Поділитись:

Макс Кідрук: "Письменництво в цій країні – одна з легких форм шизофренії"

Четвер, 22 листопада 2018, 20:00

Під час запису цього інтерв’ю я трішки переживала, аби його зміст не зіпсував враження тих читачів, які ще не проковтнули роман «Де немає Бога» письменника Макса Кідрука. Адже ми говоритимемо про конкретні події, які були в книзі, про конкретних героїв і їхні почуття. 

Втім чим далі тривала розмова, тим більш другоряднішою здавалася послідовність подій книги «Де немає Бога», яку в межах фестивалю «Фронтера» презентували в Луцьку. Новий роман залишає присмак та багато питань опісля. Про деякі з них говоримо далі.

 

«Релігія дозволяє іншим людям ставати найкращою особистістю з можливих…»

 

– Коли я читала ваш роман «Де немає Бога», то думала, власне, про існування Бога. Бо якщо Він є, то чому заслав у такі обставини навіть тих, хто ще не встиг згрішити. Ви людина з наукового кола, і зазвичай у науковців стосунки з релігією однозначні. Та все ж, пишучи роман, чи продовжували оцей пошук?

– Для себе визначився давно. Я уникаю слова атеїст, бо воно має доволі агресивну конотацію. Атеїст – це для мене людина, яка злобно спить. Ти не можеш злобно спати. Атеїст – це людина, яка витрачає купу зусиль на боротьбу з тим, у що вона не вірить, і це тупо. Я схиляюся до визначення скептик та раціоналіст. Це означає, що мені важко поєднати віру у Всемогутнього Творця з тим, що нам говорить про реальність в оточені експериментами квантова теорія, теорія відносності та еволюції. Але це не означає, що релігія є поганою. Я такого не казав, не кажу і не маю права казати. Тому що вона дозволяє іншим людям ставати найкращою особистістю з можливих. І про це мій роман.

Його назву потрібно розуміти метафорично. Це метафоричне позначення місць, де зникають підбірки з релігійних догм, соціальних норм, де людина проявляє своє єство. Але є два важливі моменти у цьому романі, які виявляють його сукупність, моє ставлення до релігії і те, як я вважаю, має ставитися до релігії скептик та раціоналіст. Перший – коли Брендон Бартон (герой роману, гравець американського футболу - К.) після надзвичайно важливого матчу, перемоги у Суперболі, стоячи у скерованих навколо софітах в оточенні журналістів помічає, що мікрофон під його губами і його слова чує весь стадіон. І в цей момент він тягнеться пальцем до неба і звертається до свого померлого батька: «Тату, я тебе пам’ятаю, я тебе також дуже люблю».

А другий момент – це лист Томаса Бартона (інший герой роману, батьком гравця американського футболу - К.) до свого сина. Значно молодший Брендон читає лист від свого батька. І він розмірковує про смерть і вважає, що смерть – це просто «клац» і темрява. Я, як той батько, переконаний, що всі фізичні процеси, те, що ми називаємо особистістю, дуже жорстко закорінені на фізіології мозку. І коли фізіологічні процеси в мозку припиняються, то зникає особистість. Просто «бам» – і тебе не існує. Але це не дає мені права говорити, що релігія погана, тому що вона дозволяє іншим людям, як-от Брендон, ставати найкращою можливою особистістю. Брендон був ледь не кінченим наркоманом, але завдяки тому, що вірив, що хтось на нього дивиться, він став кращою особистістю. Ось про це мій роман.

Ваш герой-росіянин мені здався більшою мірою позитивним героєм…(я не встигаю продовжити запитання)

– Ні! Я навіть не хочу, аби це звучало в запитанні. З якого біса він позитивний?! Там немає нікого позитивного чи негативного. Там просто долі людей. Це перше. Друге – він взагалі не головний герой! Люди вгризаються у нього зубами – в мене через нього! І це така дурня!

– Як вгризаються?

