. У його садках у Млієві зростало 900 видів яблунь, 889 — груш, 84 — злив, 350 — вишень і черешень, 15 — персикових, 36 — абрикосових, 54 — горіхових дерев. Він вивів сорт зимових яблук Ренет Симиренка — єдиний з вітчизняних у сучасних супермаркетах.

Онук засновника компанії Степан Яхненко чотири рази поспіль обирався міським головою Одеси у 1860-63 роках.

Левка Симиренка і його двох братів замордували в Києві російські більшовики в 1920 році.

Володимир Симиренко, син Левка Платоновича, пішов стопами батька і заснував в радянській Україні Інститут помології (наука про плодово-ягідні рослини). 1938 року розстріляний за звинуваченням у шкідництві.

Резиденцією компанії Симиренка та Яхненка було село Мліїв. У часи розквіту фірми мліївські вулиці освітлювалися газовими ліхтарями, що було рідкістю навіть для великих міст.

Меценат та кобзар

У літку 1859 року в селищі Городище судилося зустрітися двом видатним українцям. Першим з них був Тарас Шевченко, вже відомий в Російській імперії поет, який, повернувшись із довгого засилання, подорожував рідними черкаськими краями. Другий — Платон Симиренко. З першої години спілкування вони зрозуміли, що їх ріднить дуже багато. В обох батьки були кріпаками, обидва талановиті у своїх сферах, обидва словом і ділом розвивали рідний край.

Коли Симиренко запитав у поета, чому давно не було видно його книг, той, трохи повагавшись, пояснив: зараз йому немає за що їх видавати. Купець, теж затинаючись і добираючи слова, щоб не образити Кобзаря, запропонував дати йому грошей у борг.

Шевченко не взяв нічого. Однак у листопаді написав Симиренку з Петербурга: "Ваше благородное предложение приму я теперь как благодеяние с глубочайшей благодарностию. Издание будет стоить 1.100 руб. Если вы согласитесь получить ваши деньги экземплярами книги, для меня это будет легче. Если же деньгами, то я не обещаюсь вам уплатить ближе году с десятым процентом".

З відповіддю цукрозаводчик не забарився, відіслав зазначену суму з листом, в якому висловив готовність придбати весь тираж: "Велике спасибі Вам, що звернулися до нас у справі видання ваших пісень. Після виходу книг прошу відіслати їх на 1.100 карбованців — і ми з Вами розквитаємося". В кінці меценат поцікавився, чому поет йому пише російською, а іншим землякам — українською?

Завдяки цьому вийшло третє видання Кобзаря. Одне тільки засмутило Платона Симиренка — напис на першій сторінці книги Видано коштом П. Ф. Симиренка. "Навіщо він це зробив? — ображався меценат.— Це ж було між нами. Я навіть дружині нічого не сказав".

Загибель Імперії

Платона Симиренка рано убив туберкульоз — невиліковний за тих часів недуг. Він пішов із життя у 42 роки. Саме тоді у компанії почалися перші серйозні проблеми.

1861 року рахівник компанії після закінчення Київського гуртового ярмарку перевозив документацію і в дорозі втратив важливі бухгалтерські книги. Вони потрапили в руки фірм-конкурентів, і ті розпустили слух про тяжке становище Симиренка та Яхненка. До того ж дві гілки компанії вже кілька років як розкололися і вели переговори про те, хто які борги буде платити. Через це чимало кредитів продовжувалися, а знайдені документи саме це і підтверджували. Ділові люди стали потай передавати їх з рук у руки, а конкуренти — переконувати бізнес-кола в тому, що Симиренко та Яхненко банкрути і блефують за рахунок колишнього авторитету. Кредитори запанікували і дружно вимагали у компанії свої гроші, а повернути їх відразу, як і в будь-якому бізнесі, було неможливо.

Пішли довгі публічні розгляди, про які детально повідомляла газета Київський телеграф — причому не добираючи виразів. Так, у номері за 16 березня 1862 року повідомлялося, що дім Симиренко та Яхненко зловживав "легкістю кредитів, яку давало йому суспільну довіру". І далі: "Необачність у використанні капіталів, кредитом придбаних, стала головною причиною ослаблення панів Симиренка та Яхненка". Тут-таки писалося, що "надто розкішне і навіть марнотратне життя деяких членів сім'ї фірми... має наслідком повну ліквідацію підприємства".

Рада кредиторів спробувала вийти з положення. Вирішили випустити акції та роздати їх усім у рахунок боргів, за що виступав Василь Симиренко. Всі розуміли, що відхід з ринку такого потужного бренду цікавий тільки вузькому колу злостивців. Але тут вперлися власники землі, на яких стояли підприємства Симиренка та Яхненка. Вони ніяк не хотіли замість живих грошей з оренди отримувати акції, з якими потрібно уміти ще поводитися.

У результаті кінці з кінцями все одно не зводилися, і 1888 року компанію довелося закрити. Однак без копійчини її власники не залишилися. Ба більше, Василь Симиренко не припинив благодійної діяльності. У часи розквіту його фірма щорічно віддавала 10% доходу на розвиток української літератури. І ця програма тривала 50 років. Стипендії від цукрозаводчиків отримували Михайло Коцюбинський, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Павло Чубинський, Михайло Грушевський. Власне, це була перша українська премія за досягнення в галузі культури. "Кожен мусить робити те, до чого вдатний. Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю зароблять гроші, то й мушу заробляти їх для України,— казав Василь Федорович.— Якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював".

1911 року Наукове товариство ім. Шевченка — перша українська академія наук — придбала будинок у Львові за 100 тис. крб золотом, отриманих від Симиренка. Він зібрав солідний грошовий фонд на розвиток Київського політехнічного інституту — той вже існував, але в зародковому стані. Але 1915 року меценат помер, а доля його фонду невідома.

Матеріал опублікований в НВ №15 від 22 квітня 2016 року