«Вчителювання дало мені відчуття того, що я комусь потрібен», – незрячий вчитель історії з Луцька

Продзвенів дзвінок на перерву, що стало сигналом для енергійної дітвори зірватися з-за парт та вистрибнути з класів у коридор. Тим часом шкільним коридором повільно та обережно, тримаюсь за лікоть жінки,  рухався середнього зросту сивочолий чоловік у темних окулярах. Це йшов з чергового уроку Степан Едуардович Мойса – вчитель історії у третій школі. Педагог уже 37 років поспіль займається улюбленою справою – навчає дітей. Хоча ще 37 років тому скептики говорили йому: «Навіщо це тобі треба?» Проте він, незважаючи на відмовки, незважаючи на скептиків, на обставини, на повністю втрачений зір, вирішив і став успішним педагогом, який вчив та вчить історії не одне покоління дітей.

Шкільний гамір потроху вщухав, дзвінок запрошував дітей на черговий урок, а ми разом із вчителем та його асистенткою Оксаною вмостилися зручно в одній з аудиторій школи (яку  тут називають «дискозал») і почали говорити про все: про дитинство, втрачений зір, фах історика, непристосоване місто для незрячих і про те, як не опускати рук, незважаючи ні на що.

Довгий час суспільство намагалося не помічати проблеми незрячих

–  Ви далеко живете від школи?

– Далеко. Це  за «ПортСіті» – район новобудов. На дорогу з дому до школи трачу щодня до 40 хвилин. Мені до зупинки трошки йти, хвилин 10-15, і їхати хвилин 20. Але це ще не відстані, порівняно з великими містами.

– З якими  труднощами доводиться зіштовхуватися щодня, дообираючись на роботу чи додому?

– Місто в багатьох випадках не пристосоване для людей з інвалідністю чи людей з додатковими потребами. Наприклад, незважаючи на те, що я досить добре орієнтуюся в місті, біля «ПортСіті» самому важко пройти. Або ж біля зупинки, що поблизу Варшавського ринку стелили плитку, а далі не з’єднали,  і ось якісь метри доводиться йти досить поганою дорогою, що нелегко зробити незрячим. Потрібно, щоб були рівно встелені дороги, плавні спуски, де треба, і щоб автівки не стояли на тротуарах, де в принципі не повинні стояти. Також незручністю є й те, що останнім часом у маршрутках знову припинили оголошувати зупинки.

Що тут сказати, тривалий час суспільство намагалося не помічати проблеми незрячих. Однак зараз звертають на це увагу. Наприклад, мені часто пропонують люди допомогу, щоб провести на зупинку.

– Мені розповідали, що в радянські часи не дуже переймалися соціалізацією людей з порушенням зору.

– У радянські часи їх намагалися сховати.  У Луцьку, наприклад, їх ховали на вулиці Шевченка, де було підприємство та гуртожиток, а також збудували будинок на вулиці Янки Купали, де переважно незрячим дали квартири. Тоді було дуже мало незрячих, які перебували у загальному середовищі. Пам’ятаю, що коли я йшов після інституту в школу працювати, то керівники казали мені: «Степане, ти будеш мучитися і діти будуть мучитися».  Я ж їм  тоді відповів, щоб вони через місяць прийшли до мене на урок. Якщо після побаченого зроблять висновок, що я і діти мучаться, то я з власної волі цю роботу покину. І ось я вже в цій школі працюю з 1981 року до сьогодні.

Від хвилювання не зміг закінчити свій перший урок

– Це чималий стаж! А чому вибрали фах вчителя історії?

– У школі я був трохи учнем-бешкетником. Відтак завжди знав: якщо хочеш бути добрим вчителем, то треба пам’ятати, яким був учнем, і не створювати собі враження, наче був ангелом.  Тому я завжди пам’ятав про те, і коли прийшов в школу, тим і керувався. І я ніколи не йду до школи, як на каторгу, а йду з великим задоволенням.

