«Пам’ятаю їх всіх», – офіцер з Луцька, який сповіщає про загибель воїнів (інтерв'ю)
На площі Кафедрального собору Святої Трійці Православної церкви України в Луцьку жителі громади проводжають в останню дорогу загиблих у російсько-українській війні захисників. Перед прощанням воїнів привозять додому.
«Суспільне» поспілкувалося з військовослужбовцем Сергієм Барановим, який сповіщає рідних воїнів, полеглих у боях за Україну, та допомагає рідним організувати похоронну процесію.
– До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ви були на пенсії. Як і коли прийняли для себе це рішення – знову стати в стрій?
– В перший день війни, 24 лютого, о 8:15, я вже був у військкоматі. Форма на мені була та, яка залишилась. І я хотів попасти до свого старшого сина, але сказали, що вік не той – граничний, давайте залишимо вас у військкоматі. Запропонували посаду начальника групи морально-психологічного забезпечення у Луцькому міському територіальному центрі комплектування і соціальної підтримки.
Буквально наступного дня прийшло перше сповіщення, що в нас загинув 24 лютого танкіст 24-ї бригади Неділько Владислав. Тоді я не знав, як це робити, як сповіщати батьків, хто має бути... Мені допомогли полковник Кучер, підполковник Підлісний. Оце перше сповіщення в перші дні війни... Я пам’ятаю їх всіх. Не буду називати цифри: Ілля наймолодший, найстарший – капітан Шевляков, 1963 року народження.
– Як відбувається перевезення загиблих на малу батьківщину?
– Спочатку цим займалися волонтери, допомагала міська влада, наймали машини. Першого загиблого Владислава Неділька ми привозили з волонтеркою Тетяною Потоцькою. Спочатку возили автомобілем з написом «Груз 200», а потім сказали: «Має бути "На щиті", бо герой має повертатися на щиті».
Військовослужбовець Сергій Баранов– Протягом якого часу ви маєте повідомити родину про те, що боєць загинув?
– Нам приходять сповіщення. Ми зв'язуємося з військовою частиною, вони ще не приходять в паперовому вигляді, а приходить по «Сигналу». Повідомляємо, коли це сталося, місце загибелі і коли привезуть героя додому.
– Хто разом з вами їздить на такі повідомлення? Чи психолога берете з собою, медика?
– Дивлюсь по сповіщенню – чи це дружина, чи це мама, який вік. Якщо ми бачимо, що стало, не дай Боже, погано людині при сповіщенні, в нас є з собою аптечка, все необхідне для того, щоб надати першу медичну допомогу. Потім вже викликаємо швидку.
– Особисте повідомлення – це єдиний спосіб сповіщення?
– Єдиний, який прописаний в статуті, і ми не можемо повідомляти по телефону. Це не є неправильно. Розумієте? Маємо особисто сповістити. Страшно сповістити, але ще страшніше привести рідних на впізнання в морг. Тоді при видачі лікарського свідоцтва про смерть, якщо є особисті речі, то вони видаються родині.
– Були такі випадки, що до вашого сповіщення до родичів вже телефонували друзі з передової та розповіли про загибель родича на війні?
– Це заборонено робити, але ніхто не може сказати побратимам «Не дзвони!». Були випадки, коли ми приїжджали, а рідні вже знали. Це поодинокі випадки. Зазвичай, люди не знають і не хочуть вірити в це і кажуть: «А скажіть, що це неправда».
– Чи були випадки, коли не знаходили рідних не знаходили близьких або вони виїхали за кордон?
– Я можу навести, ну, 5-6 таких прикладів. Буквально сьогодні ми зв'язувались з мамою – вимушені переселенці з Лозової, син загинув на Куп'янському напрямку Харківської області. Нам повідомили, що мама в Португалії. Не знаємо як зв'язатися: по «вайберу» не бере, написали їй повідомлення і чекаємо, бо рішення про поховання приймає тільки родина. Тільки тоді, коли приїжджають рідні, відбувається поховання.
– Чи були випадки, коли військовослужбовець лишав заповіт щодо свого тіла, поховання, особистих речей?
– Герой з «Азовсталі» просив свою наречену, щоб провели кремацію і прах розвіяли над Дніпром. Провели кремацію в місті Києві, але ми попросили віддати половину праху дівчині, а половину мамі, і ту частину привезли сюди. Ми поховали його в труні на Алеї Слави.
– На сповіщенні родини ваша місія не закінчується, адже лучани, які приходять сюди проводжати в останню путь воїнів, бачать вас під час чину поховання. Що ще входить у ваші обов'язки?
– Не я один тут. Це й почесна варта, і салютна група, і прапороносці. Мої обов'язки організувати, щоб все це пройшло належним чином, а більшість виконують наші хлопці.
– Чиїм коштом відбувається похорон військовослужбовців?
– Все це оплачує міська влада.
– Чи узгоджує терцентр нюанси поховання з рідними? Чи це стала процедура, якої потрібно неухильно дотримуватися?
– Що кажуть батьки, так ми робимо.
– Ви проводжаєте в останню путь хлопців з Луцької громади. Скількох ви вже поховали?
– Не можу назвати цю цифру.
Сергій Баранов під час спілкування з журналісткою Тетяною Біскуб– Ви вже згадували про вашого старшого сина. Маєте ще хвилювання за нього?
– У перший день війни я подзвонив йому біля п'ятої години ранку. Він тоді був у своїй частині в місті Хмельницькому. Я повідомив, що, синок, прокидайся, почалось. Після цього відправили їх на київський напрямок, потім Ізюм, потім Бахмут. Зараз він – командир батальйону і виконує свої обов'язки за призначенням.
– Дружина і ще два сини вдома?
– Один син дома – найменший. Середній давно в Польщі, вже 11 років. Одружений. Менший, Саша мій, під час повномасштабного вторгнення навчався в Польщі, але сказав: «Пап, мам, я приїду до вас». І от дитина тут з нами. Міг не приїжджати, але він дуже переживав.
– Попри те, що війна ще триває, і нас чекають втрати, повернення загиблих з окупованих територій, можете ви собі дозволити хоч якийсь відпочинок?
– За два роки в мене було два тижні відпустки. Питають: «В тебе все добре? Все добре!». Але яке то добро, якщо все лишається в голові, в серці.
Хочу висловити вдячність організації «На щиті», Луцькому спецкомбінату, нашій обласній роті охорони! В наших ротах охорони всі хлопці після поранень, після контузії, їм буває тяжко нести домовину, тримати прапора, нести портрет, хрест. Прошу людей з розумінням ставитись до тих, хто виконує цю місію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
