Восьмеро дітей і одна мама: як волинянка сама підняла на ноги стільки малечі

У Мирослави Коцкулич восьмеро дітей і неофіційне звання найбагатодітнішої мами у селі Стенжаричі, що на Волині.

Вона рано вийшла заміж, молодою овдовіла, тож деякий час мусила самостійно ростити двійко дітей. Згодом вдруге створила сім’ю й у шлюбі народилося шестеро доньок, та ростить і ставить на ноги їх жінка сама, адже майже два роки тому не стало й другого чоловіка, – пише Слово правди.

Мирослава Володимирівна уже бабуся з досвідом, має шістьох онуків, найстаршому з яких сімнадцять, а наймолодшій – чотири роки. Дружною сім’єю пишається жінка – це її найбільша радість у житті й найдорожчий скарб.

 

Складні роки з першими дітьми

Мирослава з легкістю розповідає про своє материнство. З усмішкою. Так, немов би ростити дітей справа досить проста. Однак, коли знайомимося ближче, стає зрозуміло, що ця сильна жінка з непростою життєвою історією звикла покладатися лише на себе, розподіляти час, зусилля й любов так, аби огорнути ними всіх найдорожчих у світі людей.

Родом вона із села Обенижі, що на Турійщині. Мирославу із на рік молодшим братом виховували дідусь із бабусею, а коли діти підросли, то пішли навчатися в інтернат. Дівчинка закінчила перший клас у Володимирському спецзакладі, а з другого навчалася у Нововолинському. Там і здобула професію швачки. Роки, проведені у стінах інтернату, сформували особистість, навчили її покладатися лише на себе.

Після десятого класу Мирослава влаштувалася працювати помічницею кухаря у їдальню Володимирського технікуму. За рік вийшла заміж і переїхала до чоловіка у Трускавець. Там мріяла побудувати щасливе майбутнє, але доля розпорядилася по-іншому. У 24 роки овдовіла. Чоловік Ігор у 1997 році помер, а Мирослава із п’ятирічною Іванкою та дворічним Назарієм повернулися у Володимир.

Настав період непростих життєвих випробувань, який лише загартував жінку. Жила з малечею деякий час у квартирі матері разом із нею та братовою сім’єю, а згодом перебивалися на орендованих. Тоді, у дев’яностих, було важко з заробітками, грошей ні на що не вистачало. Мирослава Володимирівна пригадує, що їздила у Хмелівку полоти буряки, щоб дітей зібрати до школи. 

 

Другий чоловік і +6 донечок

Одного разу Мирослава зустріла Валерія. Він був на той час розлученим, від першого шлюбу мав двох синів. Молоді люди зійшлися, одружилися. Оселилося подружжя спершу в Литовежі, а згодом купили будинок у Стенжаричах.

У Мирослави й Валерія народилося шестеро доньок. Зараз Христині уже 24 роки, Анастасії – 19, Дарині – 17, Анні – 14, Діані – 13, а наймолодшій Вікторії – 11. Цього року дві доньки були випускницями: Настя закінчила педколедж, а Дарина–11-й клас місцевої школи.

У Стенжаричах жінка проживає уже 15 років. Майже два роки тому помер Валерій. Зазнала сім’я ще однієї болючої втрати. У перший день повномасштабної війни, 24 лютого, загинув син Валерія. Воїн Андрій Нікончук боронив Україну у складі зенітно-ракетного підрозділу, який захищав Київську ГЕС. Одна з російських крилатих ракет, випущена з території білорусі, вибухнула на позиції зенітників, у той час Андрій був на бойовому посту. Указом президента України солдату присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Будні й свята матері-героїні

«Старші діти вже дорослі, підросли молодші, тож зараз стало простіше про них піклуватися, – каже Мирослава Володимирівна. – А раніше малюки ходили за мною хвостиками. Такі мамині діти були, повсюдно зі мною, якщо тільки я не на роботі. Працювала добу через три у сервісній зоні в Устилузі. Зараз уже два роки на пенсії, на яку вийшла достроково у 50 років у зв’язку зі статусом матері-героїні», – каже жінка.

Пані Мирослава розповідає, що діти – її найбільша підтримка й опора у житті, а ще – найперші помічники по господарству, яке сім’я змушена вести без чоловічої допомоги. Тож дівчата з мамою постійно разом на городі пораються, влітку косметичний ремонт у будинку провели. Доньки самостійно можуть і піч розпалити, й їсти на ній приготувати. Навіть дров нарубати їм під силу. Хатні обов’язки з прибирання та миття посуду, виконують по черзі.

Цікавлюся у пані Мирослави, наскільки великі порції їжі їй доводилося готувати, а вона усміхаючись відповідає, що й сама дивується, коли чує про баняки зі стравами, чи приготування їжі тричі на день. У її сім’ї зараз цього немає. Готує у звичайних каструлях, щоправда, інколи різні страви, адже дівчата мають різні смаки чи бажання, які мама старається врахувати. Та кожна з них може організувати собі перекус й самостійно. Тож на продовження теми запитую у доньок пані Мирослави –  Дарини, Діани і Насті, які були у момент нашої зустрічі вдома, про те, які мамині страви вони полюбляють найбільше? Дівчата в один голос зазначають, що їм дуже смакує приготовлений ненькою борщ, і додають, що мамині страви усі смачні. Завжди вдається їй і випічка – домашній хліб, а ще – булочки, печиво й торти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Мати-героїня з Волині чотири рази поспіль народжувала двійнят
• Як на Волині отримати безоплатні послуги у приватному медзакладі
• Волинянина, який до смерті побив свою матір, посадили на п'ять років