Що можна було купити в Луцьку 400 років тому (фото)

XV-ХVІ століття були часом інтенсивного розвитку міст, які за великокнязівськими та королівськими грамотами-привілеями отримували право на самоврядування. Тоді формувалась особлива, наділена маґдебургією, громада «славетних» міщан. Та когорта людей міста на чолі з міськими урядниками-маґістратом вершила долю свого граду.

Міста, як на те вказував представник французької «Школи анналів» Фернан Бродель, були своєрідними електричними трансформаторами. Вони підвищували напругу, пришвидшували обмін і керували життям людей, – розповідають «Волинські новини».

Від часу свого виникнення міста являли собою осередки товарного обігу. Тут сходилися торговельні шляхи, збирали мито, відбувалися ярмарки й торги. Потужним «трансформатором» і торговельним осередком у часі ХVІ – першої половини ХVІІ століття на теренах Великого князівства Литовського, а згодом і Речі Посполитої, був Луцьк.

Як Луцьк у торговельних справах Володимир випередив

Упродовж ХІV століття княжий Володимир поволі втрачав першість у торговельній сфері. Натомість більшість ґендлярських прерогатив тоді на себе перебрала нова столиця Волинської землі – Луцьк.

Цим процесам сприяло вигідне розташування міста на перехресті торговельних сполучень з Півдня на Захід. То були соляні шляхи, що вели від узбережжя Чорного моря до Волині, а звідси – й до Литви. З іншого боку функціонував шлях від Кам’янця-Подільського через Констянтинів (Староконстянтинів). Ним до Луцька прибували волоські, грецькі, турецькі купці. Приїздили і кримські караїми та сурожці – ґандлярі з італійських чорноморських осередків. Луцьк володів правом складу для торгівлі з «поганськими краями» ще з часів правління Любарта Ґедиміновича.

 

Тобто іноземні купці, прибуваючи до Луцька, мали тут продати свої товари без можливості просуватись із крамом далі. Такий же склад, власне, був і у Володимирі. За наявності від південного сходу складу в Лучеську, а з південного заходу – у Львові, княжий град втрачав торговельну спроможність попередніх століть.

Роль Луцька як центру волинської торгівлі зростала упродовж ХV-ХVІІ століть. Значною мірою завдяки тому, що литовські купці, які рухались via tartarica (татарською дорогою) від Молдови до Білорусі й Литви, перед Львовом звертали в бік Луцька. З того шляху користались не лише литовці, а й часто купці з Галича, Тисьмениці, Кам’янця-Подільського, Любліна. Останні, їдучи вказаною дорогою, намагались уникнути львівського права складу. Його було запроваджено для тих торговців, які їхали via tartarica на схід.

Львівське складське право стало важливим чинником, що створив благодатний ґрунт для зміни вектора потоку товарів з Галичини на Волинь. Зосібна – до Луцька. Купці з «єдвабним східним товаром» їхали через волинські терени лінією Кам’янець-Подільський – Тернопіль – Зборів – Вишнівець – Крем’янець – Шумськ – Сураж – Остріг – Луцьк, або у напрямку Кам’янець-Подільський – Чорний Острів – Красилів – Констянтинів / Староконстянтинів – Шульжин – Заслав – Остріг – Луцьк. Ще одним важливим торговельним сполученням, де Луцьк відігравав не останню роль, був шлях, яким купці з Любліна вели торгівлю з київськими ґендлярами.

Купецькі каравани люблінських торговців йшли у напрямку Люблін – Володимир – Луцьк – Олика – Жуків – Рівне – Дорогобуж – Корець – Житомир – Київ, або від Луцька до Острога. Потім до Полонного, Романова, Чуднова, Житомира. І врешті – Києва. Саме за посередництвом Луцька як центру Волинської землі, а з 1566 року – і Волинського воєводства, купці з польських міст підтримували торговельні контакти з більшістю міст Великого князівства Литовського, москви та Центральної України. Участь луцьких купців у цій торгівлі не була пасивною. Вони не лише співпрацювали з іноземними торговцями, а й самі були учасниками місцевих та чужоземних ярмарків.

 

Велику роль у розвитку зовнішньої торгівлі Волині загалом та Луцька зокрема відігравала вигідна локалізація біля сітки водних артерій. Головної – Західного Бугу з портами в Устилузі й Коритниці, а також Стиру, Стоходу, Турії, Луги та Липи.

Монархи дарували Луцьку право на монопольне шинкування та безмитну торгівлю

Сприятливим для зростання торгівлі в Луцьку було надання місту маґдебурзького права. Привілеєм великого князя литовського Олександра Яґеллончика від 31 липня 1497 року луцьким міщанам дозволялося тричі на рік організовувати тижневі ярмарки «для власних потреб».

