Рейки-рейки, шпали-шпали

З дитинства не люблю їздити поїздами: ні близько, а далеко – й тим паче. І хоч розумію, що такий транспорт гарантує вчасне прибуття і значно безпечніший, але я ліпше буду годинами трястися в холодному і вузькому автобусі, аніж оберу рейковий шлях. Поїзд – то вже крайній вихід.

Мене дивує, як можна шукати в мандрівках поїздом якусь романтику. Де її можна знайти серед грязних вікон, сто разів праної білизни, кип'ятку з невідомим присмаком, зламаних поличок і, найголовніше, храпу, запахів і активності деяких сусідів? Так, це бузумовно колорит. Нові люди, нові знайомства, нові історії. І, може, щось таки є в тому нескінченному галасі, співах, продажі втридорога горішків-сухариків-чипсів-шоколаду і вечері на газетах. Але цього "щось" дуже мало. Стресу більше.

"Укрзалізниця" зараз активно оновлює поїзди, обіцяє змінити постіль і починає продавати книжки. І справді: зовні новенькі потяги, от, наприклад, Ковель-Львів чи Ковель-Холм, пристойні й сучасні. І всередині, надіюсь, такими є теж. Але ті зміни такі повільні.

Ну й зміни – це не тільки справа "Укрзалізниці". Вицарапані гасла "Тут був Ваня", брудні фіранки, якими пасажири полюбляють витирати запотілі вікна, залишене сміття, викурені цигарки – це ж справа рук не працівників "Укрзалізниці"…

Реформи – це і наша участь теж. Треба їм допомагати рухатися вперед. І хтозна, може, скоро ми забудемо про страшилки українських поїздів, як про сон.

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою Ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.