"Ніколи не опускайте руки": історія кіборга з Волині

Нескорений, Кіборг, Народний Герой України, повний кавалер ордену "За мужність" або просто "Сігл". Саме так знають волинянина Павла Чайку на теренах нашої області, в Україні та навіть далеко за її межами. Адже виявленим незламності й силі духу цього командира взводу 79-ї аеромобільної бригади під час військових дій на Сході держави насправді можна позаздрити.

Про це йдеться на сайті Волинської ОДА.

Йому – 30. Позаду – кадетське училище, невдала спроба вступу до військового вишу, навчання в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки, армія та війна. Для військовослужбовця вона розпочалася у березні 2014-го, коли прийшла команда разом із іншими хлопцями 79-ї ОДШБр вилітати на кордон із Кримом. На той час там уже була величезна кількість російської техніки.

А далі хлопців перекинули на Донбас: Слов'янськ та Краматорськ, перше поранення під Червоним Лиманом. До слова, вже будучи пораненим, Павло Чайка 40 хвилин оборонявся. Вихід із 23-денного оточення у Зеленопіллі за кілька тижнів після поранення, а також з-під Мар'їнки на КамАЗі, котрий вдалося відібрати у ворогів, і Донецький аеропорт, де кіборг пробув дві вкрай складні ротації. По тому найтяжчий та найдовший бій, як зізнається сам військовослужбовець, – під Логвиновим на Дебальцівському виступі.

Після другого поранення у вересні 2016 року отримав нове місце служби – Головне управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних сил України. У червні наступного року одружився.

Повернувшись зі Сходу, Павло Чайка веде активний спосіб життя. Зокрема, у переддень запису інтерв'ю військовослужбовець долучився до забігу "Гордість Нації: ветеранська десятка", яку започаткували цьогоріч Національна рада спортивної реабілітації захисників України за підтримки Вадима Свириденка – Уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників АТО, які одержали поранення, контузію, каліцтво або інші захворювання під час участі в АТО.

– Скажіть, будь ласка, як загалом виникла ідея проведення "Ветеранської десятки"?

– Ідейний натхненник – Вадим Свириденко, радник Президента. Вони організували це перший рік. Наступного року тему ветеранських забігів будемо розвивати далі. До речі, минулої неділі ми були в прямому ефірі на "Армія FM" (Перша військова радіостанція України, – авт.) і Вадим зазначив, що планується з ветеранської десятки перейти на повну дистанцію, повний марафон у 42 км. Хочеться, щоб він був настільки ж престижний, як і 43-ій марафон морської піхоти США, в якому наприкінці жовтня разом з іще близько 30-40 тисячами людей братиму участь.

Оскільки цей марафон відбувається уже стільки років, його престиж виріс і там зустрічаються не тільки ветерани з різних країн, але й професійні спортсмени. Спочатку стартує еліта, а далі – військовослужбовці. Думаю, що через кілька років "Ветеранська десятка" також матиме назву ветеранський марафон і це стане доволі престижним заходом в Україні.

Довідково: Волинянин Павло Чайка разом із іншими 8-ма ветеранами – учасниками антитерористичної операції, котрі отримали поранення або захворювання під час виконання бойових дій на сході України, за результатами відбору увійшли до складу Національної команди ветеранів АТО, яка представить нашу державу на 43-му Марафоні морської піхоти США у Вашингтоні.

Марафон морської піхоти США – один із найбільших. Часто його називають "Народним марафоном", позаяк участь у ньому беруть військові, ветерани, родини загиблих та їхні друзі зі всього світу. Дистанцію повного Марафону у 42 кілометри долають понад 30 тисяч людей, а на дистанції 10 км зазвичай понад 10 тисяч спортсменів.

У 2016 році дистанцію у 10 кілометрів бігли лишень 4 поранених ветерани з України. У 2017 році їхня кількість зросла до 9 осіб і вони подолали 2 дистанції – 10 та 42 кілометри. Окрім того, Олександр Чалапчій, у якого ампутовані обидві нижні кінцівки, проїхав на велосипеді з ручним управлінням 42 км.