Днями початку проведення луцьких ярмарків державець затвердив два православні й одне католицьке свята – Вознесіння Господнє (сороковий день після Великодня), святого Михайла (21 листопада) та святої Аґнесси (21 січня).

За привілеєм Сиґізмунда-Авґуста від 29 грудня 1552 року дати ярмарків у Луцьку змінювалися. Відтоді лучани мали приймати у себе гостей-купців на святого Іллі (2 серпня), святого Семена (1 вересня) і свята Трьох королів (6 січня). Тобто дати аж двох ярмарків упродовж пів століття змінилися. Це могло бути пов’язано з економічною ситуацією в країні. Наприклад, на ту ж саму дату припадав ярмарок в іншому місті.

Подовжено і ярмаркову тривалість. 1497 року Олександр Яґеллончик дарував тижневу торгівлю в місті. Через п’ятдесят п’ять літ Сиґізмунд-Авґуст збільшив термін тривання ярмарків удвічі. Текстом привілею від 31 липня 1497 року луцьким міщанам заборонялось вести будь-які торговельні операції в часі поза ярмарками.

Виняток становили лише ті торговці, які отримали персональний дозвіл від райців. Завше торгувати могли ґандлярі Вільна та Троків. Вони були наділені предками князя Олександра вольністю на безперервну торгівлю. Луцьк отримав право на встановлення власних ваг та мір.

 

Привілей Сиґізмунда-Авґуста від 29 грудня 1552 року надавав луцькій міській громаді, як і міщанам Києва та Вільна, право на безмитну торгівлю. Документ, однак, вказував і на чітку відмінність. Лучани мали сплачувати соляний та восковий податок.

Кияни ж від цього обов’язку були звільнені. Одним із важливих прав, що їх отримала громада міста, була вольність на монопольне шинкування не лише у межах Луцька, а й на відстані пів милі від нього з усіх боків. Надання її від Сиґізмунда-Авґуста від 1558 року закріплювало за лучанами виключне право оптової купівлі товарів і в торговців з «українних» міст, і в іноземних купців (право складу).

Привілеєм від 26 лютого 1576 року король Стефан урівняв Луцьк «з іншими головними коронними містами» і забезпечив міське право на шинкування та монопольну купівлю солі в іноземних купців. За містом залишалась одна повинність – сплата соляного податку. Прибуток міської скарбнички забезпечувався поборовим податком. Кожен, хто купував підводу або віз солі, мав сплатити до ратуші литовський півґріш.

За лучанами закріплювалося право на ремісничу діяльність у цирульнях, суконниці та солодовні. Водночас іноземним торговцям заборонялось торгувати солодом. Луцька міська громада мала право монопольного шинкування у межах міста. Вільними від сплати податків залишались і м’ясні ятки міста, що їх лучани побудували власним коштом. Подальші конфірмації на маґдебурзьке право підтверджували попередні привілеї, створюючи безперервну традицію маґдебургії.

Упроваджуючи в містах самоврядування на німецькому праві, центральний (великокнязівський чи королівський) уряд втілював таким чином задум упорядкувати міські фінанси. Ті мали забезпечити можливість більших зборів з міст, або ж допомоги військовим знаряддям. Великі міста, що завдяки налагодженій торгівлі могли отримувати значний грошовий прибуток, заслуговували особливої уваги державців.

У результаті всі заходи та турботи було винагороджено питомо більшими зборами з тієї чи тієї міської громади до Королівського скарбу.

Кого можна було зустріти на луцьких ярмарках?

Чи не найважливіше місце у торгівлі кожного міста мали щорічні ярмарки. За влучною заувагою Фернана Броделя, незліченна кількість людей, що брали в них участь, робила кожен ярмарок окремим містом.

Справжніми ярмарками були ті, перед учасниками яких відчинялись усі міські брами. Вони періодично ставили свої декорації, а після закінчення свята зникали з ринкових площ. Через кілька місяців ярмарки виникали знову. Відтак кожен з них мав свій ритм та календар, відмінні від «сусідів» з найближчих міст.

 

Значне й помітне місце у торговельному житті Великого князівства Литовського (а згодом – Речі Посполитої) упродовж ХVІ – першої половини ХVІІ століття мали луцькі ярмарки. Сюди задля ґандлярства прибували торговці з різних міст та країв.

