Поділитись:

#Cім_сорок: село і люди на селі

Неділя, 24 вересня 2017, 07:40

Нещодавно довелось зробити "круїз" деякими волинськими селами і поспілкуватись із місцевим населенням. Цікаво те, що, здавалось, село – воно скрізь однакове: кілька хат, корівки, які завжди щось жують, люди, які, навантаживши щось у підводу, кудись завжди їдуть, маса наглючих гусей, індиків та качок, і бездоріжжя, куди ж без нього. Так, ці "атрибути" звісно ж є, але все-таки кожне волинське село – це якась окрема міні-республіка, як на мене.

Хочу сказати, що село в Рожищенському районі, в яке ми потрапили якоюсь напівдорогою-напівстежиною, зустріло нас збитою табличкою обабіч дороги, на якій і писало ту назву села. Особисто для мене, приміщення сільської ради – візитівка села (принаймні там, де вона є), і якщо воно охайне та з ремонтом, можна говорити про те, що тут більш-менш, а, можливо, за сільськими мірками, не так все погано. Ну, а в селі про яке йде мова, довелося старими, обдертими сходами підніматись на другий поверх, де за дверима з синьою вибляклою фарбою був кабінет очільника села, який коротко увів у курс справ.

В інше село, на Ковельщині, ми вже їхали гарною, рівною дорогою. З вікон авто виднілися добротні будинки, а головне – паркани, як такий собі негласний показник того, що тут живуть господарі не які-небудь. На жаль, сказати, що було людно не можна. Адже для того, щоб поспілкуватися з людьми, довелося їх вишуковувати в магазині, школі, заходити до них додому. Сільський голова дав нам цінну пораду – наступного разу приїжджати в неділю, коли люди до церкви йдуть, або ж зранку, коли хліб у магазин привозять, бо зараз всі люди на своїх городах.

Також він зауважив, що тим сільським головам, села яких є приміськими, легко вихвалятись досягненнями та говорити про розвиток. А от селам, що розміщені далеко від міст, треба ще подумати, за що вижити і звідки залучити кошти в бюджет. Зараз селяни надіються на те, що з розвитком фермерства та агробізнесу загалом село зможе знову піднятися. Аби це був не просто заробітчанин на їхніх землях, а соціально-відповідальний бізнес.

Не дивлячись на те, що асфальтованої дороги третє село на Старовижівщині, в яке ми заїхали, не бачило ніколи, і було теж безлюдно, все ж таки воно вразило нас тим, наскільки тут спокійно і тихо, а люди привітні. За виключенням однієї жінки, яка обклавши себе гарбузами мирно вибирала звідти насіння, аж поки злі журналісти не почали її фотографувати. Тоді волинянка покинула гарбузи і дременула від нас чимдуж за хліви, апелюючи на те, що не хоче аби її в телевізорі показували.

Варто сказати, що найцікавіше і найоригінальніше в кожному селі – це його люди. І хто б там що не казав, що люди в селах однакові. Ні! - таки різні. Єдине, що їх єднає – бажання мати роботу у себе вдома, аби не доводилось покидати назавжди свої хати в пошуках кращої долі.

Надрукувати
мітки:
коментарів