«Мене вразив людський пофігізм», – луцький ветеран про повернення додому
Ветеран Ілля Морозович, «Мороз», родом з Луцька. У свої 19-ть ще у 2021 році долучився добровольцем до батальйону «Госпітальєри», а під час великої війни разом із своїм батьком та друзями захищав країну у складі харківської ТрО.
На сьогодні Ілля є асистентом фізичного терапевта у КП «Медичний центр реабілітації УБД ЛМТГ», тож щодня комунікує з травмованими бійцями і ветеранами, допомагаючи їм пройти належну реабілітацію. Журналісти сайту новин Луцька та Волині «Конкурент» вирішили поспілкуватися з хлопцем про службу, роботу та про те, як цивільним варто комунікувати з ветеранами.
Не обійшлося і без курйозної історії. Хоча смішною на той момент вона була тільки для Іллі... Але почнемо спочатку.
Ілля розповів нам, що пішов до війська, бо було з кого брати приклад.
– У мене батько воював і волонтерив ще з 14-го року. Був дуже хороший приклад, як себе треба поводити. Мені в дитинстві дуже гарно пояснили, хто я є, в якій країні, і хто мої предки.
– А скільки було років, коли ви пішли воювати?
– 19.
– Ви десь вчилися на той момент? Працювали?
– Я тоді саме закінчив військовий ліцей. Поступив в наш Волинський національний університет на медичний факультет, кафедра фізичної терапії та реабілітації. Провчився, виходить, перший-другий семестр першого курсу і влітку вирішив пройти курси навчання і вступити в добровольчий батальйон «Госпітальєри», який, до речі, до цих пір не забезпечується державою, тобто вони діють чисто як добровольчий батальйон.
Пройшов у них навчання і вже через місяць мені вдалося потрапити на мою першу бойову ротацію з бойовими евакуаціями в тепер уже, на жаль, окуповану Мар'їнку.
Ілля служив там на посаді бойового медика. Так відбув кілька ротацій у різних ділянках фронту, аж поки не почалося повномасштабне вторгнення.
А через 2 місяці поїхав знову у вже так само, на жаль, окуповане Водяне, що біля Маріуполя. І там також пробув 15 днів. А потім через декілька місяців почалося повномасштабне вторгнення. Спочатку ніхто не знав, звідки чекати наших ворогів.
Ми два місяці пробули в Луцьку. І потім вже офіційно вступили у лави ТрО.
– Разом з татом?
– Разом з татом, разом з моїми найближчими друзями вступили у 227-й батальйон 127-ї бригади Харківського ТрО. Сталевий 227, який після того, як мене звільнили, обороняв околиці Бахмута.Через місяць хлопці приймали бої безпосередньо в самому Бахмуті. А зараз обороняють нас на Запорізькому напрямку біля села Оріхове.
Батальйон брав участь в обороні міста Харків, звільненні Старого Салтова, Рубіжного, Тернової, Малих Проходів, Великих Проходів та інших населених пунктів Харківської області.
4 травня 2022 р. під час боїв за Старий Салтів бійці 227 батальйону вперше з початку російського вторгення знищили новітній російський танк Т-90 М «Прорыв».
15 травня 2022 р. бійці 227 батальйону територіальної оборони міста Харкова відсунули російські війська на одній із ділянок лінії фронту та перші вийшли до державного кордону України в Харківській області, де відновили прикордонний знак.
У вересні 2022 р. 227 батальйон взяв участь у контрнаступі ЗСУ. З лютого по травень 2023 року 227 Окремий батальйон у складі 127 Окремої бригади Сил ТрО ЗСУ вів бої на бахмутському напрямку. 2 березня батальйон взяв у полон бійців ПВК Вагнер. З 3 квітня по 19 травня батальйон брав участь у боях у м. Бахмут.
– Воювати пліч-о-пліч з своєю рідною людиною. Як це? Чи заважали переживання працювати, знаючи, що батько теж воює?
– Ми хоч і були в одному батальйоні, в одній роті, в одному взводі, та ми ніколи не були один біля одного на одному чергуванні.
– Не перетиналися?
– Ми постійно перетиналися. Але в нас були різні групи, ми були в різний момент у різному місці. І, звісно, що переживаєш, бо це рідна людина, але, в першу чергу, ти на завданні думаєш про завдання. І твоя задача його виконати, якої б ціни це не коштувало, на жаль.
– Як усе далі проходило?
– Далі служба, служба, служба. Тут госпіталь, флебіт і тромбоз лівої підколінної вени. Потім, на фоні стресу, напевно, пішов гормональний збій. Мене звільнили, бо була дуже велика доза прийнятих таблеток. І я приїхав назад в Луцьк, продовжував і далі ходити в університет. Закінчив своє навчання і буквально через місяць вже влаштувався в Центр реабілітації учасників бойових дій на посаду асистента фізичного терапевта, де я зараз і працюю.