Частими гостями Лучеська були купці з сучасних білоруських міст – Слуцька, Могильова, Мінська, Пінська та інших. Численні візити до луцького ґроду тих торговців вказують на їхнє не завжди вдале ґандлярство у місті. Так, наприклад, 25 вересня 1575 року до луцького ґроду прийшов пленіпотент (довірена особа) слуцького купця Єсюпи Никоновича Демид Єскович. Позивач жалісливо оповідав на луцького війта Остафія Єловича-Малинського. Той безпідставно відібрав ладан та перець, що їх привіз фурман зі Львова спеціально для Никоновича. Демид Єскович просив, аби його свідчення було внесено до актових книг Луцького замку.

Часто купці з інших країв через бажання наживи місцевих владців мусили сплачувати значні суми податків. За свідченнями торговців з Могилева – Сафона, Васка, Пантелея, Клишка, Пилипа, Зоцка, Богдана, Уласа, Омеляна, Кузьми Кричовця, Івана, Зенона, Ониска, Федора, Василя, Степана, Левона, Ждана, Яцька, Овсія, Ходка, Михайла, Федора, Артема, Кузьми, Захара та Хинька, які 1592 року приїжджали до Луцька, загальна сума, яку вони виплатили тутешньому підкоморію Янові Харлинському, складала більш аніж триста польських злотих.

Разом з тим, з деяких купців урядник не лише взяв понаднормове мито. Він повідбирав собі частину товару.

 

У могилівця Андрія Бабки митник забрав п’ятдесят два соболині хутра, п’ять пар опанчів та десять юхтів. Загалом – на суму ста п’ятдесяти кіп литовських грошей. Вітебським купцям Івану Цлоцковичу та Івану Вовку поїздка на луцький ярмарок обійшлась шубою з хутра білки та заячою шкуркою.

Случани Остап Романович, Федько, Данило, Василь, Петро Мильник, Марко Железкович, Гнат та Степан Юшковичі, Остап Кривуля, Прохор Тишкович, Овсій, Іван Протопопович, Яцко Василевич, Пилип Онискович, Федко Павлович, Грицко Пинчикевич, Омелян Пончикович, Іван Самотия, Ждан Шибика, Федко Бабич, Денис Кушнір, Остап Одерейкович, Васько Пинкович виплатили Яну Харлинському тисячу кіп литовських грошей. У подібній ситуації були й віленці Іван Зубель, Данило Водовозович і Григорій та Лев Мамоничі, які віддали уряднику триста кіп литовської лічби.

Прикрий випадок, що стався зі згаданими купцями, водночас засвідчив присутність на ярмарку в Луцьку наприкінці ХVІ століття більш ніж п’ятдесят ґендлярів з шести міст сучасних білорусі та Литви.

Торгували в Луцьку й представники купецтва з польських теренів. Так, наприклад, через непорозуміння з львівськими купцями на луцькому ярмарку того ж таки 1592 року до актових книг було внесено заяву краківського купця-міщанина Яна Панкарта. Текст заяви свідчив про широке представництво краків’ян у Луцьку. 

Що можна було в Луцьку купити 400 років тому

Аж ніяк не повний, проте досить інформативний перелік товарів, які завозили до Луцька в середині ХVІ століття іноземні купці, вміщений у листі підскарбія Великого князівства Литовського Остафія Воловича луцьким митникам (1563 рік). Тож в тому часі заможний лучанин чи мешканець околиці міг собі придбати посеред луцької Ринкової площі ринське вино, ґданське пиво, горілку, перець, імбир, гвоздику, овочі, ґалган, шафран, цукор.

Луцькі панночки мали до вибору для пошиття зимових шубок та пальтечок шкурки лосів, ведмедів, зубрів, оленів, соболів, кун, рисі, лисиць, вовків, білок, сибірок, росомах. Торгували у Луцьку, як видно з переліку, єдвабними речами й златоглавами (різновидами коштовних тканин), різними видами сукон, оливою, фарбами, залізом, міддю тощо.

Активну роль у тогочасній торгівлі відігравали луцькі купці. Традиційно успішними були представники єврейського збору Луцька. У 1556 році вони отримали королівську грамоту, яка урівнювала луцьких євреїв з луцькими міщанами, звільненими від виплат торговельних податків. У пошуках прибутків, ґендлярі торгували не лише в рідному Луцьку, а й мандрували до інших міст. Луцький купець Аврам Хамко вів торгівлю воском, Ілля Гошкович – лоєм. Обидва євреї-ґандлярі бували частими гостями на ярмарках в Любліні.

Знаним купцем Луцька в середині ХVІ століття був караїм Батко Мисанович. Спеціалізувався на купівлі-прожажу зернових.