– А хто підтримав ваш вибір стати вчителем історії?

– Я родом із Львівщини, а поїхав вчитися на вчителя історії до Луцька. Так склалося, що серед моїх ровесників у селі не вступив у вищу школу ніхто, а лише я – незрячий. Для моєї бабусі то була така радість і гордість за мене. Вона навіть говорила, що тепер до мене треба звертатися на «ви» (посміхається, – К.). Також величезна підтримка у моєму рішенні була й з боку батьків.

– Чи були скептики, які говорили: «Та нащо вам це треба?» І що ви їм відповідали на це?

– Були й такі.  Можливо, то і заздрість з їхнього боку була. Вони казали мені: «Та що ти там заробиш в тій школі, якихось 100 радянських рублів, а ми тут (на заводі) більше заробляємо і тринадцяту зарплату маємо». Тоді  вчительська праця не була високооплачуваною, як і зараз в принципі, а на підприємстві працювали незрячі, то вони краще за мене заробляли.  Були й ті, що вчилися в інституті разом зі мною, але злякалися йти працювати в загальноосвітню школу. У мене є багато знайомих, які працюють у вишах, коледжах і дивуються, як мені не важко працювати в звичайній школі та ще й так довго.

– Пам’ятаєте свій перший урок і старт роботи у школі? Як ви звикали до цієї обстановки і налагоджували контакт з учнями?

– Я пам’ятаю навіть свою першу практику. Тоді від хвилювання я перший урок навіть не зміг завершити. Один з моїх друзів, з яким дружимо дотепер, –Леонід Кондратик – довів цей урок замість мене.

Уже потім, коли я пішов на роботу, почав переборювати те хвилювання, сказав собі: «Степане, припини!  Це вже тобі не студентська практика». Ось так, крок за кроком, все змінилося, а ще мені пощастило: трапилися такі добрі діти – п’ятикласники.

Пам’ятаю, одного разу довго чекав на автобус і запізнився на урок і співробітниця тоді захворіла й не прийшла. Я до класу, а там – тиша. Я вже думаю: є там хто чи ні. Але виявилося, що вони були – просто тихенько сиділи. Я сказав їм тоді: «Діти! Які ви молодчинки!» А загалом треба пристосовуватися до тієї обставини, що ти не бачиш. Я от прошу дітей, щоб вони завжди сідали на свої місця за партами і не міняли їх упродовж року. Бо неприємно буде, скажімо, Михайлу,  до якого я звертатимуся, думаючи, що він сидить за третьою партою, як раніше, а він в цей час сидітиме в мене за спиною. 

На перших порах я навіть і в класи ходив після уроків, щоб уявляти собі, як там розміщені парти, як поставлений стіл.  Також дуже велику роль грає те, що для незрячих вчителів виділяють асистента. Асистентка Оксана працює зі мною вже не один рік.

– А які обов’язки асистента?

– Оксана заповнює журнал, я питаю, хто відсутній, вона стежить за дисципліною в класі, що треба, то почитає мені, перевірить самостійні, контрольні роботи.

– Як готуєтеся до занять та контрольних?

– Нині готуватися до уроків непроблематично, адже є багато літератури на флешках, на дисках, у комп’ютерах, шрифтом Брайля. До того ж Оксана поруч, яка завжди в підручнику прочитає необхідний мені параграф, карти. Я то не бачу, але я постійно маю пам’ятати, що діти бачать і вони  90 % інформації отримують через зір. Я вам скажу так, що відсутність зору – то є дуже великий тягар…

– Але ж головне не падати духом, як, власне, ви і робите.

– Це так, але буває, коли збився з дороги, то зупиняєшся і починаєш читати «Отче наш», потроху заспокоюєшся і починаєш орієнтуватися, де саме збився з дороги. Буває, що і люди підходять та пропонують свою допомогу, коли бачать, що збився з дороги. Але молитва в цьому випадку дуже допомагає. Не знаю, чи то випробування, але людині дається все те, що вона може витримати. Багато в  чому допомагає й сучасна техніка, щоправда, я ще не навчився користуватися сенсорним телефоном, де є багато програм для незрячих. Хоча мій незрячий друг, який працює юристом, опанував цю техніку за три тижні.

