До щему і мурах по шкірі: другий рік великої війни в історіях волонтерів луцького «Ангару»

Два роки великої війни. Два роки від ранку 24 лютого, коли Луцьк, як і багато міст країни, здригнувся у ранковій тиші від страшних вибухів і ще страшніших новин. Дим, невідомість, черги до заправок і аптек...

Звуки, атмосфера, розмови, яких ніколи не забути. Два роки, після яких багато що змінилося незворотньо. Рік тому журналісти сайту новин Луцька та Волині «Конкурент» питали у лучан, яким вони запам'ятали перший рік широкого вторгнення росії. Рік, який навчив любити, боротися і вірити – саме так про нього говорили.

24 лютого 2022 р. – цю дату пам'ятає кожен з нас і, сподіваюся, пронесе крізь покоління не тільки з незламністю, боротьбою, ненавистю до всього російського, але і з безмежною вдячністю до наших захисників, які щодня, щосекунди бережуть наші життя ціною своїх, до працівників критичної інфраструктури і волонтерів, бо без них би точно не вивезли...

Сьогодні минає два роки. Два роки болю, втрат і здобутків, два роки переоцінки цінностей. Що змінилося за цей час ми вирішили розпитати у волонтерів штабу «Ангар». А ще попросили їх дістати спогади про перший день великої війни. Якими вони були, читайте у нашому матеріалі.

Але спершу закиньте свій донат для волонтерського штабу «Ангар». Посилання на банку ТУТ.

Керівниця благодійного фонду «Ангар.Україна» Ольга Валянік

 

За 2 роки люди дуже сильно об'єдналися в допомозі Силам Оборони. За цей час (волонтерським штабом «Ангар», - ред.) вдалося закумулювати більше 93 мільйонів гривень на допомогу Сил Оборони. Нині наш благодійниий фонд працює над тим, щоб закуповувати літальні апарати типу «мавіків», «мавіків» з тепловізорами, FPV-дронів, працюємо також над РЕБ-системами, обов'язковим є і зв'язок: це стралінки, екофлоу та тактична медицина, яку ми ніколи не викинемо із своїх закупівель, оскільки це те, що реально рятує життя. 

 

Щодо нашого штабу і загалом волонтерства... За два роки ми перейшли від такого типу «давайте всі разом на раз, два, три» до системної чіткої роботи, коли у нас весь фонд поділений на відділи. Ми ведемо постійну комунікацію, щомісяця звітуємо за зібране за місяць, під час кожного збору звітуємо за закуплене. Найбільшим був збір на 10 мільйонів «Пора міняти долари». Особливу гордість я маю за те, що майже 53% коштів, які надійшли тоді – від бізнесу. Ми для цього зорганізували таку вдячність, яку назвали «ангарська гільза». Її дарували усім нашим донатерам, які скидали кошти, або приносили на 10 тисяч і більше гривень. Таким чином нам вдалося рівно за 3 місяці закрили збір на 10 мільйонів. Ми не припиняємо свою роботу і далі будемо працювати для допомогу Силам Оборони України, тому що зараз це важливо, як і 24 лютого два роки тому. 

 

Ні для кого не секрет, що дуже багато людей перестали допомагати, перестали донатити і живуть життя. Тож я хочу закликати до того, що жити життя – це не є погано, дуже круто, що ви маєте таку можливість, але щоби всі пам'ятали – це лише завдяки Силам Оборони України, які захищають нас зі зброєю, на ППО, які забезпечують зв'язок, які ремонтують автівки, підвозять засоби, організовують ту саму баню для Сил Оборони України. Ми усім їм вдячні за наше життя. Не забуваймо про це, донатимо, віримо в нашу перемогу, робімо все для того, щоб Україна перемогла!

 

Іванна Кумановська, операційна менеджерка

 

Я була в перші дні війни вдома у Луцьку. Перше, що я зробила, щоб не поїхати дахом, вийшла надвір і шукала людей, які волонтерять. На той час мене потягнуло в драмтеатр і там я познайомилася з іншими волонтерами, які згодом теж доєдналися до «Ангару». Ми тягали коробки з їжею, сортували їх, і ця фізична робота дала змогу не поїхати дахом. У тривогу ми ховалися у підвалах драмтеатру, час від часу робили перерву на «поспівати гімн», це нас групувало.