– А ви самі теж там проходили реабілітацію?
– Я не проходив жодної реабілітації. Я – такий собі поганий приклад, як себе не треба поводити, коли повернувся додому.
– Чому поганий?
– Поганий, бо треба в будь-якому випадку реабілітація. Це психологічно дуже важко знаходитися безпосередньо у місці, де постійно щось летить, постійно в якомусь напруженні. Тобто це все дуже важко і фізично, а ще важче – морально.
– Зараз через ваші руки, через ваші заняття проходить багато травмованих як фізично, так і ментально. Як вдається знайти з ними спільну мову? Мабуть, завдяки тому, що і ви брали участь у бойових діях, правильно?
– Так, ми дуже легко знаходимо спільну мову через те, що я знаю повністю їхній сленг, знаю їхні всі звичаї, традиції, це все відчув особисто на собі. Мені набагато легше знаходити спільну мову з військовими. Навіть якщо військовий не зі мною займається, я все рівно, десь там краєм вуха чую і о, спільна мова вже пішла, спільні інтереси...
– Знаєте, я навіть кажу, що от так от по місту йдеш, військових видно навіть, коли вони «на цивільному».
– Ну, нас всіх, по-перше, дуже сильно демаскує борода.
– Не тільки :)
– Є таке, що дивишся на людину і розумієш, що він військовий. Десь бананка, десь панамка, десь, видно, що якийсь шеврончик приліплений. Так, є таке.
– А що би хотіли донести до цивільних? Як їм краще себе поводити? Нам давно треба було б навчитися комунікувати, правильно спілкуватися з ветеранами, з пораненими військовими... Який, на вашу думку, підхід тут має бути?
– По-перше, взагалі не зай*бувати дурними питаннями: як ти? що ти? де ти? як тобі болить? не болить? Військовому дуже важко дається зрозуміти те, що якщо на ньому хрест не поставили, то це можливо. Тобто йому дуже важко зрозуміти, що ти воював-воював, в тебе там хлопці зосталися, з якими ти жив, пив, їв, справляв свою нужду. І тут в один момент ти не з ними, вони там. Так само твої побратими попадають в госпіталь, ти за них переживаєш. Ну, це дуже емоційно важко. І тому, в першу чергу, не треба на них дуже сильно насідати.
Друге: треба зрозуміти, коли людина проходить реабілітацію, наприклад, та, в якої ампутована кінцівка, не треба їй допомагати. Військовому, якщо треба буде, він сам попросить.
Третє, це так само не сюсюкатись і більше ставитися з повагою. Коли мене звільнили, я приїхав сюди і повністю не розумів, хто я, що я, де я, нащо я, чого я тут. І мене дуже вразив людський пофігізм. Перший час теж ходив на мілітарі одязі, і мені було незрозуміло, чому я йду і мені ніхто не допоможе.
У мене був такий випадок, що я зі свого авто вивантажую матраци, і проходить купа мужиків, які можуть мені допомогти, але просто проходять повз, залишаються просто осторонь. Їм абсолютно все рівно, хто ти, що ти, де ти. Просто хочеться трошки більшого розуміння від людей – просто ставитися до людини з прийняттям і поважати.
– Я розумію, що під час служби зазвичай переважають емоції стресу і хвилювання, але 100% даю на те, щоб були історії, які надихали або відволікали і смішили.
– Можу розказати одну. Це було, коли ми вже мобілізувалися... Нас призвали одної дати, а на наступний день вже вкидають на передок. Автомати, кулемети, гранати... І в першу ніч заступає мій батько з його групою в наряд на спостережний пункт. Вночі їх розстрілює танк. Всі живі, все нормально, але такі вже, контужені.
На наступний день йду на пост я. Ми поїхали на автомобілі. І треба було їм автомобіль віддати, як потім виявилося. Вони, словом, нашу машину знайшли, поїхали собі і пішли нас шукати. Шукають-шукають, ввечері нас не знаходять, зранку нас не знаходять, але знаходять речі мого побратима, який був зі мною. Бо він такий худий, низький, він зняв себе бронежилет, каску, лопату, рюкзак... Тільки взяв автомат, «ріжки» в кишені позапихав і кепку.
Всі ходять, метушаться, мовляв, все, нас взяли в полон. Капєц нам короче. Ну це для мене весела історія, бо я собі сидів тихенько на спостережниках. А там вже «суєта», все, комбат, комбриг, все, ми в полоні.
Так я був офіційно оголошений зниклим безвісти 8 годин.
– Як ви знайшлись?
– Та в обід бачимо, що нас ніхто не йде міняти, ми собі приїхали додому, заходимо, а всі такі: «й*б твою мать, де ви були?»
Кажу, ну, отак, секрет має секретним. Отака історія. Дурна історія, але така, трохи веселяща. Тато посивів на 15 волосин, напевно...
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
