«Час інший, вимоги суспільства інші, репертуар інший», – режисерка луцького театру «Гармидер» (фото, відео)

Від початку повномасштабного вторгнення актори та глядачі луцького театру «Гармидер» стали волонтерами. В приміщенні, де раніше показували вистави, утворився один із найбільших волонтерських штабів «Ангар». Основна робота волонтерів у ньому була зосереджена на допомозі військовим.

Згодом актори зрозуміли, що крім волонтерської діяльності, варто відроджувати культурну. Так у червні 2022 року з'явився безпечний творчий простір – «Культурне укриття», а у червні 2023 року волонтерський штаб «Ангар» переїхав.

Суспільне поспілкувалося з режисеркою, волонтеркою та керівницею театру «Гармидер» Русланою Порицькою про волонтерство і про те, як змінився театр, репертуар і актори.

– Чи є якісь особливі відчуття, що замість коробок, метушні ангарівців, тут знову театральний реквізит?

Спершу, коли тільки почали розформовувати й було прийняте рішення повертати в цей простір «Ангару» мистецьке життя, то було враження, що та атмосфера допомоги людям: пакування, дзвінки на фронт – вона ніде не зникне, вона буде. Дуже важко буде все це подужати.

 

Змінилася атмосфера з першою подією. Була вистава театральної майстерні «Догори дриґом». Нам дуже хотілося, щоб сюди першими зайшли діти. І коли йшли сюди люди, то відчувалося якесь свято. Тільки після цього показу дійсно відчулося, що ніби відбулося повернення. Зараз, направду, атмосфера творчості.

– Як це було на початку лютого минулого року, коли було прийняте рішення про те, що тут буде волонтерський штаб?

26 і 27 лютого у нас мала бути прем’єра вистави. За іронією долі про війну, але у В’єтнамі, за твором нашого міського автора. Тут була розгорнута декорація, режисери з Києва, запрошена акторка з Києва, актори з іншого театру. Тут кипіла допрем’єрна робота.

24 лютого, коли зрозуміли, що все почалося ми зв’язалися з Ольгою Валянік, яка стояла біля витоків заснування мистецького простору і була волонтеркою із 2014 року. Відразу домовились, що ми мусимо щось робити.

 

В перший день ми винесли декорації, простір став абсолютно порожнім. О 15-ій годині тут вже було повно людей і повно пакунків. Як це все організувалося насправді ніхто достеменно не знає. Тут вже по факту була спільнота: творча, акторська і наші глядачі, люди, з якими ми спільно робили проєкти.

Допомагати намагалися по всіх напрямках, але в першу чергу ми допомагаємо військовим. За пріоритет взяли тактичні речі, автомобілі, квадрокоптери, тепловізори.

– Складно було змиритися з тим, що це тепер не творчий простір?

З війною змиритися складно. Звісно, ми з першу думали, що це мусить швидко закінчитися, бо як повномасштабна війна у XXI столітті, це якесь непорозуміння. Потім ми з часом проаналізували і усвідомили, що це надовго.

Згодом ми почали думати про те, що ми не можемо показати ворогові, що ми зупинилися, паралізувалися і ми не розвиваємося. І тоді паралельно ми відкрили культурне укриття.

 

Починаючи з червня усе літо, потім усю зиму під час «блекаутів» приймали дуже багато людей. Проводили багато тренінгів, терапевтичних заходів, допомагали один одному проводячи розмови, культурні заходи, театральні читання, вистави, повернулися туди діти.

– Продовжуєте волонтерську діяльність, актори, ви, ваш чоловік?

Загалом так. В тому чи іншому відсотковому відношенні всі почали волонтерити менше і це правда. По-перше, у всіх закінчилися банально кошти тому, що багато власних коштів постійно віддавали. Ми сміємося, що волонтери вони ж самі «донатять», самі ж купують квитки на ті ж проєкти, в яких вони беруть участь, і які потім спрямовуються на благодійність. Ми відмовилися від тонн гуманітарки, бо вважаємо, що потрібні інші речі, тактичні речі, які рятують.