Вони зациклилися на цьому росіянину і не бачать, що за ним. У цій історії є головні персонажі і є ретранслятори. Так ось головний персонаж не Лоуренс Грейс (герой роману, гравець з американського футболу - К.). Це величезна двоопукла лінза, крізь яку я показую історію Брендона Бартона. Якщо ви уважно перечитаєте роман, то я розказую про Лоуренса Грейса як про кінченого мудака, він расист, любить дивитися на собачі бої чи брати в них участь. То тут, то там в його історії виникає Брендон і його батько. І чим більше, тим більше їх у цій історії. Це не історія про Лоуренса!

Так само з росіянином. Він не є важливим персонажем. Він ретранслятор, підводка до двох історій: до Анни Янголь (героїня-українка, - К.) і до Дюка Апшоу (герой-кардинал, - К.). Щодо Дюка Апшоу, то це важливо через історію батька Парамонова, це, власне, вона спричинила спалах божевілля. А щодо Анни, то я через їхні діалоги показую, якою є нинішня Росія. Те, що росіяни збили малайзійський літак і вони це розуміють. Він не ставиться нормально до України, але розуміє, що вони його збили. Показую, який у них стан справ з правами людини. Розказую реальну історію, коли кадирівці закатували людей. Ми ж говоримо не про Середньовіччя, а про реальний час! Рік тому в нібито цивілізованій країні, яка є членом ООН, Радбезу тощо, в одному з регіонів місцева влада просто вбила понад 30 чоловіків нетрадиційної сексуальної орієнтації. Тобто ось чому він тут. Його історія сама собою неважлива.

– Але разом з тим в його словах є думка, що є держава Росія і є росіяни. І вони не всі поділяють політику держави.

– Мені не зовсім подобається таке формулювання…Ми мусимо формувати ставлення до росіян, виходячи з того, що ми з ними воюємо, це держава-ворог, вони наші вороги. Але не треба їх демонізувати. Вони не прокидаються з думкою: «Давай я заріжу младєнца-хахла і з’їм його на сніданок». Вони прокидаються з думкою, де дістати гроші, поїхати на відпочинок. Так, є крикуни, що формують тло, що ніби там вони всі прагнуть крові українців, але так не є. Їх не потрібно ідеалізувати, ми не повинні шукати миру, бо коли на тебе напали, пошук миру означає капітуляцію. Але ми мусимо розуміти, що з того боку не орки, а теж є люди. Вони не хороші, не погані, у них купа своїх проблем, і доки для них це лише фон з телевізора, бо більшість з них на це не зважають. Я про це і розказую. Чи позитивний він, чи ні – мова не про те. У цій історії він просто ретранслятор.

– Чи був якийсь інший варіант кінцівки?

– Скажімо так, був більш трешевий варіант. Я писав книгу понад рік і до останнього місяця роботи над романом вважав, що закінчення мало би бути трешевим. Але потім згадав реакцію на «Зазирни у мої сни» і зрозумів, що це відволіче читачів від того, про що цей роман. Тобто від листа Томаса Бартона до свого сина, від роздумів Анни наприкінці, від історії Олівера Морґенштерна (герой-політик, - К.). Чому він погодився на те, на що його підштовхував Клаус (герой-політконсультант – К.) і чому він зрештою дав воду Лейлі (героїня-дівчинка, - К)? Трешеве закінчення відволікло би від цього. У тому, що є, немає жодного прихованого сенсу. Якщо ви вирвете останні кілька сторінок епілогу, суть роману не зміниться. Я переконаний, що і цінність не зміниться. Історія не про те, хто вижив, а про інші більш важливі речі. Тобто лист батька, роздуми Анни, життя Олівера… Тому я так і дратуюся, коли ми говоримо про Парамонова. Бо там немає нічого.

