Поділитись:

Про ввічливість

Автор: Оксана Пуняк |
Субота, 27 травня 2017, 07:40

Кожного дня ми зустрічаємо на своєму шляху десятки різних "випадкових" людей. Із половиною з яких ми спілкуємося: словами чи жестами, поглядом і усмішкою. Це продавці в магазинах, аптеках, книгарнях, бібліотекарі, двірники, водії, бабуся, яка запитає, котра година, чоловік, який попросить вказати шлях до ЦУМу, дівчата, які роздають флаєри, чи навіть усім відомі вуличні продавці парфумів. Це якраз ті люди, які в звичному ритмі при звичних обставинах можуть задати тон і настрій на увесь день. І їхня роль у цьому почасти більша, аніж атмосфера на роботі чи вдома.

Така ситуація була в житті кожного бодай раз. Хіба не стає радісно десь там, в закутках душі, коли водій задовго до пішохідного переходу зупиняється і гальмує чималий ряд транспорту, аби після зливи ви перейшли дорогу в більш-менш сухому місці, бо ж перехід – суцільна калюжа? Чи аптекар вас обслужить не завченими фразами, а щирими словами і з порадою? Або ж продавець в продуктовому магазині на ваш запит скаже: "Ні, не беріть, воно не свіже"? Або ж вкотре на тому ж місці у той самий час усміхнуться люди, яких ви щодня минаєте, коли прямуєте своїм маршрутом? Приємно, еге ж?

Але ж буває все навпаки: автомобіль зі швидкістю промчиться і обляпає багнюкою з ніг до голови, в аптеці "втиснуть" якийсь дорожезний препарат, у якого, виявиться згодом, виходить термін придатності, продавець "обрахує" на пару гривень чи перехожий боляче штовхне – зіпсують настрій вам, а ви – ще комусь.

Усе в житті взаємопов'язане якимось загадковим чином. І, може, люди, яким ви "підсунули свиню" , зустрінуться в житті знову. Та вже при інших обставинах, програшних для вас… Тому давайте старатися дотримуватися того "магазинного мінімуму", про який говорила Ліна Костенко, – бути взаємно ввічливими. І навіть не заради віддачі, заради себе. Бо на світі направду забагато горя, а це найдешевший і найлегший вихід робити його кращим.

Надрукувати
мітки:
коментарів