"Без комерційного успіху не буде успіху соціального", – волинянин Генрих Шимонович
Дві його фотографії свого часу облетіли світ. Плакат із маленькою Азіме з Бахчисараю вже кілька років прикрашає фасад головного офісу Корпусу миру у Вашингтоні. Понад 10 років Генрих Шимонович, син колись відомого на Волині лікаря-психіатра Євгена Шимоновича, відповідає за зв'язки з громадськістю у Корпусі миру США в Україні.
А поміж тим фотографує, працює над різними соціально-бізнесовими та культурно-мистецькими проектами, читає синові казки й підтримує традиції, започатковані ще батьком – знаним в Україні та за її межами психіатром, – пише Слово Волині.
Життя без телевізора, але з подорожами
– Я завжди намагався знайти роботу, яка могла б максимально використати мої ресурси. Моїм основним ресурсом завдяки факультету іноземних мов є англійська. Крім того, батьки виховали в мені певний смак, на якому я досі дуже гарно їду.
– І як батьки це виховали в тобі?
– По-перше, робили все, щоб я не був як усі. Якщо подивитися на групові шкільні фотографії, мене одразу помітно: ходив із зачіскою, яку робила мама, й у смугастих штанах. Мама – конструктор-модельєр. Те, що не могла знайти в магазині, шила сама. Від неї в мене гарний смак.
Батьки оточували себе певними речами, і вони в будинку розташовувалися так, щоб усе було гармонійно. Не купувалося щось тільки тому, що його вдалося дістати. Купувалося те, що було гарним і підходило. Якось Святий Миколай приніс мені хутряні імпортні чоботи. Я в них спав. Навіть є кіно, як я сплю, мама ковдру забирає, а я там у тих чоботах. Дуже любив нові речі в дитинстві. Тепер уже спокійніше ставлюся до цього.
Телевізора фактично не було в нашому житті. Був маленький, але тільки для того, щоб новини подивитися. Ми або читали, або десь їздили. Це теж секрет розвитку. І їздили ми з наметами. Бо це один з елементів свободи, коли ти їдеш із наметом і ставиш його собі де хочеш.
– Машиною їздили?
– Так. Здебільшого це була Прибалтика, Карпати, Пісочне, Шацькі озера. В Криму я вперше побував у 2003 році. Якісь піонерські табори мені не знайомі. Мама сиділа як домогосподарка з нами вдома. Тому я того щастя був позбавлений.
Взагалі виріс такою рослиною домашньою. Крім поїздок, життя було наповнене книжками. Батько спочатку читав багато вголос. Це одні з перших моїх спогадів. Причому я зараз за це такий вдячний і розумію, як то було складно. Бо він завжди допізна працював, приходив з роботи – і книжку мені читав. В Союзі не було багато хорошої дитячої літератури. Тому він, знаючи польську мову, купував західні книжки і читав їх, синхронно перекладаючи. Нині нарешті стали популярні "Мумі-Тролі". То він мені їх читав ще тоді. Батько любив скандинавську літературу – відповідно Лагерльоф, всі класичні казки ми пройшли. Батько завжди брав мене в книжкові крамниці. Все, що мені подобалося, він купував. Маю навіть книжки чеською мовою, які вподобав просто за гарні малюнки, графіку. Чеської мови я не знав, але любив гортати і переглядати.
Ще час був зайнятий вулицею. Батьки весь час там щось робили. Вони, до речі, використовували дитячу працю. Я ж працюю з чотирьох років. На мені були стрижка газону, живоплоту, миття машини і вікон у будинку. Але це все за гроші. Тобто, хочеш собі танчика купити – йди газон пострижи і матимеш рубля. Рубль до рубля – і вже тобі танчик. То я зі своїм сином Марком теж зараз практикую трошки капіталістичний підхід.
– Декотрі діти протестують, якщо мама з татом намагаються їх вирізнити серед інших. Їм, навпаки, хочеться бути як усі. У тебе не було такого?
– Очевидно, що не було. Протест виникав, якщо щось робилося не так, як хотілося мені. Характер я мав кепський. І в разі чого біг до себе нагору, гучно гримав дверима і казав: "Все. Я вам переставлю котел!". Це в мене була така санкція. Наступний етап – "Я вам розвалю хату". І я виходив на вулицю – і валив хату. Батьки це все гасили потихеньку. Я відходив. То все спокутую тепер, бо мій Марк теж може дверима гримнути. І якщо йому якісь туфлі не сподобалися, то йому нереально їх вдягнути.
