Вишуканий та скажений тімбілдінг волинян у Карпатах (фото, відео)

Ми їхали десь біля міста Лева, коли я зрозумів, що в татрафанівську плівку цілком можна замотати мій труп.

"Чим ти думав, друже, коли погодився на цю авантюру?" – нещадно знущалися голоси в моїй голові, наповнюючи тіло холодним страхом.

Насправді я не думав, як і кожен, хто опинився б на моєму місці. Коли заступник директора "Татрафану" (більше про компанію, яка "запаковує" всю Україну, можна прочитати тут, і тут, і ще тут) Дмитро Пасічник запропонував долучитися до їхньої команди та написати про традиційний тімбілдінг у горах, я не вагався жодної секунди.

У п'ятницю, 7 червня, о 6:50 ранку настав час заплатити за цю легковажність.

***

Але повернімося на 10 годин назад в один із закладів харчування курорту Буковель, де на вечерю зібралося близько 30 працівників "Татрафану", серед яких були і колеги зі Словаччини та ТзОВ "Луцькпласт". Вище згаданий Дмитро Пасічник проявив нахабність та порушив традицію, відібравши вітальне слово у представника компанії "Луцькпласт" Костянтина Маткова, який є давнім другом та партнером "татрафанівської братви".

"Сьогодні у нас вечір відпочинку. Ну а завтра... Всім бажаю піднятися хоч кудись", – пожартував Дмитро в кінці своєї промови.

Отож, о 6:50 майже всі вже стояли надворі, розбиваючись на групи (до місця підйому команда їхала автомобілями, оскільки це близько 60 кілометрів). Вожаки (Дмитро та Костянтин) вивчали карту та дивного собаку, який, певно, теж хотів проїхатися до Дземброні, щоб поганяти місцевих корів в горах. Через півгодини, зробивши загальне фото, корпоративні "Scoda" одна за одною поїхали визначеним маршрутом.

З перших кроків підйому я зрозумів, що Дмитро вчора зовсім не жартував (про те, що "бажаю піднятися хоч кудись"). Моя фізична підготовка для такого дійства виявилася настільки жалюгідною, що вже через 100 метрів я почав обливатися потом. Коли минуло метрів 500, я задихав, як ведмідь, який нещодавно вм'яв кілограмів з 10 жирного австрійського сала.

"Визнай свою поразку і йди назад, поки не пізно", – знову заговорили голоси, що живуть у мене в голові.

Проте роки тренувань в боксерському залі нагадали про себе. Незважаючи на блискавичне настання "мертвої точки", мені вдалося на "характері" дочалапати до місця, де частина групи зупинилася, щоб почекати на мене.

"Руслане, все нормально, як виявилося, ми обрали дуже хороший темп і піднялися сюди на годину раніше. Відпочинь трохи і рухайся за нами, ми затримаємося на наступному пункті на годину, щоб ти зміг нас наздогнати", – сказав Дмитро.

"Йди біло-зеленим маршрутом", – посміхаючись, додала чарівна Руслана (запам'ятайте ці слова).

Відпочинок затягнувся на 40 хвилин. За цей час ще один змучений боєць Славко вирішив, що Чорногора того не варта, та пішов донизу. Йому назустріч, вгору, рухалася група червоних та спітнілих молодих хлопців і дівчат.

"Пішли ви усі в сраку зі своїми горами", – агресивно мовила одна з них.

Спостерігаючи вже за спинами, які поступово зникали за черговим різким підвищенням, я помітив, як з правого флангу на мене рухається декілька, на перший погляд, вороже налаштованих овець.

Я добряче "обісрався" від страху, коли вони почали підходити впритул, але чарівна усмішка головної овечки дала зрозуміти, що це добрі тваринки. Ще трохи посидівши з ними, я вдягнув навушники, накинув на плечі рюкзак і пішов наздоганяти своїх.

Чи музика, чи доволі агресивний запах коров'ячого лайна змусили мій організм віднайти в резервах залишки колись дуже непоганої фізичної форми, і вже за 55 хвилин я наздогнав групу спітнілих хлопців та дівчат, які випереджали мене орієнтовно на півгодини. Невдовзі я вже карабкався камінням по лісовій дорозі зі ще якоюсь групою юних натуралістів.

