Відповідальність за себе

Уже майже два роки в Україні працює патрульна поліція. Хлопці з американського кіно:сучасна форма, гарні манери, люб'язно стають до спільної фотографії. І коли на початку їхньої появи люди були в захваті, то зараз все частіше в словах відчуваються нотки критики, скептицизму і зневіри, мовляв, форму змінили, а принцип – ні. Щодо цього можна сказати багато "але", і вини нових поліцейських в тому, що реформа сталася, а нічого не змінилося, немає.

Погодьтеся: чи як водій, чи як пішохід правила дорожнього руху хоча б раз, але порушував кожен. Бо в нас чомусь відсутня особиста відповідальність. Ай, перебіжимо тут дорогу, то й що, як перехід за пару метрів, все одно ніхто не бачить. І нащо чекати, поки зелене загориться, якщо машин навколо нема. А пристібати ремінь безпеки? Тільки перед поліцейським постом... Аптечки нема – не біда. І в місті, коли не бачать, швидше, ніж дозволено, можна проїхатись, бо ж водійської вправності не позичати… Та й припаркуватися часом перед самісіньким переходом чи на тротуарі – не проблема, бо ж всього на кілька хвилин. Про алкоголь – взагалі окрема тема… От в українців чомусь є лише страх перед покаранням, але не за себе. Хоч у декого й боязнь до поліції відсутня – завжди можна спробувати "порішати". Але ж усі ці правила на дорозі, комплектація автомобілів, світлофори і переходи - вони ж створені для безпеки. То навіщо свідомо позбавляти себе на неї гарантії?

Зате, раптом що, винен будь-хто, тільки не я. Культура на дорозі – куди важливіше, аніж сміття поза смітником: від цього залежить чиєсь життя. Тут не доречні принципи, "понти", зв'язки чи статус – на дорозі всі рівні і кожен може стати жертвою чийогось неправильного повороту керма. Не нехтуйте правила і не виніть у всьому поліцію. Зміни настануть, коли кожен відчує у цьому свою участь.