– Яку головну ціль ви переслідували, організовуючи цей захід? Адже думки розділилися. Більшість вважає просто чудовим, що проводять такі марафони. З одного боку, це дає можливість військовим згуртуватися ще більше. З іншого ж, стверджує, що армія – з народом. Проте, як і завжди, є інша категорія людей, котрі запитують: "Для чого? Це зайва трата коштів! Краще б їх віддали на лікування".

– Сума коштів не настільки велика. Ті, хто зіштовхнулися з якимись пораненнями чи операціями для військових, насправді розуміють – то крапля в морі. По-перше, призів на Ветеранську десятку не планували. А по друге, саме організатори виділили 300 місць безкоштовно, щоб хлопці могли зареєструватися та пробігти. Зрештою, думаю, важливі не настільки призи, скільки сама участь. Реабілітація через спорт, пропаганда здорового способу життя як взагалі в нашій країні, так і серед військових.

Коли ти бачиш, як люди після поранень або взагалі з протезами чи вадами зору, біжать, то яке може бути виправдання? Коли той же ж Свириденко, не маючи рук та ніг, біжить марафон, як ти здоровий можеш стояти осторонь і казати, що в мене щось там болить. В тебе є дві руки, дві ноги? – Біжи.

Крім того, важливе спілкування під час зустрічей та підготовки до марафону. Нам допомагає Федерація легкої атлетики. І в нас в організації всі готові порадити, підказати, навчити ветеранів, щоб вони більше інтегрувалися в мирне життя після війни. Вважаю, що спорт та здоровий спосіб життя потрібно пропагувати. Бо часто хлопці після АТО починають зловживати алкоголем і не можуть себе знайти.

– Хто для вас є найбільшим мотиватором не здаватися, не складати руки, а йти вперед?

– Важко сказати. В мене були поранення. Після другого я впродовж двох років переніс багато операцій, щоб відновити руку. Є свої нюанси, бо вона так і не працює повноцінно.

Мабуть, конкретно якоїсь людини немає. В інтернеті бачив відео, де американський військовий без ніг заходить до спортзалу і біжить на біговій доріжці настільки потужно, що його, здається, і здоровій людині не наздогнати. Швидше за все, це – будь-яка людина, будь-який військовий, який втратив руку чи ногу, потерпів та пережив більше, ніж ти і не здався.

– Розкажіть, будь ласка, про ваше друге поранення. Знаємо, що після першого під Червони Лиманом ви з незагоєними швами повернулися на першу лінію оборони, бо не могли залишити своїх хлопців. Лікарі попереджували: давати навантаження на хворе коліно не можна, інакше – шви розійдуться. Попри те, що невдовзі під час виконання бойових обов'язків так і сталося, ви продовжували змазувати рани зеленкою, перев'язувати бинтом та не залишали своїх позицій в АТО. А як ви отримали друге поранення?

– Та що там… Трошки поламалася рука, трошки голова… Все добре. Життя продовжується. Нічого там такого.

– Коли ви повернулися до ось такого мирного життя, що для вас було найважчим?

– З лінії вогню мене відразу перевели на службу до Києва (Головне управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення Збройних сил України, – авт.). Найважчою була паперова робота, якої дуже багато. Коли ти сидиш в окопі, то думаєш: от в чому проблема? Що вони там просто не можуть купити ті чи інші речі? Але коли починаєш дізнаватися, скільки кіл пекла потрібно пройти, різних перевірок, щоб воно потрапило до хлопців на фронт, розумієш, що там все було набагато простіше і легше.

Що ж стосується тилового підрозділу, в якому безпосередньо працюю, то він займається контролем якості речового майна, яке надходить до ЗСУ, тобто форми і т.д. Ми контролюємо, щоб вона була якісніша, ніж кілька років тому. Про те, що було до війни, я взагалі мовчу. Починаючи з кінця 2016 року наше управління намагається покращити матеріальну базу, щоб хлопці, які там, не скаржилися. Я сам був у їхній шкірі, сам був в окопі і знаю, що це таке. На мою думку, зараз ми вийшли на гарний рівень, що стосується речового забезпечення. Хоча знаємо, що не на 100% забезпечені грошима, щоб закупити абсолютно все, що потрібно. Але навіть за ті кошти, що виділяють, до нас у війська потрапляють такі речі, про які кілька років тому я міг тільки мріяти, щоб держава мені їх видала.