– Як ви боретеся зі списуванням на контрольних?

– Треба просто поставити так питання, щоби інформацію на нього не так легко було знайти в телефоні. Наприклад, коротко охарактеризувати історичного діяча, пов’язавши з темою. Телефон на це відповіді не дасть, ти сам мусиш зметикувати. Тобто це питання поставлене таким чином, що дитина сама має подумати, і з її відповіді одразу буде вбачатися, чи розуміє тему, чи просто списала з Інтернету.

– А ви багато часу проводите в Інтернеті?

– В Інтернеті є для незрячих програма, яка озвучує весь текст: чи то книги, чи то те, що ти друкуєш. У нас незрячі дуже добре користуються комп’ютерами, багато вміють. Ось, наприклад, в  5-й школі є незрячий вчитель, який дуже добре володіє комп’ютером. Я про себе то не можу так сказати. Знаєте, згадую в цьому випадку слова Генрі Форда, який казав: «Сам ти всього вміти не будеш. Тому важливо себе оточити людьми, які вміють краще за тебе, але тебе можуть послухати».

– Чудова думка!

– Так-так (сміється – К.), себе я можу назвати в користуванні комп’ютером дитячим садочком.

– То вас у соцмережах немає?

– Немає. Але є незрячі, які є активними користувачами Інтернету, наприклад Віталій Ткачук. Він дуже активний, викладає багато інформації на сторінку, зібрав кошти на студію друку книжок шрифтом Брайля. Молодчинка! Працює в крупівському інтернаті для незрячих і слабозорих.

Школа для мене – все:  і робота, і відпочинок

– До речі, школи-інтернати для незрячих були поширені в радянські часи. Натомість зараз йде впровадження інклюзивної освіти, щоби діти з інвалідністю  навчалися у загальноосвітніх закладах і таким чином соціалізувалися. Як ви ставитеся до ідеї інклюзивної освіти?

– Я погано бачив з дитинства. Втім коли в підліткові роки ще бачив, міг читати, грати футбол, то хотів бути біля зрячих. І я з ними був, ми разом грали футбол, пасли корів і так далі. Але коли почав падати зір у старших класах, то я тоді вже вчився у Львові, у школі № 100 для незрячих. Тоді я хотів бути між такими, як я.  У тій львівській школі був високий рівень педагогів, вони нам вкладали, що ми також можемо. Наприклад,  з нашого класу з 12-13 чоловік 8 поступали у виші. Коли вже прийшов в загальне середовище, то там ставало важче. Тут (в третій школі, – К.) ще є незряче дитятко, до якого прикладають педагоги багато зусиль, щоб ця дівчинка потихеньку вживалася в середовище. Багато їй допомагають сестри з греко-католицької церкви. Загалом по-різному до цієї ідеї підходять. Адже дуже добре, коли дитина перебуває поруч з батьками. Можливо, потрібні, щоб спеціалізовані школи були поруч, де б дитина могла вивчити шрифт Брайля.

 – А в Луцьку є десь місця, щоби вчили шрифт Брайля?

– Здається, в Луцьку в товаристві сліпих є гурток для дорослих.

– Про вашу вчительську працю поговорили, а як відпочиваєте після роботи?

– Школа для мене – все:  і робота, і відпочинок. Однак я ще люблю слухати аудіокниги або читати їх шрифтом Брайля. Нині одна флешка може вмістити чимало книг.

– Що з останнього читали, що на вас справило враження?

