Поділитись:

Єпископ Віталій Скомаровський: «Людям загалом не вистачає любові»

Понеділок, 24 грудня 2018, 12:00

Історія Луцької дієцезії римо-католицької церкви сягає XV століття. І попри те, що нині присутність цієї Церкви на історичній Волині досить скромна, про її масштабне минуле нагадує величний костел Петра і Павла, що поруч із замком Любарта.

Напередодні Різдва, яке християни західного обряду святкують 25 грудня, ми зустрілися для розмови із 54-річним єпископом-ординарієм Луцької дієцезії Віталієм Скомаровським.

Серед багатолітніх стін у кабінеті єпископа тишу Старого міста розбивало цокання механічного настінного годинника та неспішна розмова про минуле, візит президента Польщі Анджея Дуди, війну та очікування від прийдешнього року.

У НЕВЕЛИКІЙ СПІЛЬНОТІ ОСОБЛИВО ВІДЧУТНА МІГРАЦІЯ

– В одному з ваших інтерв’ю ви назвали Луцьку дієцезію «домашньою». Яким був тут стан справ, коли ви прийшли у 2014 році?

– Луцька дієцезія найменша в Україні за кількістю парафій та священиків, які тут працюють. Мабуть, віруючих теж. Колись ця дієцезія була дуже великою. Маю на увазі період до Другої світової війни. Наприклад, у цьому році я був у містечку Янов Подляскі, куди мене запрошували на річницю місцевої дієцезії. Це у Польщі, недалеко від білоруського кордону. Там знаходиться палац луцьких єпископів. Чимало з них поховані в підземеллі, нині там відреставровані труни.

Луцька дієцезія свого часу була великою, але у зв’язку з Волинською трагедією, депортацією чи переселенням католиків, тут залишилася невелика їх кількість. Потрібно пам’ятати, що з середини 50-тих років минулого століття на терені цієї дієцезії не функціював жоден католицький храм. Священики приїжджали на Волинь зі Львівщини чи Центральної України, аби сповідати хворих, наприклад. Але діючих парафій тут не було. Тому з 90-тих років, коли Україна здобула незалежність, католицьке релігійне життя на Волині відновилося. В історичному порівнянні це невеликий проміжок часу.

– Які завдання ви ставили собі, коли переїхали до Луцька?

– Завдання завжди окреслені Церквою. Єпископ очолює дієцезію, керує нею. Більшість завдань – це насущні проблеми, які виникають кожного дня. Щось на кшталт «стратегії розвитку» у нас немає. Нам, дай Боже, відповісти на ті виклики, які життя ставить щоденно, наприклад, праця з сім’ями, молоддю, навчання дітей тощо.

КОСТЕЛОМ ПЕТРА І ПАВЛА ОПІКУЄТЬСЯ ЛИШЕ ГРОМАДА

– Коли на Волині було більше католиків, то очевидно було чимало святинь, храмів. Частина з них вже не належить католицькій церкві?

– Більшість із них вже не належить. Але це природно, адже немає такої кількості віруючих. Ми відкрили свої храми там, де є віруючі. А у тих селах, містечках, де їх немає, то ми на храми не претендуємо. Дуже добре, якщо так сталося, якщо ці храми взяли наші православні брати, бо таким чином зберігається місце молитви і це прекрасно. У деяких місцях храми були зруйновані повністю.

– Тобто, завдання повернути майно церкви не стоїть.

– Ми цього не потребуємо. Якби навіть зараз ми будували у якомусь із волинських містечок сакральну споруду, то це, певно, не була б велика святиня. Щодо тих храмів, які зводили колись, то вони були розраховані на кілька тисяч віруючих. На сьогодні ситуація змінилася. Але хоча громади невеличкі, вони намагаються ремонтувати, утримувати святині.

– Якщо говорити про парафіян костелу Петра та Павла, їх кількість змінюється?

– Люди приходять, однак, на жаль, багато людей виїжджають. Це не пов’язане із Католицькою церквою, а з тим, що загалом в Україні чимало людей їдуть на роботу за кордон, часом цілими сім’ями. У невеликій спільноті ми це особливо відчуваємо, адже усіх знаємо. Це не боляче, але відчутно. Втім, життя є життям і кожен має право обирати місце для роботи, де краще.

– Костел Петра і Павла – це не лише святиня для католиків, а й архітектурна пам’ятка, якою пишається Луцьк. В якому стані споруда і хто опікується нею?