Культурний фронт потрібний, на наших очах ростуть і розвиваються діти. Щоб вони повноцінно зростали, розвивалися, не були пропащими, не були отим втраченим поколінням, яке ми отримали після другої світової. Хочеться на це робити акцент. Це теж про соціалку і благодійність.

Робота театру під час війни: повернення на сцену

– Це одна із вагомих частин, яка стимулювала повертатися займатися в студії з дітьми. Якими вони повернулися на ваші заняття?

Коли я йшла на перший майстер-клас в рамках артмайстерні для внутрішньо переміщених осіб після двох місяців абсолютної недотичності до театру і цілодобового фактично волонтерства, я відчувала, що я абсолютно закостеніла, начебто все забула і нічого не можу. І взагалі – театр, акторська майстерність про що це? Навіщо це зараз?

Коли я почала займатись з дітьми, то зрозуміла, що це потрібно. І саме наші студійці своїми зверненнями, питаннями: «Коли ми будемо повертатися?». Нас стимулювали створити ось цей простір у культурному укритті.

 

І коли вони повернулися ми відчували, що вся робота, яка була пророблена до того, а дехто з них займався роками в студії, вона нібито десь розчинилася. Це були просто дуже затиснуті, налякані, фізіологічно скуті діти. Начебто і не було тих років. Ми почали повертати їх форму, активно розворушувати, повертати до акторської діяльності, до нормального психоемоційного і фізично стану.

Ми відчули, що це дуже важливо і разом з ними ожили й ми, стали продуктивнішими та чіткіше почали мислити, легше сприймати всі ті події, які не закінчилися. Чітко усвідомлюємо, що війна триває.

– Актори «Гармидеру» вони теж повернулись і повноцінно працюють?

Дуже різна ситуація, ми маємо історію, що хтось виїхав, хтось залишився тільки в активній волонтерській діяльності, хтось воює і захищає нас.

– Актори, які зараз воюють, чи вони повернуться назад у «Гармидер», тримаєте з ними зв'язок?

Вони говорять про те, що хотіли б звісно грати. Коли війна закінчиться нашою перемогою, то я думаю, що така можливість буде, хоча це передбачати важко. В нас залишилась не завершена справа із прем’єрою вистави. Режисер із Києва Богдан Бондар він теж воює і ми чекаємо ще й на режисера, який би довів до фіналу постановку вистави.

«Час інший, вимоги суспільства інші, репертуар інший»

– Репертуар зараз якось зміниться?

Звісно. Ми ж стали іншими: час інший, вимоги суспільства інші, багато вистав ми відразу відклали десь далеко на полицю, або взагалі для себе перекреслили. Щось ми не могли грати в укритті, через те, що там менший простір.

Ми створили нові вистави, я думаю самі назви будуть говорити про їх актуальність – це «Синдром уцілілого». Після кожної вистави ми проводили розмови, вони були дуже важливими, тому, що саме Волинь – це в першу чергу про «синдром вцілілого». Коли ми розуміємо, що ми тут собі сидимо, п'ємо каву, а десь там обстріли фактично цілодобово.

 

Вистава, яку ми зараз готуємо і прем'єра якої відбудеться 1-2 липня, називається «П'ять пісень Полісся» сучасної авторки Людмили Тимошенко. Вона про історію українців на Поліссі починаючи від 1940 року і закінчуючи 2020 роком. Цей відрізок, це осмислення менталітету простих українців.

– А які вистави перекреслили?

У нас була така комедія на 12 сцен «Така жизнь». Це теж сучасна п'єса, яка оповідає життя таких двох посередніх жінок із Соледара. Це історія про їхні цінності, в принципі добра історія про простих людей, але саме в тому числі ці прості люди є однією з причин того, що відбулося. І ми розуміємо, що зараз в контексті того, що відбулося із Соледаром, некоректно про це говорити авторці, яка із Соледара, і писала про жінок, яких вона сама бачила. Десь з іронією, десь з розумінням того, що вони не могли просто бути іншими, бо в них оці всі травми радянською минулого і ця вся Росія із засиллям своєї культури під боком.

