Поділитись:

Волинська трагедія: як молилися за помилки минулого і мудрість майбутнього (ФОТО)

П'ятниця, 06 липня 2018, 17:00

Село Рудка Козинська Рожищенського району – у 30 хвилинах їзди від Луцька. Це стародавнє поселення, де змінювалися власники залежно від епохи. Вікіпедія каже, що нині тут проживає до 800 людей. 6 липня згадати події 75-річної давності сюди прийшло зо дві сотні людей, багато приїжджих. Серед них, власне, і сам віце-прем'єр-міністр Павло Розенко.

Місцевих видно одразу: або старші, або дітлахи, яких одягнули в вишиванки. А де все село? Де ті двори? Певно, літо – сезонні роботи. Не здивуюся, якщо чимало місцевих поїхали за кордон, найближче – до Польщі.

Про поляків, а точніше про мирне життя поруч, а потім криваве протистояння у минулому та надію про порозуміння і примирення сьогодні та в майбутньому, тут і говорили.

***

Після поляків у 1939 році Червона армія перейшла радянсько-польський кордон і приєднала селянські землі до Радянської України. Тут жили не лише українці, а й чехи, поляки, німці. Хтось із них був навіть кумами, згадують місцеві краєзнавці.

1943 рік, липень. Можливо, спекотно, як і сьогодні, бо зі спогадів, які читала краєзнавець, директор місцевої школи 1-2 ступенів Лариса Остапчук, хлопці тоді працювали, згрібали сіно. Жінки тісто місили, може, на хліб чи пироги з вишнями. А між тим тривала війна. А до неї ще крові.

"9 липня 1943 року об 11:00 ранку понад 300 озброєних людей вдерлися у село з метою поживитися чужим майном та й, власне, знищити це село. Ця ватага об'єднувала переважно поляків, німців, які служили у німецькій допоміжній поліції, а сам відділ підпорядковувався військовій частині, що складалася переважно з угорців", – сказав у промові урядовець Павло Розенко.

Павло Розенко><span class=Павло Розенко

Володимир В'ятрович><span class=Володимир В'ятрович

Селян вбивали, їх майно грабували, оселі палили. Хто зміг – врятувався у житі. Кому не пощастило – отримав кулю, хтось згорів у підвалі. Всього було знищено близько 200 будинків. Були розстріляні 17 людей, з яких 11 чоловіків, 4 жінки та 2 дитини.

Директорка Лариса Остапчук згадає, що люди, ті, кому вдалося сховатися, довго не поверталися в оселі, яких вже й не було. Аж до осені, коли нарешті почали відбудовувати землянки.

***

На пам′ять про загиблих під час Волинської трагедії, під час Другої світової війни нині у Рудці Козинській є меморіал. Він невеличкий, поруч школа, будинок культури. До візиту віце-прем'єр-міністра Павла Розенка тут готувалися. У шкільному автобусі села Крижівка приїхав оркестр, закуплені вінки, панахиду за померлими відспівало духовенство.

У мікрофон не скупилися на правду та сподівання на мир.

"Події тут, на Волині, стали однією з найтрагічніших сторінок українсько-польської війни, нашої спільної історії, війни, відголоски якої, на жаль, можна почути і у цей час. Адже деякі політичні сили намагаються заробити політичних дивідендів на цьому. Ми, наше покоління, не маємо повторювати трагічних помилок нашої спільної трагічної українсько-польської історії. І ми не маємо права, аби дружні народи ставали заручниками чужих геополітичних ігор. Але це можливо лише тоді, коли ми пройдемо шлях взаємопрощення, взаємного визнання минулого, увіковічнення пам'яті всіх жертв тодішньої трагедії і недопущення плюндрування, знищення, руйнування могил, пам'ятників, а коли такі неприємні події здійснюватимуться, влада двох країн зобов'язана відновлювати місця історичної пам'яті", – сказав віце-прем'єр-міністр.

Директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович зазначив, що брутальність Другої світової війни перекинулася на українсько-польський конфлікт, в якому обидві сторони чинили воєнні злочини.

"Вбивали українців, але вбивали й українці. Вбивали поляків, але вбивали й поляки. Вбивали захищаючись, але також вбивали й невинних. Вбивали, вірячи у свої ідеали, але вбивали, не сповідуючи жодних ідей, лише зарази зиску чи помсти", – зазначив В'ятрович.

"Вшановувати всіх жертв тих часів – це наш обов'язок перед предками. Але ми не сміємо перетворювати пам'ять про конфлікт минулий на джерело майбутніх конфліктів. Це буде наруга над пам'яттю вбитих у протистоянні як українців, так і поляків. Зберегти приязні стосунки між нашими народами – це наш інший обов'язок. Обов'язок перед нащадками", – додав він.

***

"То колгосп будував!" "Та то за поляків!", – сперечався хтось про місцеву школу після вшанування.

Хтось фотографувався з В'ятровичем, підписував книжки. Інші обступили урядовця, говорячи, що треба спортзал у школу. Той оправдовувався, що не в силах у кожній школі спортзал поставити. На що йому апелювали: "Але ж і ви не у кожне село приїжджаєте!"

"Ну Ванька дає!" – дивувався хтось безпосередній розмові місцевого з високопосадовцем.

Після щемливих слів та спільних фото майже усі роз'їхалися. Сидимо в автобусі й ми, чекаючи на попутників, які досі ще мають якісь справи. Думаю собі, а 75 років тому – це ж не так і багато. Як страшно тут було в той день. Можливо, саме на тому місці, де стоїть наш автобус, страх сковував когось до кінчиків пальців. Комусь у гени в'їдалася ненависть, когось паралізувало від люті.

Мертвим вже не страшно. А нам, живим, з обох боків кордону потрібно боятися, аби вистачило розуму і мудрості не повторити, не допустити.

ЧИТАТИ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів