Атовець руйнує стереотипи та фотографує протез ноги в Instagram

За це інтерв'ю маю подякувати Майклу Щуру. Адже саме в його програмі #@)₴?$0 захопила історія про добровольця Юрія Дмитренка із Полтави.

Хлопець, який у 20 років пішов на Схід, втратив ногу та не втратив віри у прекрасне майбутнє, однозначно має бути прикладом для усіх чоловіків. Він активно займається спортом, подорожує, підкупляє своєю харизмою і щирістю, має два тату, не сприймає почуття жалю та обожнює жартувати, навіть створив сторінку в Instagram для свого протезу ноги.

Розмовляємо про АТО, Луцьк, "Ігри Героїв", поранення та плаксивих бабусь…

– Деякі добровольці, які пішли на Схід у 2014 році, кажуть, що йшли туди після подій на Майдані. Що стало поштовхом для Вас?

– Я думаю, що вони так кажуть, бо ж одразу після Майдану й почалася війна. Тоді паралельно з вищою технічною освітою я здобував звання офіцера. На той час якраз закінчував військову кафедру і думав, що нас мобілізують з університету. Я надіявся на це. А одногрупники мої, мабуть, не дуже. Я не хотів покидати військову кафедру в плані військової освіти, тому що я думав, що вона мені знадобиться. І я не помилився. Але очікуваної мобілізації не було, і відразу після закінчення кафедри, в липні, я вже пішов у добровольчий батальйон. Цей батальйон одразу потрапив у Збройні сили України, і я в серпні 2014-го підписав контракт.

– Батьки знали, що Ви в АТО?

–Я знаю, що багато хлопців приховували це. На той момент, весна-літо 2014, це приховувалося тому, що ми всі думали, що не буде великої війни, а в форматі антитерористичної операції триватиме декілька місяців. Так планували всі й так розвивалися події. Від початку літа був український наступ, відбивалися назад території, рейди проходили і це було аж до бойових дій на Савур-Могилі, до заходу регулярних військ Росії, до трагедії під Іловайськом. І тому багато хто не казав батькам, особливо молоді хлопці.

І я також, коли пішов у серпні, то планував на декілька місяців. І ці декілька місяців я б зміг "відмазуватися". Я й казав батькам, що десь у друзів, на роботі, на перекваліфікації, ще десь. А вже після Іловайська було зрозуміло, що це все надовго, як мінімум зима буде. А поранення вже отримав у березні 2016-го поблизу Маріуполя.

– Як адаптувалися після поранення? Протез Вам ставили в Україні чи за кордоном?

–Спочатку був у Маріуполі, декілька днів був у реанімації в Дніпрі, тоді 2 місяці – на лікуванні в Центральному військовому госпіталі Києва. Під час лікування поставили протез і я почав ходити й займатися спортом. Декілька місяців у мене пішло на те, щоб все навчитися спочатку. А після цього не було проблем у навантаженнях і видах діяльності. За ці кілька місяців після протезування я вже бігав.

Також брав участь у проекті "Ігри Героїв" – це кросфіт-змагання для поранених військовослужбовців. Така була моя реабілітація. Ніякої окремої реабілітації я не проходив, бо й не потребував.

Сам протез отримав в кінці лікування. Його мені, як і більшості поранених, ставили в Україні. Вони всі ставляться за державні кошти. Самі комплектуючі стопи або колінні вузли, в моєму випадку це тільки стопа, замовляються з-за кордону. Це німецькі, американські чи британські стопи.

Ту стопу, яку мені поставили літом 2016-го, я ношу й досі. Однак протези треба замінювати кожні три роки. Експлуатація, обслуговування, заміна також за державні кошти.

Ще маю один протез завдяки Проекту підтримки протезування в Україні від Україно-Канадського Фонду Підтримки. За його допомоги спортивні протези отримали поранені бійці та паралімпійці. Півроку тому я отримав цей біговий протез – лижню. І я бігаю.

–Довго звикали до бігового протезу?

–Я б не сказав, що довго. За тиждень до нього звик. Я не потребував сильного звикання до бігового протезу чи до бігу, тому що вже в своєму звичайному протезі бігав і ті навантаження були для мене звичні.

– Спортом займалися й до АТО?

– Професійно ніколи не займався ним. Секції, гуртки під час навчання в університеті відвідував. Також під час служби в армії підтримував форму. А більш активно почав займатися після поранення, тому що зрозумів, що воно реально мені допомагає. І я за допомогою спорту, конкретно кросфіту, повністю відновив свою функціональність.

- Ви показали дуже гарні результати на спортивних змаганнях "Ігри Героїв" та "Ігри Нескорених". Розкажіть про своє активне спортивне життя.

– Так, я був у резервному складі збірної України на "Іграх Нескорених". І зрозумів, що можна використовувати цю можливість. Мало людей можуть собі дозволити виділити час для того, щоб займатися спортом. В мене це було вимушено, і я із задоволенням цим користувався.

Дуже прикольно, коли в тебе не було можливості щось робити, а тут вона з'являється. Я вважаю, що її й треба використовувати сповна. Життя нам дуже часто дарує багато можливостей, але ми не бачимо їх або не можемо ними скористатися.