У перші дні повномасштабки брала собаку, ходила в підвал... все як у всіх. В «Ангар» потрапила у минулому році. Та той час я була артдиректором компанії Yaglyna, у нас була лінійка порцелянових прикрас. Ми їх розробили, бо проаналізували, що людям на той час не були потрібні порцелянові тарілки, людям потрібні символічні штуки, які можуть додати наснаги, сили. Згодом нам зателефонували з «Ангару» і запропонували зробити мерч. Ми вирішили постачати певну кількість голубок і таким чином уже зібрали понад 100 000 гривень з продажу. 

 

За другий рік великої війни нас стало менше, дехто перейняв обов'язки двох-трьох людей. Ми стали працювати локалізованіше, концентрованіше, насиченіше, більше в синегії один з одним. Цього всього не було би без нашого єдиного керівника – Олі Валянік. Це людина, яка сформувала спільноту однодумців, яка згруповує нас, доносить правильні цілі, веде за собою. Саме Оля дає рух цьому всьому. 

  

Ми стали працювати як єдиний механізм. Так, нас менше, але досі усе волонтерське ком'юніті залишається великим. Всі волонтери «Ангару», які були, залишилися. І, коли потрібно, вони включються в роботу хто як може.

  

Наразі ми спрямовуємо всі свої сили на закупівлю техніки: це мавіки, FPV-дрони різни типів, різною потужності (з тепловізорами і звичайними камерами).

Ірина Новосад, керівниця комунікаційного відділу

 

Так сталося, що напередодні (повномасштабного вторгнення, - ред.) ми бачилися у вузькому колі подруг: я, Оля Валянік і Саша Ростокіна. Відбувся виступ путіна... і якраз заговорили про те, що ми будемо робити, якщо війна таки почнеться. От Саша сказала таку фразу: Ну що-що, Олю, скажеш нам, що робити, те і будемо робити. Ми вже тоді зрозуміли, що ніхто нікуди їхати не збирається. Але ні я, ні Саша раніше не волонтерили і не знали, як це має відбуватися. І от 24 лютого, я прокинулася від вибухів. І в першу чергу, що я зробила як керівник відділу, це написала в робочий чат. Потім зібралися всі відразу на роботі на офісі. Оля теж до нас приїхала і каже, що треба щось робити. І в наступний момент вирішила поїхати в «Ангар» (мистецький простір аngarstage, – ред.).  На той момент там планували уже зустрічати людей, які тікали від війни, розставляли ліжка...

 

Туди приїхало багато тих, хто хотів допомагати, до вечора нас було приблизно 40. Так ми прожили цей перший день. Дуже швидко сформувалися напрямки, ми самоорганізувалися. Я почала робити те, що вмію найкраще – ми комунікували з Оліних сторінок. Сформувався фінансовий відділ, адже люди уже почали нести гроші. Згодом уже підтягували закордонних партнерів...

 

Особисто я на той момент навіть не знала, що таке турнікет, що таке целокс. Оля нас зорієнтувала, роздала задачі, адже мала досвід волонтерства. Навіть порозробляли плани на випадок того, що наступ продовжиться, і те, як ми організуємо логістику.

У перший день повномасштабного вторгнення я злякалася тільки зранку, бо проснулася від вибухів, але потім не було часу на якісь такі емоції. Далі воно все закрутилося і протягом перших шести місяців було нонстоп, ми спали дуже мало. Згодом дивилися один за одним, щоби не виснажуватися. Зрозуміло було, що все одно треба було трансформуватися. 

 

Стільки часу робити це все нам допомогли, в першу чергу, запити від військових, бо коли вони до тебе надходять, то немає іншого вибору, як щось придумувати і їх виконувати. Я вже не кажу, що у всіх нас є друзі, знайомі, рідні, чоловіки, брати, тати, дядьки, хресні, які служать. І кожен, звичайно, намагався їм допомогти. До того ж, почали сипатися запити і від інших людей, яких ми абсолютно не знали. 

