Про справжнє "музло" та "гопників": інтерв'ю з Вовою ГРИБОМ (фото)

У таких невеликих містах, як Луцьк, завжди є люди, які уособлюють якийсь важливий сегмент у картині, що, зрештою, і формує настрій міста, його подих. Вони так гармонійно асоціюються з якимось явищем, періодом, настроєм, що важко уявити певну міську вуличку, подію без них.

Так ось, жоден справді вартісний концерт гуртів екстремальних стилів важко уявити без музиканта, лучанина і надзвичайно позитивної людини Володимира Гриба.

Завжди усміхнений, завжди привітний, завжди веселий вокаліст грув-метал гурту The Blast погодився зустрітися в обідню пору. Ми сиділи у пабі OldScull і згадували, як в 90-их та на початку нульових за довгі коси можна було отримати по голові, та думали, що сталося з тисячами патлатих неформалів в Луцьку та чому гурти екстремальних напрямків музики топчуться на місці.

За нами споглядав Рей, розмову переривав Андрій, про якого йтиметься далі, а поза тим Луцьк жив своїм звичайним серпневим розміреним буднем.

– Не так давно у Луцьку відгримів "Бандерштат". Був на фестивалі?

– Заглядав. Дуже спекотно.

– У соцмережах люди, які, певно, далекі від важкої, екстремальної музики, порівнювали музику важкої сцени з "викликом нечистої сили".

– Нічого собі!

– А тобі часто говорять, що звучання групи, в який ти граєш, нагадує щось звірине?

– Ні, такого мені ніколи не казали. Навіть викладачі досить гуманно коментують. Хоча я навпаки понарікав би на те, що було недостатньо голосно на "Бандерштаті". Адже живе "музло" має "розкачувати" на певній гучності. Тож, якщо апаратуру встановити не на повну потужність, то "розкачатися" не вдасться. Хоча, можливо, мені здалося, і зі звуком все було добре.

– Загалом які фестивалі ти би порадив?

І тут нашу розмову перериває чоловік на ім'я Андрій, який несподівано підійшов:

"Він відвідує всі фестивалі. Це людина, без якої немає натхнення та веселощів! Без якої сумно".

Андрій вів би й вів монолог, та тут до нашого столу підійшов ще один друг Гриба і попросив написати наступне:

"Напишіть, що він хороша людина. ХОРОША людина".

Коли я ствердно кивнула, що врахую всі побажання, Вова продовжив розмову:

– Минулого року я чимало їздив. Цього – трішки менше. А загалом мені здається, що найкраща місцева публіка у Тернополі, вони дуже близькі до європейців. Із першої пісні тернополяни йдуть до сцени і починають танцювати, навіть якщо гурт не дуже відомий. Так само поводиться публіка у Європі. Лучани теж почали більше відвідувати концерти і навіть пританцьовувати.

– Мабуть, з років десять тому у Луцьку регулярно були концерти, фестивалі важкої музики. Пригадую "Велику руханку", "Інший вимір". Згодом концерти організовувала рок-школа. Чому зараз такі виступи – це рідкість для міста? Публіки немає чи організаторів?

– Мабуть, усе має значення. Люди перестали ходити на концерти, а організатори почали більше "попадати" на гроші. У 2009 році я теж організовував фестиваль "Маніфест". Це насправді дуже невдячна справа, бо для всіх залишаєшся поганим. Мало того, що втрачаєш гроші, витрачаєш багато часу, а ще й усі критикують. Музиканти ображаються, бо ніхто не хоче виступати першим. Орендодавці сваряться, якщо публіка щось зламала. Публіці теж щось завжди не подобається. Цей негативний досвід накопичується. хтось протримується кілька років, але зрештою бажання щось організовувати зникає.

– За згаданих нами фестивальних часів у Луцьку, здається, було куди більше представників неформальної субкультури. Де ці всі хлопці із довгим волоссям? Постаріли? Підстриглися?

– Важко виокремити щось одне. Загалом в Україні цікава ситуація: за моїми спостереженнями, Західна Україна швидше вбирає музичні віяння з Європи, а вже за певний час вони доходять до Східної. Наприклад, якщо такі гурти, як Limp Bizkit та KoЯn, у нас були популярні в 90-тих роках, то на Сході їх почали слухати ще пізніше. А молодь, що "зависає" на драмтеатрі в Луцьку зараз, слухає навіть не реп чи панк-рок, а якусь попсу з примітивними текстами.

– Вово, але ти у 36 років все ще залишився в тій метальовій атмосфері. Що тобі дає запал та бажання займатися музикою?

– Мені без музики стає якось сумно, коли немає тієї чарівної пілюлі, що рятує настрій. Крім того, музика – це моя дитяча мрія.

– Дитяча мрія – займатися музикою?

– У тому числі. Ще я мріяв бути таким популярним, як ті гурти, які мені подобалися в дитинстві. Це були метал-команди із США чи Німеччини. Частини з них уже й немає, розпалися, а мрія залишилася.

– Чи не здається тобі, що нині у всьому світі в екстремальній музиці якійсь застій. Важка музика ніколи вже не буде мейнстрімовою, як було в 70-90-х роках, коли композиції часто потрапляли в топ хіт-парадів? І прихильники важкої музики по-трошки ностальгують за минулим.