От, говорячи про біг. Я ніколи не любив бігати, та й зараз не полюбив (сміється, – К.), але через те, що в мене є можливість, я беру участь в забігах на 10 кілометрів. І це прикольно. Я полюбив греблю і ставлюся до неї зараз нормально. А от біг ще не полюбив, але я в процесі.

–В Луцьку служить патрульний поліцейський Сергій Торчинський, він також брав участь у "Іграх Нескорених", ви знайомі?

– Так, знайомий. Ми разом проходили відбір, декілька спортивно-тренувальних зборів. Ми знайомі.

– Можливо, Вас іще щось пов'язує з Луцьком чи Волинню?

– На жаль, нас дуже мало що пов'язує. Тільки купюра в 200 гривень (сміється, – К.)

– Ви створили інстаграм для своєї ноги. Чому? Коли виникла така ідея?

– Здається, це було у Львові. Щось ходили-гуляли, і якось так прийшла ідея. Мені казали, що бачили щось подібне в Інстаграмі. Там хлопець подорожував з качечкою для ванни і в різних місцях її фотографував.

У Львові в закладі "Гасова лямпа" біля входу є металевий чоловік, який сидить за столом. І є пустий стілець, біля якого всі фотографуються. І я подумав, що круто було б туди поставити ногу і сфотографувати (сміється, – К.) Самому сісти й сфотографуватися – це дуже банально, так роблять усі. А от якщо поставити ногу, то це буде набагато ефектніше. Так і виникла ідея, але тоді не сфотографував. А вже пізніше, за кілька місяців, зробив перші фото в Києві, потім в Тунісі, в США, в Торонто (Канада) і ще по Україні в кількох місцях. Постив це на своїй сторінці і побачив, що людям це цікаво.

Підпис фото зі сторінки Юрія: "Вона знову втекла. Цього разу не дочекалась поки я прокинуcь і пішла бродити пустими вуличками історичного району Загреба - Gornji Grad. PS: в Європі люди також не звикли до ноги, яка самотньо гуляє містом, тому періодично поглядали скоса... ????

Я вважаю, що це нормально – жартувати зі своїх проблем. Недавно мав розмову з людьми і вони мені кажуть: "Дуже круто, що ти руйнуєш стереотипи". Я пояснюю: "Було б дуже круто, якби ви їх не створювали".

Я пояснюю людям в доступній мені манері. Для декого це дуже жорстко, вони до цього не звикли. Очевидно, що це сердобольних бабусь буде шокувати, вони братимуться за голову і читатимуть молитви. Але я під них підлаштовуватися не хочу, в мене є своє життя, яким я задоволений. І хочу це частково показати, можливо, й через чорний гумор, але я нормально до цього ставлюся. Моїм близьким друзям це подобається. Тому, я думаю, що все нормально.

– У Вас ще є патріотичні тату, коли встигли їх зробити?

– На руці набив під час відпустки влітку 2015 року, іншу, на грудях – взимку 2016-го. Орнамент для мене – це якась одна із можливостей ідентифікувати себе як частину своєї нації. Це для мене таке ж як мова, традиції і культура.

– Де нині працюєте?

– Проходжу навчання з програмування. Трошки перекваліфіковуюся, бо за освітою я інженер-будівельник, магістратуру закінчив. А влаштувався інженером-програмістом на сайті в одній держустанові. Загалом працюю в напрямку програмування.

– Як ставитеся до людей, які проявляють до вас почуття жалю?

– Це дуже болюча тема. Але я люблю про це говорити тому, що це потрібно. Вперше я з цим стикнувся в лікарні. Це були найнеприємніші відчуття, які я відчував. Для декого це нормально, коли за ними бігають і плачуть.

Дійсно, увага і підтримка дуже необхідна пораненому військовому для того, щоб він розумів, що люди його підтримують, що він потрібен, що він не сам. Але є різні речі. Одна справа – це підтримка, а інша – це стояти над головою і нити: "Все пропало. Зрада. Бідні хлопчики, що ж тепер вам робити?" Були й такі люди.

Я періодично буваю в госпіталях, до знайомих заходжу, знайомлюсь, допомагаю, підтримую і бачу, що, на щастя, такі люди відсіялися з часом. Якщо в 2016 році вони ще були, то зараз у 2018-му вже не приходять. У госпіталях залишилися ті ж волонтери, що починали допомагати з 2014 року.

Вважаю, що жаль – остання річ, яка потрібна пораненому військовому. Я мав такий гіркий досвід. Намагався всіляко від таких людей абстрагуватися і зараз це продовжую робити. В мене дуже багато людей "забанені" в Фейсбуці, від багатьох я відписаний через те, що вони постійно постять свічки. Не можна людину, яка зазнала поранення, ще починати жаліти. Це має бути звичайна адекватна підтримка. Така моя позиція!

– Що можете порадити волинянам, які, так як Ви, прийшли з АТО і повернулися до буденного цивільного життя?

– На 100 % я впевнений, що треба почати рухатися в будь-якому напрямку. Це не обов'язково має бути спорт. Я теж не збираюся ставати професійним спортсменом, я цим займаюся для задоволення. Варто робити кожного дня крок для того, щоб стати кращим в своєму напрямку. Це може бути й бізнес, робота, улюблена справа чи сім'я.