"Люди не знають, яку москаль може біду принести", – історія зв'язкової з Волині

У селі Скулин Ковельського району живе 91-річна зв'язкова УПА Ганна Абрамчук. Під час війни вона прибігала додому і сусідка здала її радянським військовим. Засудили і відправили у табори, де взяла участь у Норильському повстанні.

Ганна мешкає у дерев'яному домі з низькими вікнами. У ньому чисто, прибрано. На даху антена з синьо-жовтим прапором. Сусід постійно доглядає за нею, піклується про неї, як про маму, – пише Gazeta.ua.

"Нас в сім'ї було троє дітей. Дві дівчинки і хлопчик. Брат пізніше загинув у війну і залишив сиротами четверо дітей", – розповіла Ганна Йонівна.

"Коли в 1942 році в село прийшли німецькі фашисти, вони вщент спалили все. Помстилися українським повстанцям, які перебували неподалік (боївка повстанців під керівництвом сотенного "Дяченка" (Сергій Дятел) за те, що вони не давали грабувати поселення, – Gazeta.ua). Тато викопав землянку під лісом і перебрався туди з рідними. Я в школу літом не ходила: пасла худобу, допомагала по господарству. Вміло управлялася кіньми. Це побачили повстанці, які стояли від нас неподалік і попросили виконати різні завдання. Мала довге волосся, то в нього вплітала записки і передавала, куди потрібно.Одного разу мене попросили підводу з соломою перевезти через радянський переїзд. Сказали, що під соломою кабани. Я справилася з цим завданням, хоча по мені відкрили шалений вогонь. Та Бог мене оберіг. Як потім виявилося, на підводі були тіла двох вбитих наших партизан", – додала вона.

Пізніше жінку забрали на вишкіл, який називався "Золота Рота". Він відбувався в селі Несухоїжі (тепер село Тойкут, Ковельського району Волині, – Gazeta.ua). Там хлопців навчали марширувати, стріляти. А жінок – санітарної справи, шити, прати, зв'язковими бути.

"Мама кричала до тата, що мене таку малу беруть і використовують у війні. Але він казав, що на все воля Божа. Хоча сам теж не хотів мене пускати. Говорив, що продаватиме корову і купить мені швейну машинку. Я ж казала, що спочатку треба їхати на вишкіл, навчитися, а вже потім працювати. Хоча я так і не навчилась тоді шити. Я провела ціле літо в таборі. Потім за мною приїхали і повезли в урочище Пович, що в Скулінських лісах. Там привели у кімнату, де сиділи бійці. Один з них піднявся, підійшов до мене, обняв і сказав: "Ти така, яка нам треба". І попросив, щоб принесли наш синьо-жовтий прапор з тризубом, вишитим на ньому. Я вся тремтіла, розуміла, що прийматиму присягу. Промовила текст присяги. Підвелася, і незнайомий командир сказав, що від сьогодні я не Ганя, а Гива, а тоді він признався, що є Климом Савурою, – командиром УПА. Це був хороший, хоч уже не молодий чоловік. Поважний, енергійний, усі його шанували", – розповіла пані Ганна.

З того моменту вона вже була при штабі. Виконувала серйозні накази, наприклад хлопців переводила секретно з місця на місце, щоб ніхто не бачив, тощо.

"У той час цим районом ходили ватаги поляків, червоних бандитів. Вони грабували місцеве населення, вирізали. Одного разу москалі прийшли до мого дому, я в той час була на завданні. Хтось напевне розказав, що працюю на бандерівців, і почали проводити обшук. Всі хороші речі, які знайшли, забирали із собою, навіть хустки. Від нас пішли до наступної хати і так далі. Все забирали у людей. Мешканці села хотіли жити, тому мовчали, боялися виродків проклятих. У той вечір я повернулась додому. Переодягнулася, щоб знову йти в дорогу. Мама плакала, просила, щоб я не йшла. Проте мені треба було доповісти нашим хлопцям, що появилися росіяни. Ми домовилися, що я переночую в дядька і піду далі", – пригадала жінка.

У дядька було 9 дітей, тітка почала просити, щоб Ганна покинула їхній дім, інакше прийдуть москалі і всіх поріжуть.

"Дала мені сала, хліба і випровадила на поріг. Я вийшла на подвір'я і почула, як їхали підводи. Я зі страху присіла біля якогось стовпа і спостерігала, як вони проїжджають біля мене. Один каже до свого напарника: "Слиш, у тєбя куріть єсть?" Через великий дощ вони мене не побачили. Повернулася до дядька на подвір'я, зайшла за комору, там стояла псова буда. Туди залізла, щоб заховатися від негоди, а назад не змогла вилізти і там заснула від перевтомлення. Тільки ноги виглядали з буди", – розповіла жінка.

Зранку тітка сказала синові, щоб той корови виганяв на пасовище. Йдучи повз комору, він побачив Ганну. Хлопець з переляку побіг до тітки і сказав, що знайшов дівчину неживу, тітка побігла до матері Ганни і тій все розказала.