Олівера Морґенштерна я зображую як людину з надзвичайно розвинутою емпатією, він з такою ніжністю ставиться до дружини, він так ставиться до Лейли – він хороша людина. Але він погодився на те, до чого його підштовхував Клаус. І Клаус теж ретранслятор. Його мотив зрозумілий: він хоче виграти вибори. А я хочу, аби ви ночами не спали і думали, чому на це погодився Олівер? Чому людина, яка не любить цю роботу, якій наплювати, чи буде вона прем’єром, погодилася? Ось про це ця історія, а не про Парамонова (герой роману із Росії, - К.). Парамонов рятував себе.

– Можливо, Олівер слабак?

– …Я поважаю вашу думку, але він не слабак.

– Дивні дії персонажа, який має таке почуття емпатії і водночас байдужість…

– … я би сказав відстороненість. Він думав не про щенят, не про перемогу на виборах, а про свого батька. Хлопчик-напівкровка в Німеччині (я про це не пишу, але, певно, його цькували в школі). І його батько – ідол, мовчазний еталон, який був взірцем чоловіка у всіх сенсах. Батько хотів, щоби син був, як він. Але Олівер не любить ту політику, стільки разів намагався вийти з-під тіні батька. І це конфлікт. І коли батько помирає, він нібито іде та жаліється дружині, як йому важко. Та не знаходить підтримки, бо і його дружина бачить в ньому батька. Після її смерті в нього не залишається нічого і він погоджується на те, що пропонує йому Клаус. Тому що він підсвідомо хотів би бути таким, як його батько, вийти на ту позицію, яка би змусила його вже мертвого батька пишатися ним. Він не думає про щенят, Клауса чи перемогу на виборах. Він думає про те, аби бути схожим на батька.

«Для мене головне, щоб вам подобалися мої історії. А те, що з моєю головою – це другорядне питання»

– Ви описуєте цих персонажів так, ніби вони справді існують. Розумію, що ви їх створили і живете з ними з початку роботи над книжкою.

– Я їх прожив.

– Автор не відчуває, умовно кажучи, якусь «шизофренію», поєднуючи стільки образів в голові?

– Письменництво в цій країні – це точно одна з легких форм шизофренії. Це збірна назва для тисяч і тисяч захворювань, які ми здебільшого не можемо пояснити і маємо чимось схожі синдромі.

Можливо, так, це одна з легких форм. Але для мене головне, щоб вам подобалися мої історії. А те, що з моєю головою, – це другорядне питання.

– Читаючи ваші книжки, я завжди дивуюся, скільки в них деталей щодо специфічних тем: авіація, політика, в останньому – гірська хвороба. Як відбувається підготовка до написання цих книжок і чи є певний фактчекінг після?

– Це питання мені ставили не раз і мені приємно, що люди помічають це. Я би не назвав це деталізацією, а описом реальних історій, і мені хочеться, що в них вірилося, що так воно справді є і у тих умовах не могло бути інакше.  

Не можу сказати, що я до цього готуюся. Мій роман про ті речі, які я люблю. Літаками я цікавлюся все своє свідоме життя. Ще з дитинства, коли я дивився на цю «металеву хріновину», не міг зрозуміти, як воно летить. Розумів, що воно не махає крилами і важче за повітря, але чомусь летить. Відтоді за роки і роки інженерної освіти, читання, збору інформації, альбомів, нашарувався певний багаж знань, які дають можливість описувати реалістичні історії. Те саме стосується американського футболу. Я палкий прихильник цього виду спорту вже понад 10 років. Неділями я живу цим, переглядаючи матч за матчем. Гори - трішки інша історія, бо я ніколи не був на такій висоті, яку описую. Але тут на допомогу приходять книги, які я згадував у післямові. Тобто я читаю, подорожую, збираю інформацію і в якісь моменти це все акумулюються.

Є рідери, але я сумніваюся, що у них більші знання про авіацію, аніж у мене. Вони більше перевіряють сюжетні непогодженості.

«Не можу повертатися до тієї примітивщини, якою був «Бот»

– Читаючи відгуки про нову книжку на Goodreads (соцмережа для книголюбів, - К.), я наштовхнулася на негативний: оцінка дві зірочки з п’яти. Читач очікував побачити технотрилер, рефлексував до «Бота».