У мене щодо одягу ніколи протестів не було. Мабуть, якщо ти живеш у певному середовищі й тебе оточують певні речі, то ти й сам такий виходиш. Тому не можна винуватити наших людей, що вони будують страшні будинки чи ставлять паркани з кованими трояндами. Люди просто не бачили іншого. Люди мало їздять і мало бачать.
– Чи переніс ти у свою сім'ю родинні традиції?
– Фактично я їхній копіпейст зробив з того, що було в нашій сім'ї. Той же Дід Мороз, "гурання", поїздки, Заєць лишився. У спадок Марку перейшов.
– Заєць?..
– Він приносить цікаві речі. Дитина ж хоче, щоб їй щось приносили. Просто так – нецікаво. В батька це було так: "От їхав я, бачу – хвіст стирчить з-під копиці. Підійшов, а там заєць сидить. Який заєць? Справжній. Почали говорити з ним. Спитав: от твій син як поводиться, чи задоволені ним? Заєць передав тобі машинку". Мій Марк зараз у Зайця свято вірить.
Заєць – це завжди теплий спогад про батька.
Дні народження – то святе. Їх відзначали. Але тільки в сім'ї. Тобто туди не допускались якісь випадкові люди. Максимум могла прийти одна сім'я. Ми іменинника завжди "гураємо". Ця традиція була і залишається: садимо іменинника в крісло і піднімаємо енну кількість разів. Формулу визначала чи мама, чи батько. Наприклад: якщо тобі 45 років, то 4+5 буде 9. Але то забагато. Тоді 9–4. Давай 5! Отже, п'ять разів людину піднімають і кричать "гУра". То дуже весело!
Звичайно, мені завжди, скільки пам'ятаю, щось клав під подушку Святий Миколай. На Новий рік батько перевдягався. І я тепер продовжую для Марка та племінників цю традицію. Вона навіть трошки в люди пішла. Мої друзі теж уже такі "ряжені" приходять.
Ми – продовження наших батьків, а наші діти – продовження нас. І я спостерігаю в Марка такі інтереси, які цікавили б у його віці й мене. Батька зараз немає, але сонце заходить - і я знаю, що він ходив би і ахкав, як гарно сідає сонце.
За першу зароблену тисячу доларів придбав цифровий фотоапарат
– Тато фотографував, і ти теж фотографуєш...
– Батько фотографував і навіть намагався якось мені ті знання передати. Але тоді то не цікавило. Я дуже не любив фотографуватися, задовбали тим свого часу. Але вдячний, що ті всі фотографії є. І те саме роблю тепер із Марком: ти собі не хочеш, а я собі знаю.
Фотографією я почав займатися у 22 чи 23 роки. За свою першу зароблену тисячу доларів придбав цифровий фотоапарат. Вважаю, що прекрасне є скрізь, у будь-якому місці можна знайти те, що буде захоплювати, навіть у багнюці та на руїнах. А фотоапарат – як такий собі антидепресант.
– Які свої фотопроекти вважаєш найцікавішими?
– Дуже люблю зиму. Люблю графічні роботи. Зима мені близька, бо вона чорно-біла по суті. Виставку "Відтінки білого" я робив під враженням від творів Бруно Шульца. Це література найвищого класу. Зараз готовий лежить проект "Лінії життя" – про те, який слід ми лишаємо в душах інших людей. Це, мабуть, на фоні того, що з батьком відбувалося. Проект готовий. Тільки зупинила ситуація з батьком (17 грудня 2015 року Євгена Михайловича не стало. – Авт).
– Як ти почав їжу фотографувати?
– Відсотків п'ятдесят фотографій, які я робив, – це була їжа, страви. Як виявилося, їх не так просто сфотографувати. Так щоб виглядало смачно. То своя наука. Мережа ресторанів "Наша карта" шукала, хто б їм міг знімати. Мій добрий друг порекомендував мене. І я дуже довго з ними співпрацював. Це був хороший тренінг. Так само, як свого часу я багато фотографував корпоративи, весілля, різні заходи. Ти весь час у пошуку якогось вдалого кадру. І за рік таких знімань можеш зробити прорив у своїй майстерності.