– Недавно читав книгу, яка мені здалася дуже сильною – «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Люблю читати Марію Матіос, Василя Шкляра, Наталію Сняданко. Сучасна українська літаратура на дуже хорошому рівні. Із зарубіжних подобаються твори Пауло Коельйо. Загалом багато намагаюся читати фахової літератури. Наприклад, є озвучений історик Норман Девіс. Свого часу мав зв’язок з варшавською бібліотекою для незрячих. Вони мені присилали на касетах озвучені книги, я їх слухав і надсилав назад. Але коли Польща стала членом ЄС, то прийшов лист, що вони не можуть далі працювати, бо Україна ще не прийняла правил захисту авторських прав. Треба поцікавитися, можливо, вони зараз знову відновлять співпрацю. Адже раніше я стільки всього переслухав польською мовою.

– А як ще дозвілля проходить?

– Якщо є можливість, то виїжджаю на природу з дружиною, щоб трошки подихати свіжим повітрям. Дружина гриби збирає, а я сиджу на галявині –слухаю радіо. Цього року нам вдалося поїхати на два тижні на море. Там було прекрасно і з погодою пощастило.

– Як познайомилися зі своєю дружиною?

– Колись вона зі мною працювала асистентом, а потім ми одружилися.

З багатьма колишніми учнями досі підтримується зв'язок

– Ви вже понад 30 років вчителюєте?

– Вже 37.

– За цей величезний відрізок часу мали чимало учнів. Із багатьма випускниками підтримуєте зв’язок донині?

– З багатьма підтримую. Моя колишня учениця нині працює вчителем історії та правознавства в 11-й школі,  ще одна учениця – історик в 21-й школі… Багато таких є. Можливо, знаєте такого Андрія Котищука? То це мій учень, я його класним керівником був, ми дотепер з ним підтримуємо добрі стосунки. Він, буває, допомагає школі, мені. Він дуже добра та щира людина. Я й сестру його знаю, і багато з ким спілкуюся та зустрічаюся.

Є Саша Галан, з яким якось я зустрівся і ми пригадали досить смішну шкільну ситуацію. Тоді в його класі була учениця Оксана Баран. Зазвичай всі соромляться таких прізвищ і просять ставити наголос на іншій букві, щоб інакше звучало. Однак Оксана свого прізвища не соромилася. Одного разу ніхто, крім неї, не підготував домашнього завдання, а я тоді пожартував: «Ви всі барани, крім Оксана Баран». Клас вибухнув зо сміху. Ось така вийшла кумедна ситуація тоді, яку з учнями згадуємо досі.

– Це важливо – вміти налагодити такі теплі стосунки на роки.

– Важливо бути до них добрим і справедливим та не ображати їх, бо вони дуже вразливі. Особливо зараз, коли вони спілкуються переважно через соцмережі і стали якимись більш вразливими, не сприймають почуття гумору. Попередні покоління менше спілкувалися у соцмережах, а більше між собою, і вони гумор розуміли.

– Скажіть, що у вашому житті означає вчителювання, що воно особисто вам дало?

– Вчителювання дало самореалізацію та відчуття того, що я комусь потрібен, щось можу, що незрячий може бути на своєму місці. Я задоволений колективом і думаю, що колектив на мене не нарікає.

– Ви вже ось майже 40 років займаєтесь улюбленою справою – вчителюєте. Яку пораду могли б дати людям, що треба робити, щоб мотивувати себе щодня і не падати духом?

– Треба вірити в Бога. Я про себе не можу сказати, що я глибоко віруючий але заздрю тим, хто це вміє. Знаєте, як кажуть, тримай себе простіше – і народ до тебе потягнеться.  Треба вміти комусь прийти на допомогу. Скільки студенти мені допомагали, скільки в школі мені готові на допомогу прийти. Там, де тобі допомогли, і ти маєш комусь допомогти. Не чекай, що якщо ти комусь конкретно поміг, то і він тобі мусить теж щось добре зробити. Ти можеш навіть не сподіватися, а добро прийде до тебе з того боку, звідки його не чекатимеш.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Луцьку стає популярним "хоумскулерство": переваги і недоліки (відео)