– Я, мабуть, знаю цей відгук (усміхається).

– Ви відійшли від цього жанру і користувача нічим втішити?

– По-перше, зазначу, що відстежую відгуки і на цю книгу на Goodreads немає жодної «одиниці». Про те, що книга не виправдала очікувань цього читача? Пардон. Як би це не прозвучало, але це не мої проблеми. Я чітко зазначав, що це не фантастичний, містичний роман, а реалістична історія, гостропсихологічний роман, у якому гостросюжетність відходить на другий план, порівняно з психологізмом. Хтось очікує іншого, мені шкода, але я не можу повертатися до тієї примітивщини, якою був «Бот», бо це комусь подобається. Я такі книги й читати зараз не можу. Про що може бути мова?

– Ви говорите зараз про конкретну книжку, а не жанр.

– Так, про конкретну книгу. Жанр і досі один з моїх улюблених, але це має бути хороша книга. Грубо кажучи, якщо взяти психологізм «Де немає Бога» і додати техно рівня кращих років Крайтона  (Майкл Крайтон, американський письменник, - К.) – це буде, мабуть, ідеальний роман. Але я кажу, що «Бот» поганий не тому, що це технотрилер, а «Бот» поганий, тому що він хріново написаний. Тому що він плаский, персонажі говорять так, наче вони виросли в якомусь кварталі найбіднішої околиці якоїсь Алабами. Вони не еволюціонують! Це просто картонні манекени, в яких з рота вилітають хмарки з репліками.

– Так критично оцінюєте власну книжку! Таке ставлення до всіх написаних, крім останньої?

– Грубо кажучи, я почав розуміти, що так не можна писати, коли я створював «Жорстоке небо». Цей роман – це суміш класичного техно без домішок фантастики із сучасним кримінальним романом. І в цьому жанрі він не є поганим, це хороша історія, гарно написана. Дві наступні книги – «Зазирни у мої сни» та «Не озирайся і мовчи» – вони теж хороші. Особливо «Зазирни у мої сни» – це та книга, яку мені не соромно рекомендувати людям, які ще не читали. Переконаний, що тут я не зміню свою думку через десять років. Так, це література, є чимало думок, але є уявний, абстрактний еталон якості. Тож «Зазирни у мої сни» – це хороший рівень, стабільна четвірочка.

– А все ж таки до технотрилера як жанру повернетеся?

– Ось ця деталізація, про яку ми говорили раніше, – це є наслідок техно. У цьому романі я більше писав про фізіологію людини, політику, американський футбол. Багато хто після цього роману поставив жирний хрест, мовляв, «Кідрук уже не той». Але я не відмовляюся від фантастики. Ба більше, через рік, я уже натякаю, що буде початок великого циклу і цей цикл міститиме все те, що, я вважаю, я вмію найкраще. І техноскладова, і фантастична, і гостросюжетна, зокрема й психологізм.

«Я би збрехав, якби сказав, що мені начхати і що мене це не зачіпає»

– Під час презентації ви зазначали, що читаєте критичні коментарі, закликали писати відгуки. А є якісь критичні коментарі, які зачіпають за живе?