Ще одна вистава, яку б ми дуже хотіли грати це «Монодії в червоному». Там ми осмислюємо життя митців: конкретно поетів, письменників між двома світовими війнами. Мої актори, вони чесно кажуть, що ми не зможемо грати цю виставу, що ми просто вийдемо і будемо плакати.

– Нещодавно ви показали «Кострубізми. Кумановський». Чи багато глядачів прийшло і хто цей глядач?

Так було глядачів на всі місця, які ми виставили на продаж. Я не можу сказати, що це за глядачі. Я знаю, що були глядачі з інших міст, які переїхали, що це були й художники, й видавці. Була делегації із Рівного, які вже чекали цього показу, бо раніше бачили тільки на відео. Ну і наші постійні глядачі.

 

Ми не скаржимося на брак глядача і брак глядацької уваги. Є запит на те, що ми робимо, є аудиторія, яка готова до складних тем.

– Чи хотіли б ви отримати, разом з тим що «Гармидер» трішки змінюється, якогось зміненого глядача?

Хотілося, щоб глядач чітко розрізняв, що таке ось ця радянська, совкова, нафталінова традиція, навіть якщо вона замаскована синьо-жовтим стягом, все одно може бути абсолютний нафталін, і що таке сучасний європейський театр, творячи який ми будемо в контексті.

– Актори-переселенці чи приїздять до нас, чи хочуть вони бути в «Гармидері»?

До нас приходили на тренінги актори з інших міст. Часом вони повертаються. У нас працювала дуже гарна акторка із Харкова, а потім відновив роботу її театр і вона повернулася до Харкова працювати.

Досвід співпраці є ще з однією акторкою Аллою Скрипічук, яка зараз очолила в Палаці культури театральну студію «Бешкетники». Вона теж з нами співпрацювали, як акторка.

Співпраця з міською владою та відновлення масштабних проєктів

– Співпраця з міською радою в заходах. Колись був мандрівний вішак, «Гармидер» запрошували на різні заходи міські, будете співпрацювати?

Ми завжди відкриті до співпраці. Театр «Гармидер» – це історія дуже тісної взаємодії з містом. Ми досліджуємо місто, досліджуємо історію, театралізуємо його історію, оживляємо його історичних осіб. Це є велика частина нашої соціокультурної роботи.

 

За період війни співпраці з містом не було. Крім того, що ми звертаємося у міську раду, щоб вони дозволили нам проводити той чи інший захід і забезпечили охорону, присутність правоохоронних органів на заході, відповідно до вимог. Ми ще не готові до таких проєктів, до «Мандрівного вішака» точно поки, що не готові, тому що це дуже багато ризиків.

– «Гармидер» відомий в Україні та за межами зокрема в Польщі, як гадаєте з війною буде ще більший запит?

Я думаю, що так, але все залежить від того, що ми будемо створювати. Зараз ми створюємо культурний продукт, але немає ресурсу і коштів за що його створювати.

От «П'ять пісень Полісся» вистава, яку ми створюємо без жодної фінансової підтримки, жодного благодійника тільки наші внутрішні кошти. Відповідно це може впливати на якість продукту. Коли хотіти видовища, то потрібно вкласти кошти, тому тут дуже потрібна підтримка.

 

Інтерес і запит є, багато українців залишились у Польщі і вони потребують зустрічі з чимось українським, тому ми повинні продовжувати працювати, щоб виконувати дипломатичну, культурну місію.

– Що найближчим часом можна подивитися в «Гармидері»?

1- 2 липня прем'єра вистави «П'ять пісень Полісся», це майже столітня історія з українського Полісся. Далі буде фактично таке умовне закриття театрального сезону. Хоча ми плануємо все-таки продовжувати свою діяльність. Так само плануємо показувати «Жінки, вірші, війна», плануємо інші проєкти. Побачимо який буде новий сезон. Будемо робити все щоб, по-перше, він стався, а по-друге, щоб він був актуальним і потрібним людям.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

• «Я боюся легковажності», – новий очільник луцького театру ляльок Вадим Хаїнський (інтерв'ю)
• Для волинської лікарні просять спеціальний реанімобіль, щоб перевозити бійців
•  В Україні не вистачає програм підтримки для дружин і рідних військових