Поділитись:

Ні про що

Автор: Василь Бідун |
Вівторок, 09 травня 2017, 07:40

Чого то написати вам такого, о 7:40, ще й у вихідний, 9 травня, щоб хоч якось зацікавити? Навіть не знаю…

Та й взагалі: хто ці рядки буде читати? Скільки вас? 20 назбирається? Ну, в принципі, думаю, що кілька сотень переглядів може й бути. Але ж це не означає, що стільки людей це прочитає.

Припускаю, що колеги "по цеху" зайдуть сюди заради цікавості. "Що ж той Бідун там написав?" Потім ще кілька разів поклацають новину, щоб "накрутити" перегляди. Дружина кілька разів зайде. От вам і 500 переглядів. То я жартую так.

Ну, раз пишу вже щось, то здалося б надати цьому якогось змісту, так? Давайте спробую.

Звичайно, сьогодні, 9 травня, пасувало б сказати щось про велику перемогу над всесвітнім злом, поразку нацизму і тому подібне. Але чомусь не маю натхнення писати тут пафосні словесні конструкції.

От цікаво: ким би я був і чи існував би взагалі, якщо тоді, понад 70 років тому, все склалося не так. Світ такий нестабільний, сказав би навіть "ламкий". Існує безліч думок, життів, доль. В кожного своя правда.

Суспільний устрій побудований так, що дуже часто наше життя залежить від того, на що ми не можемо вплинути. Та що казати: часом мільйони людей втрачають свої життя, не маючи найменшої змоги на це вплинути. Думаю, ви розумієте, про що я.

Ніхто насправді не знає і не може знати (хіба що припускати) чому він тут, чому такий і що його чекає. Звісно, ми плануємо. Ми живемо за шаблонами, схемами. Так влаштований світ соціальний: садок, школа, універ, робота, сім'я, діти, старість, смерть. Це те, що ми можемо розрахувати, розпланувати, якимось чином передбачити. І так, правда, є люди, яким вдається своє життя прожити за планом. Але часто трапляються обставини, які зовсім від нас не залежать.

І добре, що я можу зараз просто сидіти на балконі поряд зі своєю люблячою дружиною, яка принесла гарячого чаю, вмостилася поблизу і читає свою, як на мене, дитячу книжку.

Але якби тоді, в середині 20 століття, все б обернулося інакше? Як би тоді було? Де був би я? Де були б мої батьки? Мої близькі? Яким би було наше життя? Наша країна?

До чого це я? Навіть не знаю до чого. Свідомо чи несвідомо, а може це моє виховання змушує, таки хочеться "приправити" цю "сповідь" пафосними словами. Написати щось на кшталт: "Я пишаюся, що я українець, що живу в демократичній країні. Пишаюся тією славною перемогою і радий, що історично все саме так склалося.

Але от якось бажання немає. Хочеться просто насолоджуватися вихідним днем, який можу присвятити собі: щось почитати чи навіть просто полежати.

Тільки гіркоти додає розуміння , що не так далеко, не на відстані 70 років чи тисяч кілометрів, а вже, і сьогодні, і на території, яку звик вважати рідною, йде війна, чи АТО, чи як її хто називає.

І лише наївний думає, що це все випадковість. Що тамтешнім людям накипіло і вони більше не хочуть бути українцями. Хто ж цим диригує? Чому саме зараз? Саме так? Не спроста ж це все. І хто дасть гарантії, що завтра я й надалі зможу меланхолійно сидіти в теплій оселі, думаючи, що б то написати на чергове 7:40? Може хтось й на мене має "темні" плани?

Сьогоднішній світ, на жаль, сформований таким чином, що меншість, відкрито чи приховано, вирішує за більшість. І добре, якщо до тієї меншості входять гідні особистості. А як ні – то гинуть люди. Іноді сотні, тисячі…мільйони.

Ті, останні, вони інших голосів не чують. Приймають рішення за кулісами. Ми ж "пожинаємо" плоди.

Тішуся, що зараз можу спокійно сидіти, слухати шелест вишні під вікном і звичний гул людей, які розмовляють про буденні речі, сперечаються, хто кому сват, а кому брат. Перед очима на одному з будинків – жовто-блакитний прапор, який розвіває вітер.

І добре, що так є. І я радий, що більше 70 років тому все склалося саме так. І дай Бог, щоб все так і було.

Хотів – не хотів, а трішки пафосом "приправив". Ну хай вже. Доброго ранку!

Надрукувати
мітки:
коментарів