Коли мої ноги занесли мене трохи глибше в ліс, я мимоволі кинув оком на одне з дерев... На ньому було біло-синє маркування (пам'ятаєте?).

"От бл*, – різко промайнуло в голові, – що ж тепер робити?"

Незважаючи на щойно побачене, якогось дідька я продовжував рухатися вперед та вгору. З правого боку шуміла невидима гірська річка, з лівого – спускалися кілька хлопців та одна дівчина. Вони рухалися настільки граційно та впевнено, що я забув про свої проблеми та просто крокував за ними, поки перед очима не з'явився перший поріг Дзембронського водоспаду.

"Ну все, набери собі води і йди назад", – порадили мої голоси в голові. І я з ними погодився. Погодився, проте почав карабкатися вгору.

"Просто гляну, що там далі, тут нескладно буде злазити", – втішив я себе.

Коли я досягнув останнього 3-го чи 4-го бар'єру, здавалося, що вибору нема. Жодної надійної гілки та виїмки, лише вода та голе каміння 2-метрової висоти.

"Ну тепер точно спускайся", – повернулися до своєї улюбленої справи кляті голоси.

Не знаю, які саме проблеми з моєю головою, але я закинув рюкзак нагору, схопився руками за край каменя і почав підтягувати своє майже 100-кілограмове тіло. Вгорі на мене чекала несподіванка, яку я не розписуватиму, а покажу вам у відеоформаті.

Це були білоруси, які в Карпатах уже 4-й чи 5-й день. Дочекавшись завершення водних процедур, я приєднався до їхньої групи та рушив з ними підкорювати Чорногору в надії зустріти там чи дорогою своїх друзів з "Татрафану". Ми спустилися на два яруси вниз і перейшли вбрід вузеньку водойму, народжену водоспадом. З білорусами я дійшов майже до Вухатого Каменя, з вершини якого вже має бути видно кінцевий пункт – Чорногору.

Проте свої корективи внесло небо, а точніше хмари, які стрімко його затягнули. Дослухавшись до поради нового товариша, я подякував білорусам, залишив їм на згадку про себе сувенір і швидко пішов униз.

Хто б міг подумати, але біля водоспаду я зустрів "татрафанівців", з якими розпочинав цей шлях. Розповідаючи про свої пригоди і про різні інші дурнуваті речі, разом з ними я спустився до місця, де кілька годин тому мене "атакували" вівці. Ще через 30 хвилин ми були внизу. Ця група Чорногору не підкорила. Хоча всім було абсолютно байдуже.

***

Ми більш-менш розібралися, чому цей тімбілдінг в горах – скажений. Щоб підсилити це твердження, я додам, що Чорногора багатьом із нашої загальної групи підкорилася. Мужні жінки та чоловіки не просто піднялися на вершину, яка зовсім трохи поступається найвищій точці України (Говерлі), але й боролися там із нещадною стихією.

А от вишуканості цьому дводенному дійству додав Дмитро Пасічник. Мистецтво управлінця просто виливається з цього чоловіка. Він настільки граційно зводить в одну "купу" різношерстих людей та непомітно ні для кого (окрім мене, звичайно, (посміхаюся)) змушує їх любити один-одного, турбуватися та допомагати.

Кожен член команди готовий підтримати іншого. Кожному з них було цікаво, куди пропав я та що це за такі голі білоруси. За тих два дні я сам ледь не став частиною їхньої команди. Хоча чому не став? Став... Просто не на папері.

* * *

Сподобалося? Підпишіться на нашу сторінку в Facebook та Telegram. Також завжди будьте в курсі найважливіших новин, використовуючи чат-бота у Messenger. Ми не будемо спамити. Чесно :)
Якщо ви помітили помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Надрукувати
Волинь
Опубліковано:
15.07.2018 07:40
Переглядів4386
Коментарів1
Поділитись
Залишити коментар
Коментувати
16:21
15.07.2018
Катерина
Класно написано, по живому!) молодець! Цікаво читати)))
останні новини
18-10-2018 17-10-2018
Вибір редактора

Рейтинг