Тим, хто вчиться фотографувати, навіть можна цікаві сімейні фотосесії практикувати. Дуже рекомендую знімати дні народження, збіговиська, коли з нічого треба зробити сюжет.
– Ти їжу тільки фотографуєш чи ще й пробуєш?
– Як правило, фотографую. Я дуже невибагливий у їжі. Люблю просту, але зготовану так, як я люблю. Якась смажена картопля, м'ясо – і все. Я можу це їсти днями, місяцями. Мені не треба вранці – одне, в обід – друге. Можу їсти те саме. Хоча смачні речі я люблю, але не переймаюся різноманітністю.
– А коли фотографуєш, цікавишся стравою?
– Вона мене більше цікавить композиційно, картинка, колір. Якщо бачу, що фото не виходить, іду й кажу, що треба щось доробити, бо не спрацює.
– Твій Марк теж любить фотографувати?
– Так. Взяти в тата фотоапарат і походити з ним по хаті. І тоді в мене 500 фотографій, відзнята вся квартира: дверні ручки, колеса велосипеда, кіт, нога, шкірка апельсина, музичні диски – все, що доросла людина навіть не подумала б знімкувати. Зовсім інший погляд на простір з іншого ракурсу. Я тримаю окремо папку з його "доробками", щоб потім йому показати.
Приходять гості – без музики порожньо
– У батьківському домі завжди грає музика. А в твоєму?
– Музика була завжди. Я дуже батькові вдячний за те, що таким пасивним способом виховав смак до хорошої музики. Зрозуміло, що в 16–17 років усі ми слухаємо дикий треш, але потім цей вік минає, і ти повертаєшся до правильної музики. Останні п'ять років я батька "підгодовував" хорошою музикою. І друзів своїх до того підтягую. Приходиш додому – найперше треба ввімкнути музику. Тоді зовсім інша атмосфера. І коли гості – без музики порожньо. Я взагалі не знаю, як можна вмикати телевізор, коли приходять гості. Тоді жодна розмова не клеїться.
– Твоя дружина – музикант?
– Світлана в мене унікальна. Вона закінчила консерваторію у Львові, працювала в музучилищі, викладала теорію музики. Але в 1990-х у музичній сфері було важко. Тому вона знайшла сили здобути фінансову освіту й останніх десять років працює в рекламному відділі журналу. Спочатку був чоловічий "EGO", а тепер – "Vogue". Тобто повністю змінила собі заняття. Вона змогла на рівному місці розвернутися на 180 градусів і зробити себе. Це один із моментів, які мені подобаються в ній. Їй ніхто не допомагав. Але щоб музику не забувала, ми їй подарували піаніно.
– Як у твоєму житті з'явився "Хлібний майстер"?
– Спонтанно. Якби ця можливість в мене була років десять тому, я цим напевне не займався б. Бо інакше мислив. Рік тому я познайомився зі своїм нинішнім партнером Іваном Пасічником. Якщо в людини закладені певні цінності, немає значення, скільки часу ти її знаєш. Ти її просто відчуваєш. Ще один наш партнер – Анатолій Сахно. Ми мислимо в одному напрямку – хочемо розвивати громаду.
– Яким чином?
– У нас на підприємствах, як правило, людей максимально використовують, мінімально їм платять, і взагалі ними не цікавляться. А нам цікаво їх розвивати. Нам хочеться зробити так, щоб вони хотіли приходити на роботу, щоб вони мали від неї задоволення, щоб діти ними пишалися. І ми це робимо.
Ми мріємо, щоб наша хлібна тема розвивала туризм. Тому плануємо організовувати майстер-класи на підприємстві для дітей із навколишніх міст та сіл. Нам дуже подобається розвиток туризму в напрямку збереження історичної спадщини.
Без комерційного успіху не буде успіху соціального. Щоб соціальні речі робити, треба на них мати бюджет. Але це точно не суто комерційна справа.
– Чи є з мрій щось таке, чого дуже хочеться?
– Можна сказати, що я абсолютно щаслива людина. Напевне, мені потрібно більше часу. Хотілося б довше пожити. Я не знаю, що мене захоплюватиме через десять років, адже людина змінюється. Але на дивані не лежатиму. Бо так привчив батько.
Підготувала Ірина КУНИНЕЦЬ
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.