– Загалом я реагую спокійно. Вважаю себе професіоналом і, відповідно, ставлюся до критики, як це належить. Але ми всі люди. Очевидно, що імунітету повного немає. Я би збрехав, якби сказав, що мені начхати і що мене це не зачіпає. Такі відгуки є. І вони стосуються того, чого немає в романі. Тобто я спокійно ставлюся до особистої думки. Якби не було відгуків, то це би означало, що мене ніхто не читає. Але якщо відгуки засновані на основі того, чого там немає, то це може бути образливо. Тому я так болісно реагував на початку щодо Парамонова. Бо люди, які чіпляються до нього, не бачать, про що цей роман. Не розуміють, що це історія не про Лоуренса Грейса чи футбольний матч, а про батька Бартона. Не розуміють, до чого фрагмент, коли батько читає з Анною Біблію, показано ці всі криваві моменти. Люди почали допитувати, що сталося з її сином. Та, бляха, начхати! Історія ж не про її сина. Я міг би написати цей абзац (хоча натякав про це), але історія не про Артема (син героїні Анни, - К.). Історія про те, до чого дійшла Анна до кінця свого життя. Батько дещо в неї забрав, і як автор я мушу щось запропонувати взамін, тому приводжу її роздуми в кінці. Це одна з тих сторінок, які я переписував десятки разів. І коли люди чіпляються за якогось Парамонова, бо він їм здався хорошим героєм і так не має бути за умов війни з Росією, і закидують мені меншебратство – та це огидно! Він намагався там когось врятувати? Він себе рятував!

– Не шкодуєте, що дали йому цю національність?

– Ні…Так, це неприємно, бо навпаки там показано, якою є нинішня Росія. Якщо хтось хоче читати про горбатих росіян, із всіяними віспою обличчями, гнилими зубами – це не до мене. Світ таким не є. Шовінізм поганий в принципі. Чи це російський шовінізм, чи це український шовінізм. Якщо хтось зі мною в цьому сенсі не згоден, то, мабуть, це не мій читач.

– Книжка надійшла у продаж у вересні. І досить швидко з’явилася її електронна версія. Чому таке ухвалене рішення і як ви ставитеся до електронних версій?

– До 1 вересня було передзамовлення, і ми цього року продали понад понад тисячу паперових примірників до виходу книги. Але надходили скарги від читачів, які є прихильниками електронних версій, мовляв, вони її потребують. Я намагався донести інформацію, що це не відсутність уваги видавництва до прихильників рідерів, а те, що поява електронної версії миттєво призведе до появи піратських копій. Навіть нудно за цим спостерігати. Щойно з’явилася електронка – наступного дня є копія. Очевидно, що люди шукають. Бо з десяти запитів в Google перші три – це «Де немає Бога скачати», «Де немає Бога Макс Кідрук скачати». Який сенс видавцю стріляти собі в ногу і випускати? Розумію, що частиною читачів жертвує видавництво. Чому він це робить? Бо якби це було у США, де кількість накладу електронних копій доходить до 30%, тоді був би сенс. Але в Україні кількість копій за півріччя вимірюється десятками. І це у мене, в кого чимало купують. Якщо говорити про наклад «Не озирайся і мовчи», то за перше півріччя він тягнувся до позначки в 20 тисяч, то кількість проданих електронних примірників не перевищувала сотні. Мені дуже шкода, що доводиться жертвувати інтересами тих людей, які справді купують електронну версію. Якби не піратство, якби були певні закони, культура споживання, розуміння, чому люди мають платити гроші. Адже оплата йде не лише Кідруку, а цілій купі людей в цій індустрії.

– Чи бачите ви «ДНБ» в англійському перекладі?

– Нещодавно я читав рецензію Марти Шокало, членкині журі конкурсу «Книга року BBC», яку вона завершує словами про те, що хотілося би порекомендувати її другу за кордоном, що їй личитиме англійський переклад. Ми працюємо над цим, але це дуже кропіткий та повільний процес. Він впирається не в моє бажання, а в бажання видавців за кордоном. Мені цікаво, щоб за мої історії взялися.

– Як щодо екранізації?

Я дуже мало дивлюся кіно. Не вважаю і ніколи не вважав, що наявність фільму якось підвищує цінність історії. Але розумію, що об’єктивно це сприятиме популяризації мене як автора. Можна будь-яку книгу екранізувати! Хотілося б «Де немає Бога», але не думаю, що фінансово можна зняти в України. Супербол ж не будуть знімати на полі десь у Вінниці.

– Під час презентації ви згадували, що наступного року планів чимало: і збірка оповідань, і нова книга. Розкажіть детальніше, чого очікувати?