– У минулому столітті музика змінювалася від простенького "бугі-вугі" до більш складної, обростала цікавим аранжуванням. Цей процес тривав до певного моменту, умовно кажучи, піку світової популярності гурту Metallica. А потім музика продовжила далі еволюціонувати. Хоча, як на мене, це вже запустився процес деградації, бо у новітніх стилях, таких як прогресів, пост-хардкор, метал-кор, надто багато аранжування і надто мало уваги до стержня музики. Музика від шуму від їзди на авто відрізняється тим, що там є мелодія, яку можна наспівати, та ритм, під який можна хитати головою. Боюся, що у багатьох сучасних стилях мелодія та ритм зникають або втрачають вираженість. Залишається лише аранжування, тому і важко здобути популярність у великої кількості людей. Музиканти перемудрили.

– Думаєш, ця тенденція зупиниться?

– Так, і вже нині є певні виконавці на Заході, які повертаються до минулого. Наприклад, у США знову повертаються до звучання та вокалу, що нагадує часи Френка Сінатри.

– Що би ти сказав тим людям, які не вважають важку музику за музику як таку.

– Варто прийти на концерт. Наприклад, я слухаю різні стилі музики. Але на живих концертах мене більше "вставляють" саме важкі гурти. Екстремальні стилі дають потрібні децибели, аби розігнати кров, розбурлити. Були випадки, коли до нас на концерти приходили люди, які потрапили на виступ випадково, ніколи таким не цікавилися, а уходили приємно враженими.

Андрій знову вирішив втрутитися в розмову, добиваючи Вову питаннями про стиль музики, який виконує його бенд, та чому більше немає таких чудових каверів. Гриб лаконічно та врівноважено пояснював тонкощі грув–металу, і після лікбезу для друга ми продовжили розмовляти.

– Важка музика – важка технічно у виконанні. Скільки часу ви витрачаєте на репетиції?

– Маючи вже нині свою репетиційну базу, можемо репетирувати 4–5 годин. Але чим досвідченіший гурт, тим менше часу треба, щоб зігратися. Більше роботи кожен робить окремо, а збираємося лише, аби поєднати.

– Техніка твого вокалу доволі специфічна. Як навчитися такому "ричанню"?

– Гроул (техніка співу у важкій музиці, – К.) відрізняється від інших методів звуковідтворення тим, що звук виходить не з легень чи горла, а з живота. Під час скорочення м'язів повітря ніби різко виштовхується через затиснене горло. По суті, таким чином видаються дуже низькі октави.

– Тебе хтось вчив цій техніці?

– Ні, історія почалася із гурту Off. У цій команді на гітарі та барабанах грали хлопці, яких тоді називали "гопниками". Вони не були металюгами, а просто любили грати музику. У цьому ж гурті були ще дві дівчини – на фортепіано та за вокалом. Гурт навіть доволі добре виступив на фестивалі "Червона Рута" і мав їхати у фінал, але змінився склад, пішли дівчата. А в цю групу прийшов я і ще один гітарист. Мені було тоді 15 років. Але виявилося, що руки у мене не створенні для гітари. І ось одного разу ми вирішили зробити кавер на якусь лагідну мелодійну пісню, яка була записана на касету, де також були пісні дезметалгрупи Six Feet Under. Отож, ці наші "гопники", почувши цю важку музику, на наступній репетиції заявили, що хочуть грати таке "музло". А мене як людину, яка знала текст, поставили до мікрофону. У 15 років я мав тонюсінький голосочок, який ще ламався. Від того пиження, намагання відтворити низькі звуки мені страшенно боліло горло. Але цю затію ми не полишили, і наші репетиції тривали. База була в гаражі. Інструменти – найдешевші, які можна було дістати, а мікрофон – від магнітофону "Маяк". І ось на якійсь репетиції звук почав виходити саме з живота, це сталося якось природньо, ніби організм ввімкнув захисну функцію. Горло при цьому не відчувало жодного дискомфорту.

– До речі, щодо "гопників". Чи траплялися з ними конфлікти?

– Звичайно, це ж типове явище для 90–тих років, коли група "гопників" нападала на неформалів. Не знаю, чому тоді це було так популярно – чи то спроба "косити" під кримінальних авторитетів, чи ще щось. Мовляв, якщо у тебе кульчик у вусі, чи зачіска не така, чи трохи довше волосся – то ти ніби як соромиш людський рід. У мене вже майже не видно шраму біля ока, але, коли мені було 15, я колись отримав по голові палицями. Але життя повертало й так, що ці люди повиростали і колишні "гопники" і неформали навіть здружилися.

– Ти мав довге волосся?

– У мене було колись чи не найдовше волосся в Луцьку! 47 сантиметрів, здається. Потім я зробив монгольську косу, залишивши посередині хвіст, а боки зголив. А зрештою і зовсім підстригся, коли мені довелося в університеті проходити практику у школі. Завуч заборонив мені мати нетипову зачіску.

– До речі, а хто ти за освітою?

– Географ.

– Працював за професією?

– Так, довелося карти складати. Це цікаво, але не дохідно.

– Твій гурт The Blast нещодавно знімав перший кліп. Коли його можна буде побачити?

– Знімали ми нещодавно протягом однієї ночі, але попереду довгий період монтажу. Режисером буде людина з Норвегії, у кліпі буде багато світла, вогню.

– Тоді чекатимемо кліпу і більше концертів.

– Ми тільки за)

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

• Луцький метал-гурт випустив відео на пісню січових стрільців (відео)
• Потужний та сексуальний: луцький гурт випустив новий кліп (фото, відео)