Військові – це перша мотивація щось робити. Окрім того, колектив, який зібрався у цей перший день, це і була запорука того, що ми могли так довго функціонувати і до цих пір продовжуємо це робити. Зібралися дуже сильні люди і кожен вносив свою мудрість або компетенцію, силу, характер. 

Ще одна особливість «Ангару» – ми є дуже гнучкі. Ми відчували, що треба змінюватись, проходили різні трансформації. І так, вони не завжди були приємними. Виклики часу змінювалися, змінювалися і ми. Наразі прийшли до формату роботи фонду і на цьому етапі він є максимально ефективним, коли є основа, кістяк, люди, які в операційній роботі щодня, і є ті, люди, які долучаються дуже активно як волонтери, наприклад роблять збори на аутсорсі. Усім керує Оля, операційна мереджерка Іванка Кумановська, яка робить основну частину роботи, до того була Юля Савчук, яка робила також цю роботу. 

Олена Степанюк, фінансова менеджерка

 

Зранку 24 лютого мене збудили не вибухи, а телефонний дзвінок моєї колеги по співпраці, яка сказала: «Альоно, просинайся, в нас війна». А я працюю з грантовими коштами і сіла бігом перерахувати кошти. У мене не відразу прийшло усвідомлення, що це війна. В тому шоці настільки переключилася у роботу, що не відчула. Виїжджати я не планувала. Коли у мене трохи цей шок пройшов, я почала спілкуватися зі своїм оточенням, а це були громадські організації, благодійні фонди. І почала усім писати: «Кому потрібна допомога? я хочу допомогти», бо не могла просто сидіти на місці. 

Перші два тижні я возила медиків, бо їм не було як добратися. Згодом відгукнулися волонтери, що я можу бути корисна в обліку медикаментів, які надходили гуманітарною допомогою. А потім покликали в «Ангар» і я почала допомагати їм купувати валютними платежами з-за кордону. Для мене це було незнайомо, вчилася на ходу.

Потім повернулася працювати над попередніми проєктами, бо розуміла, що потрібні кошти і всі заощадження закінчились, проте не полишала інколи долучатися до діяльності волонтерського штабу.

Влітку 2023-го я розвантажилась з проєктами і «Ангар» запропонував мені вести їхній бухгалтерський облік. Відтоді і до зараз я веду їхній фінансовий облік, аналітику зборів, звітність закупок і передач.

 

Другий рік великої війни став з одного боку спокійніший в плані стресу, але той стрес став таким собі затяжним, як на мене, і почала вилазити оця втома першого року і її наслідки. Я по собі помічаю, що почала більше хворіти... А ще немає якогось такого емоційного ресурсу. Якщо тоді ми зразу взялися, підірвалися, бо війна, нам треба щось робити, треба боротися. То наразі так, війна, і ми знаємо, що щось робимо, але на знижемому заряді батарейок. Дуже важко дається, бо тобі треба ресурси, аби далі боротися, бо війна не закінчилась і невідомо, коли це буде. А з другого боку, у тебе тих ресурсів уже немає. 

 

Тут важливо собі дозволити десь потурбуватися про себе, віднайти той ресурс, щоб потім боротися.

Юлія Савчук, волонтерка, попередня директорка БФ «Ангар.Україна»

 

24 лютого я прокинулася зранку, вже о 9-ій ми списалися з Олею, а десь о 10:30 ми вже були в «Ангарі». Вона зібрала дуже багато людей, які були дотичні до мистецтва, до неї і з якими дружили й спілкувалися. 

Ми зібралися усі разом, бо було розуміння того, що ми не хочемо, не будемо і не можемо бути осторонь того, що відбувається і треба допомагати. Насправді це велике рятівне коло, бо якби так не відбулося, то було би дуже складно. Ми уже почали роботу з першого дня: збирати, шукати, підтягувати до себе ще і ще людей, щоб могти допомогти. 