– За десять років, що я пишу, назбиралося оповідань. І я планую видати збірку. Але не мета просто видати її, аби заробити, а показати їх, бо всі історії різні за жанром. Там буде гумористичне оповідання, хорор, містика, техно, гостропсихологічне оповідання. Для мене це буде книжка-зріз того, що я писав, починаючи з 2010 року. Книжка вийде в березні і матиме назву «Заради майбутньому». Але головна історія відбудеться восени – це буде роман «Доки світло не згасне назавжди». Роман я обдумував впродовж двох років. Його я починаю писати вже за кілька днів. Це буде роман з доповненою реальністю, під яку ми розробляємо додаток.

– Щось на зразок 3d книжки?

Не зовсім. 3D використовують зазвичай для дитячих книг. Але формат не підходить для моїх книг. Днями ми зустрічалися з луцькою компанією «Ідейл», домовилися про розробку додатку, який міститиме, наприклад, діалоги, які не прописані в романі. Уявіть, що ви зможете початитися з дівчинкою з ліфта з книги «Не озирайся і мовчи». Книжка буде самодостатня і без додатка. Але мені здається, що доповнена реальність – це буде круто і дасть можливість вийти на аудиторію, яка взагалі не читає, вважає це нудним, тупим заняттям.

Ми заряджені на наступний тур, уся команда. Для мене важливо, щоб всі вірили в те, що роблять. Я дуже-дуже горю цим! Мені не терпиться мати цей продукт. Але я припускаю, що наступного року вперше в житті частина презентації про наступну книжку буде довшою, аніж про ту, яку презентую зараз. Історія «Доки світло не згасне назавжди» в голові вже сформована. Її треба лише записати. Драйву від вигадування немає. Нині ж я живу цією, через одною історією.

– Ваша менеджерка Елла Яцута в інтерв’ю «Волинським новинам» згадала, що ви готуєте науково-популярну літературу.

– В Україні катастрофічна ситуація з науково-популярною літературу. Можливо, хтось думає, що це не так, але це тому, що хтось думає, що книги із саморозвитку та психології чомусь вважають науково-попом. Але так не є. Так, у нас є Хокінг, Каку Мічіо, але книжки або заскладно написані, або на відсторонені темі. Мені страшенно бракує книг тих авторів, якими я зачитуюся, і мені шкода, що їх у нас немає. Наприклад, Лізи Рендалл. Елла планує їх видати, і я дуже вболіваю за цей проект, бо це те, чого немає на ринку.

– Письменники – це люди, які не лише пишуть, а й страшенно багато читають. Ваші улюбленці за 2018 рік?

– Мене вразив роман Іна Бенкса «Осина фабрика». Роман скандальний, хтось називає його найогиднішим британським романом, інші – найгеніальнішим. Я не очікував нічого, але був приємно здивований. Раджу із засторогою, бо мені 34 і я прочитав багато книг. Певно, в 24 цілком ймовірно я би його недочитав, а якби й дочитав, то не зрозумів.

«Гіперіон» Дена Сіммонса – я люблю цього автора давно, особливо за останні романи. Він, як і я, пройшов еволюцію від фантастики до чогось більш серйозного, а це його ранні роботи, і я був приємно вражений «Гіперіоном». Але обов’язково потрібно читати продовження.

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО

Фото узяті зі сторінки Макса Кідрука у Facebook.

ДОВІДКОВО:

Максим Кідрук, 34 роки, український письменник, родом із Рівненщини. Одружений. Має технічну освіту. Автор низки тревелогів, які стали наслідком мандрами за кордоном. Автор романів «Жорстоке небо», «Де немає Бога», «Не озирайся і мовчи», «Зазирни у мої сни», технотрилерів «Бот», «Твердиня», а також низки публіцистичних, технічних видань. Проводив науково-популярний проект Quantum.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Сергій «Колос» Мартинюк: «Я просто роблю те, що дійсно пре»

 

 

Надрукувати
мітки:
коментарів