 

У вересні 1566 року Мисанович придбав п’ятсот мац жита у шляхтича Григорія Чаплича-Шпановського. У лютому 1568 року шафар (торговельний аґент) Мисановича Ілля відмовлявся закуповувати для свого господаря недоброякісне зерно у Яна Монтовта. Як видно, Батко Мисанович вдавався до послуг власного шафаря вже в середині ХVІ століття. А от практика наймання на службу цих посіпак набула широкого застосування в середині та другій половині аж наступного ХVІІ століття.

Разом з караїмами та євреями жваву торгівлю вели і луцькі міщани-русини. Вони як повноправні громадяни королівського Луцька в своїх торговельних операціях широко послуговувались правами та вольностями, які надали монархи.

Вправним купцем був луцький війт Іван Борзобагатий-Красенський. Заняття торгівлею й значні прибутки від неї дозволили йому свого часу заволодіти луцьким війтівством. Після отримання війтівського чину (1548) Борзобагатий продовжував активно провадити торгівлю. 5 березня 1555 року документи фіксують визнаний лист луцького війта Івана Борзобагатого-Красенського про умови контракту, укладеного з князем Романом Санґушком, на поставку жита і попелу в Устилуг для сплаву до Ґданська разом з потрібною кількістю ком’яг (торговельних суден).

Борзобагатий вказував, що Санґушко, окрім того, продав йому ще шістдесят лаштів попелу. За кожен лашт луцький війт мав заплатити по сім польських злотих. Князь Санґушко зобов’язувався жито та попіл доставити в Устилуг.

У 60-х роках ХVІ століття Іван Борзобагатий входив до числа заможних підприємців, що провадили поташний промисел. На його поташних будах виготовляли сотні лаштів поташу. Щорічно навантажені бочками з поташем ком’яги пливли Західним Бугом до Ґданська.

 

Частина прибутків, отриманих від торгівлі продукцією поташного промислу, йшла на оплату оренди лісових масивів. У 1561 році Борзобагатий-Красенський орендував ліси у княгині Беати Острозької, де було виготовлено 200 лаштів поташу. Це забезпечувало війту прибуток у кілька тисяч золотих польських.

Влада і торгівля

Торгівля входила до числа прибуткових занять представників міської влади Луцька в першій половині ХVІІ століття. Луцький бурмистр Самуель Василевич Солтан мав свою крамну кам’яницю «в Ринку» й провадив торговельні операції з купцями інших міст. Райця, лентвійт й аптекар Ян Гепнер активно продавав лікарські трави і щорічно торгував на луцьких ярмарках.

22 січня 1639 року «на ратуші в Луцьку» мала відбутися лічба грошей міського скарбу. Приїхавши до міста в означений термін, луцький війт Андрій Загоровський, побачивши на ратуші лише кількох урядників, обурено наказував вписати до міської книги свою протестацію проти райців. Вони замість того, аби з’явитись для підрахунку прибутків та витрат з міської скарбниці за попередній 1638 рік, «всі поїхали на ярмарок до Львова. І ті, що податки й складки вибирали – пан Василь Шилневич, пан Ян Гепнер. А пан Нестер [[b]Йовкович], вдома будучи, не прийшов».

Заможне купецтво становило значний відсоток урядників міської ради Луцька. Серед них у складі уряду акти згадують імена райців Яна Соколениці, Павла Антоновича, Андрія Сезеновича, лавників Самуеля Кириловича, Максима Соколениці, збирача подимного податку Гаврила Вирозуба та інших.

Про те, наскільки внутрішня торгівля була важливою для Луцька, свідчать постанови щодо організації ярмарків, ухвалені за участю міського поспільства й затверджені урядниками маґістрату. Так, 31 серпня 1639 року маґістрат вирішив, що кожен купець, який поставив би буду на Ринковій площі Луцька, мав не лише знести її упродовж тижня після закриття ярмарку під зарукою ста кіп литовських грошей, а й сплатити податок до міської скриньки.

 

Другого дня ярмаркування 1639 року маґістратські урядники дозволили розширити територію, призначену для торгівлі. Відтоді, окрім Ринкової площі, ятки купців могли розміщуватись на вуличці, що простягалася від Ринку до Глушця і проходила поміж будинками райці Нестора Йовковича.

У тому ж часі маґістрат разом з поспільством ухвалив ще одну важливу постанову. Впродовж ярмаркових заходів лентвійт, бурмистр, райці та лавники «для безпеки» мали повсякчас бути готовими чинити гайний (терміново необхідний) суд за найпершим зверненням до них будь-кого з купців.