Це була і загальна допомога, і допомога собі теж. Дуже класно бути в оточенні людей, яким теж небайдуже, які хочуть змінювати і бути у цих процесах. З першого дня відчувалася сила, підтримка, розуміння, усвідомлення того, кому, навіщо і для чого.

Взагалі спільна праця мотивує, дає розуміння того, що треба ї*ашити.

 

За другий рік великої війни ми дуже виросли, змінилися запити, підходи, у нас з'явився благодійний фонд, усе стало серйозніше, робота – систематичніша. Ми пройшли дуже багато. На початку ми взагалі збирались приймати ВПО, потім ми зрозуміли, що це не те, потім почали збирати їжу, потім був одяг, тактичне спорядження, у нас було дуже багато медицини. Потім різні напрямки потроху відсіювалися і з часом прийшло чітке розуміння того, чим ми маємо займатися, допомагати, чим ми можемо допомагати і це стало набагато структурованіше і зрозуміліше. 

У нас з'явилася CRM-система, конкретні посади, ми почали допомагати тільки військовим, тільки з технікою. У державі теж стало трохи менше хаосу в забезпеченні. Стало більше аутсорсів, робимо невеликі збори, які швидше закриваються. 

Оксана Омелянчук, клієнт-менеджерка

 

24 лютого я прокинулася вранці від того, що прийшов чоловік і сказав: «Почалося». Збоку маленька дитина, збираєш речі і не знаєш, що збирати. Більше переживань було не за себе... а за дитину. І тоді похапцем зібрались і поїхали до батьків в село. У перший день думали, що ховати у погріб, бо як будуть наступати білоруси, щоб заховатися.. Така паніка була, погано спала, трусило від нервів, бо до останнього надіялася, що цієї війни не буде.

Ми близько двох місяців з синочком були у батьків. Прийшло розуміння, що уже люди вже згуртовуються і знають, у який напрямок рухатися. Так ми вирішили повернутися. У нас був перший досвід ходіння в укриття з дитиною. Мені дуже повезло, що у мене ще мала дитина (йому тоді не було й двох років) і він не ставив питань, що це таке і чому це так, бо батьки, які зараз мусять пояснювати дітям – це для мене великі герої, бо треба підбирати слова.

З вересня цього року синок пішов до садочка і я зрозуміла, що сидіти вдома – не для мене. Випадково у соцмережах натрапила на вакансію клієнт-менеджера волонтерського штабу. Я вирішила, що треба спробувати, а чому б і ні. Бо це буде мій вклад як мами, яка зараз може хоч чимось допомогти і долучитися до такої крутої роботи.

Тут дуже крута команда. Моя основна робота полягає у тому, що я відповідаю на дзвінки, спілкуюся у месенджерах з військовими, з їхніми сім'ями, з тими, хто приходить на штаб і приймаю від них запити. Ми даємо відповідь усім, навіть, якщо звернення стосуються не нашої специфіки.

 

Буває, що і ввечері пишуть. Інколи чоловік каже, що з роботи прийшла, а робота з мене – ні, але я розумію, що вони пишуть тоді, коли мають можливість і коли у них є зв'язок. Для мене відписати – це не є так складно, але, можливо, таким чином їхнє прохання швидше запуститься в роботу.

Наразі маленькі запити ми передаємо на аутсорс – це пришвидшує процес надання допомоги. Це настільки круто працює, що інколи військові дивуються, як так швидко вийшло. А коли вони пишуть слова подяки... ти розумієш, що ми їм маємо дякувати, а не вони нам. Розумієш, що ти зробив якусь частинку, свій маленький вклад у перемогу і це надає сил. Значить, недаремно день пройшов і ти комусь допоміг. Це наповнює і дає сили і енергію працювати далі.

* * *

Фото: «Конкурент», Віталій Шевчук, Люда Герасимюк, Роман Домбровський, Сергій Матвійчук, Віктор Голіков, Варвара Шевчук, Ігор Диня. 

P.S. Половина хлопців-фотографів «Ангару», а також чимало волонтерів – на фронті...

P.P.S. У чому ж мораль, спитаєте? А я вам зараз покажу, аткуда нападєніє гатовілось розкажу. Донатьте або мобілізуйтеся. Крапка.