"Вона плакала, поки бігла до мене. Довелося в буді знімати дах, щоб мене витягнути. Мати принесла мені черевики, і я побігла до наших повстанців. Щоб попередити про небезпеку. Під час перебування в лісах дізналася, що батько пропав. В той час ситуація взагалі була неспокійною. Сюди почали прибувати радянські бійці, які створювали свою агентуру і починали знищувати українських повстанців. Різними способами вони користувалися: фізично вбивали, створювали псевдо групи бійців УПА, які грабували місцеве населення. Одну з таких груп очолював псевдо-сотник УПА Комарик з села Колодниця Ковельського району. Він організував спеціальну боївку і, використовуючи образ УПА, грабував та вбивав мирних жителів. Таким чином люди почали ставитися до справжніх повстанців вороже. Саме цей Комарик прийшов до батька, приставив пістолет до голови і змусив піти з ним. Більше мого тата ніхто не бачив. Наші хлопці потім знищили цих найманців, але втрату вони зробили велику для мене", – зазначила Ганна Абрамчук.

"Я прибігла додому, як мама каже: "Поїж доню". "Трішки пізніше, мамо", – відповіла я їй і тут зайшли два радянські воїни. Запитали, як мене звати, і сказали, що я арештована. Вивели на вулицю, а там – ще 6 червоних бандитів стоять. Виявляється, сусідка-зрадниця стежила за мною і, коли я прийшла додому, дала сигнал", – додала жінка.

Cільського голову Скулина на допиті у Луцьку слідчий допитував. "Била лі ета бандера в бандє і правда лі что єйо атєц сєкрєтарь павстанцев?" Але він розказав, що на батька дівчини звели наклеп.

"Окупанти змушували мене вбити одного з районних командирів УПА – ройового Богуна. Дали пістолет і холодною осінню пішки відправили в Скулин. Але я зразу ж повернулась до наших бійців і все розказала їм. Наступного дня налетіли московські вороги. Наших хлопців загинуло чимало, серед них і сотенний Дяченко, який прикривав відступ побратимів. Мене побиту "етапували" в Харківську тюрму, а вже потім був Урал, Новосибірськ. Люди по дорозі гинули від холоду і голоду. Їх викидали з вагонів. У моєму загинуло 9 українців віком до 30-ти років. У кінці нас привезли до тюрми Норильська. Там були нелюдські умови проживання. Ми копали котловани щодня, нам за це видавали по 300 грам хліба. У таборі сиділи злодюги, які не працювали, тому ми змушені були робити за них. Таке жахіття довго люди не терпіли і все переросло у бунт, відомий в історії, як "Норильське повстання". Я стала зв'язковою і мені дали нове псевдо Ганіся. Очолила повстання Ганна Мазепа, яка керувала підпільним повстанчим комітетом табору номер 6", – розповіла Ганна.

Їй доручили наладити зв'язок з чоловічим табором. Який вона підтримувала через записки. Шматки паперу з посиланням прив'язувалися до каменю і перекидалися в чоловічу зону.

"Одного разу до мене прийшла Гана Мазепа і каже: "Рви матрац і на ньому писатимемо : "Жити ми не хочемо, хочемо померти". Надпис був зроблений глиною. Такий плакат вивісили на воротах зони. Сказали, що не працюватимемо і їсти теж не будемо. У той момент чоловіча зона уже бунтувала, вони попалили стіни, які розділяли нас, і ми могли вільно уже говорити. Саме в цей момент до мене підбігає в'язень Петро Потішук і каже: "Ганю, рви простиню і надівай на голову, адже зараз будемо на снігу лежати. У той час до мене прибігла знайома дівчина Таня і питається, що нам робити: виходити із зони чи залишатись. Ми тільки почали виходити, як побачили, що їдуть танки на людей. Я ще почула вистріли і впала, скошена кулеметною чергою", – пригадала жінка.

Ганну важко поранило, їй зробили 9 операцій, вона перенесла три зараження крові.Три роки вона лікувалася в тюремних медичних закладах, а потім її випустили і змусили написати розписку про нерозголошення.

"Майже 10 років я відсиділа в сталінських тюрмах за те, що хотіла волі України.Такою була ціна за подих свободи. Але навіть вийшовши з тюрми і приїхавши додому майже інвалідом, у мене не було щасливого життя. КГБ арештувало мого чоловіка і відправило в табори, де він загинув. А мене з мамою і маленькою дитиною пересилило в Дніпропетровську область. Там я була майже рік. Працювала дояркою. Та, дякуючи тодішньому голові колгоспу села Перещепено, я повернулася на Волинь. Зараз мені 91 рік, і замість того, щоб щасливо доживати свого віку, змушена спостерігати, як мій народ воює проти московських виродків. Я змушена дивитися, як українські люди байдуже ставляться до російської загрози. Вони не знають, яку москаль біду може принести нам. Коли дізнаються, то плакати їм ще довгі десятиліття", – на завершення сказала Ганна.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: VOX DEI: ЧИ ТРЕБА ЖІНЦІ СЛУЖИТИ В АРМІЇ І ЯКА ЇЇ ТАМ РОЛЬ