– А як часто ви зараз потрапляєте на Волинь і за чим найбільше сумуєте? Чого не вистачає у Києві, Миколаєві чи в будь-якому іншому місці, де б ви не були?

– Чесно кажучи, потрапляю на Волинь дуже рідко. Добре, якщо вдається, принаймні раз у рік. Позаминулого року був на ювілеї у батька, цього року – у мами. А за чим сумую… Важко сказати, бо ще з 2007 року, як поїхав до Миколаєва (де проходив строкову службу у десантних військах, а згодом підписав контракт ,– авт.), то рідко приїжджав до Луцька. Ще поки вчився в СНУ – двічі на рік. Хоча всі мої приїзди були недовгими.

А чого не вистачає? Напевне, нашої волинської природи. Лісів.

– Ви – молода людина. Нещодавно одружилися. Як плани та цілі на майбутнє формуєте?

– Важко говорити про цілі, наскільки швидко все змінюється. Щодня дивишся новини і просто волосся дибки стає, тому щось у далекій перспективі планувати важко. Тим більше, у мене є принципи, від яких не можу відступити. Дехто каже, що я несповна розуму і маю себе вести "більш правильно". Однак для мене принципи важливі. Передусім, поважати себе і бути людиною за будь-яких ситуацій, щоб потім не було соромно дивитися друзям та товаришам у вічі.

Живемо, поки так. Далі побачимо, що покажуть вибори. Вже залишилося менше, аніж півроку. А крім того, в нас ще не закінчилася війна... Росія дуже багато грошей зараз вкладає у виборчий процес і зробить усе, аби з'явилася людина, яка почне більш лояльно ставитися до країни-агресора.

Для мене росіяни, що б вони не зробили, залишаться ворогами. Вже більше 10 тисяч хлопців загинули, як можна їм це пробачити? Я розумію, що ми і їхніх забрали, але ми на своїй землі. Ми не пішли до них і не почали розповідати, що Кубань – "істінно украінская зємля" і там притісняють українців. Ми – мирна держава. Ми ні на що ніколи не претендували. Скільки я вже в армії, у нас були навчання, що на нас хтось нападе. Нас увесь час навчали не щось захоплювати, а оборонятися від нападу.

Тому будемо надіятися, що Петро Олексійович піде на другий термін, бо якщо не він піде, то ті проросійські кандидати, які в нас є… Я не розумію, як люди можуть їм вірити і "вестися" на ту гречку, яку роздають від певних партій. І те, що бабусям головне взяти свій кілограм гречки та продати голос...

Вже всі забули, хто підписав газові домовленості, кого й за що у 2000 році судили. Я не знаю, про що люди думають. Сподіваюсь, що Петро Олексійович стане Президентом і наша інтеграція з Європою буде продовжуватися. Бо якщо пройде хтось із них, я сам готовий іти захищати свої права зі зброєю.

– Чи можу я ваші слова навести дослівно? Не боїтеся звинувачень у тому, що ви, так би мовити, – "порохобот"?

– В нас – вільна країна і в мене своя думка.

Ну, як можна бути чи не бути "порохоботом"? А що можна бути проросійським і казати: "Так, хай, Юля виграє чи Гриценко, що розпродав армію?"

Сподіваюсь, що люди вимкнуть телевізор, який у них замість голови, перестануть думати місцем, на якому сидять, і все-таки зроблять правильний вибір.

– І насамкінець, що б ви побажали чоловікам, які повернулися зі Сходу і не можуть знайти себе у мирному житті, а натомість шукають розради й допомоги в алкоголі чи інших речах?

– Я вже згадував учасників АТО, які втратили зір, втратили руки та ноги, але вони живуть далі, знаходять себе в якихось справах, створюють сім'ї. Головне – ніколи не впадати у розпач!

І навіть, якщо зруйнувалася сім'я, трапляються ж різні нюанси, варто згадати пісню, що за статистикою на 10 дівчат – 9 хлопців. Тобто все одно дівчат більше (посміхається, – авт.). І якщо відбулося розлучення, значить вона була не твоя. Потрібно шукати ту, яка стане надійним тилом і завжди підтримає.

Тому ніколи не опускайте руки, що б не трапилося! Життя одне і немає нічого дорожчого! Бог дає нам його один раз! І як би важко не було, це життя потрібно прожити!

Записала: Галина Цимбал