«Дні понеділка і пʼятниці для торгу місцевого будуть»

Окрім щорічних ярмарків, у Луцьку традиційно проводили щотижневі торги. Тоді як ярмарки опиралися на експортну та імпортну торгівлю, обмінювали одні предмети торгівлі на інші, збирали продукти домашнього виробництва для вивозу і навзамін постачали місцеве купецтво імпортованими предметами чи свійськими виробами з інших країв, торги обслуговували потреби місцевого люду, зосібна – малозаможного населення, яке не могло дозволити собі робити харчові й господарські запаси від ярмарку до ярмарку.

Вибір товару на торгах був набагато бідніший і примітивніший від ярмаркового, однак, запровіантовуючи міську людність, торги служили звичним і разом з тим необхідним атрибутом міського життя.

 

Щотижневі торги в Луцьку відбувалися у понеділок та п’ятницю. Однак в околицях міста також було чимало охочих до неоподаткованого торгу, що значною мірою шкодило інтересам міщан. Яскравим свідченням тому була скарга, яку подали луцький війт та міська громада на князя Матвія Четвертинського і яку внесли до записів люстрації Луцького замку в 1545 року. За словами лучан, слуги князя з його дозволу-наказу проводили торги на луцькому передмісті, Яровиці, днем раніше, аніж те діялося в Луцьку: у неділю й четвер.

Матвій Четвертинський на скаргу міщан відповідав, що це його піддані, прямуючи з Полісся до Лучеська, на нічліг зупинялися на Яровиці, а тому й торгували з господарями будинків, у яких ночували. Решту товару, за словами князя, поліщуки везли до міста і сплачували з нього усі належні податі.

Вислухавши аргументи обох сторін, люстратори наказали Матвію Четвертинському припинити торги на Яровиці та зачинити усі ятки і склади. Єдине, що дозволялось князівським підданим, – торгувати збіжжям. У разі порушення ревізорського наказу оборонцями прав міщан мали стати луцький староста та король.

Незмінним місцем торгу в Луцьку була Ринкова площа. Однак, окрім жвавої торгівлі на майдані як центрі-осерді значного скупчення людей, часто виникали конфлікти. Так було і 25 квітня 1586 року. Повернувшись від міських урядників та усього поспільства, возний Луцького повіту Григорій Красносельський свідчив про огляд збитків, вчинених луцьким міщанам під час нападу на міський ринок духівника та слуг костелу Святої Трійці. Свідчення тих, хто постраждав від розбійницького нападу посеред Ринкової площі, дають уявлення про товари, якими торгували в Луцьку другої половини ХVІ століття.

У лучанина Федька п’яні бешкетники відібрали червону юхтову шкірку, за яку бідолаха заплатив сорок литовських грошей. У ремісника Лишка Шевця – п’ять пар чоловічих черевиків. Яцьку Сенничому духівник з помічниками вивернули на землю цілу бочку з солоною рибою, втоптавши частину товару в болото. Те, що лишилось неушкодженим, забрали з собою, прихопивши при нагоді й три дерев’яні коновки.

Подібним чином розбійники повелись із крамним товаром Федорової Скрипичиної, завдавши їй збитків більш ніж на пів копи литовських грошей. У торговки Єпикової тоді забрали сіль та ночви з грішми. Постраждав того дня і швець Несміян, що мешкав за Глушцем.

 

Возному, аби побачити збитки, яких завдав йому вікарій, довелося йти до його оселі. Окрім десяти пар чоловічих черевиків та підшитої куницями шапки, Несміяна позбавили здоров’я. Замковий урядник засвідчив серйозні травми на плечах та хребті торговця-ремісника.

Тож ХVІ – перша половина ХVІІ століття в Луцьку позначилися досить розвинутою та налагодженою торгівлею міжрегіонального й локального значення. Організація торговельної сфери в самоврядному місті регламентувалась великокнязівськими та королівськими привілеями. У них було зазначено міри місцевої ваги, дати проведення й тривалість щорічних ярмарків, а також врегульовували шляхетсько-міщанські конфлікти під час міського ярмаркування. 

Ухвали маґістрату Луцька середини ХVІІ століття стосувалися належного дотримання правил торгівлі в місті, здійснення невідкладного судочинства й присутності на ратуші урядників у дні проведення ярмарку. Призупиненню успішного економічного поступу Луцька «сприяла» Хмельниччина.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

• Якою була зима на волинському Поліссі понад 100 років тому
• На Різдво в Окольному замку Луцька влаштують вечорниці
•  Який вигляд мали сільські жінки на Волині на початку минулого століття (фото)