– Храмом опікується громада. Костел Святих Петра та Павла у доброму стані, але він потребує в майбутньому і внутрішнього, і зовнішнього фарбування. З допомогою наших добродіїв ми зробили водовідведення з двох сторін храму, щоб вода не потрапляла в підземелля, що збереже храм від руйнації. Є чимало роботи, якої не буде видно, але вона потрібна. Наприклад, потрібно зробити дослідження самої будови, аби з’ясувати на скільки вона постраждала тоді, коли догляду за нею було менше. Але у порівнянні з іншими храмами, костел у доброму стані.

– Чи функціонує нині підземелля під костелом і якою ви бачите його долю?

– Там є можливість проводити екскурсії. Завдяки тим активним людям, які ним опікувалися, зокрема світлої пам’яті пана Олега Виноградова, підземелля було очищене від сміття. Можливо, у майбутньому тут можна буде зробити музей, аби було більш цікаво відвідувачам. Або ж проводити вистави. Адже і за площею, і за висотою територія підземелля це дозволяє.

– Пригадую, що свого часу в костелі Петра та Павла були незвичні заходи, як для сакральної споруди. Наприклад, проводили філософські вистави, співали колядки у джазовому стилі. Чи вітаєте ви такі заходи?

– Якщо це сакральна музика, то звісно вітаю. У нас періодично бувають концерти органної музики. Тому ми відкриті для цього, щоб люди отримували задоволення від поважної музики. Така сакральна музика не суперечить тому, чим є храм. Хоча це не Богослужіння, але в такому випадку люди духовно збагачуються. Щодо вистав, то постановки роблять часто діти. Вони пов’язані з Різдвом чи Пасхою. Остання відбулася на Святого Миколая.

В КРИМУ СВЯЩЕНИКИ ЗАЛИШИЛИСЯ

– Останні роки особливо важкі для України й чимало людей шукають спокою саме в вірі. Тож церква стає для багатьох опорою. Чи впорається вона з цим завданням?

– Не знаю, чи впорається, але вона виконує своє завдання. Хоча Церква складається з людей, які можуть мати свої слабкості, але вона провадить до надійної опори, якою є Бог. Тобто її завдання допомогти знайти Бога, тому існують Святі Таїнства, які людина може прийняти та отримати Божу благодать. Церква намагається бути такою спільнотою братів, в яких ця Божа любов є, і де її можна знайти.

– Як католицька церква долучається до тих подій, що пов’язані з війною на сході України?

– Католицька Церква ніколи не стояла осторонь суспільних процесів в Україні. З часу Майдану та початку війни на Сході ми щоденно молимось за мир, нашу Батьківщину, наших захисників та їхні родини. Католицька церква Європи провела акцію «Папа для України», яка мало була висвітлена в українських засобах масової інформації. Було зібрано кошти для допомоги людям, які постраждали внаслідок воєнних дій на сході України. Папа теж додав свою частину. Загалом це було 16 мільйонів євро. Тож протягом кількох років ці кошти використовували на різноманітні проекти для допомоги цим людям. При чому гроші виділялися не лише католицьким організаціям, які надавали цю допомогу, а й недержавним благодійним організаціям. Наприклад, «Червоному Хресту». Чимало протестантських організацій використовували цю допомогу. Кошти йшли на паливо, заміну вікон, відбудову зруйнованих будинків, продовольчі програми. Власне того, чого потребували люди у прифронтових територіях.

– Загалом на вашу думку, яка місія церкви у війні?

– У першу чергу це допомога постраждалим та воїнам. Наша дієцезія територіально далі цих подій, тож допомагали тим, що організовували відпочинок для дітей з родин учасників АТО. Натомість загалом католицька церква через мирян та капеланів працює в християнських службах порятунку.

– Яка доля тих священиків, які мали парафії у Криму та на окупованому Донбасі? Вони виїхали?

– Не усі залишилися в Криму, хтось виїхав. Щодо окупованого сходу, то там залишився лише один наш священик, який родом звідти. Натомість інші були змушені покинути територію. У 2014-му році одного зі священиків, який їхав на службу, затримали, арештували і 10 діб він провів у підземеллі в Донецьку. Кілька разів його виводили на розстріл. За допомогою наших православних братів вдалося його визволити. Звичайно, це був величезний шок, мови про те, аби залишитися там не було. Хоча нині він працює на сході.

Я ЗАПРОШУВАВ ОБОХ ПРЕЗИДЕНТІВ

– Цього року сталася знакова подія і на річницю Волинської трагедії на ваше запрошення до Луцька завітав президент Польщі Анджей Дуда. Чи швидко ви отримали згоду від президента?

– Його приїзд до останнього тижня не був підтверджений. Я запрошував обох президентів - Анджея Дуду і Петра Порошенка. Але до Луцька приїхав лише Президент Польщі.

– Ви б хотіли, аби обидва президенти були в Луцьку?

– Так, я хотів би. Вже не раз це відбувалося в річницю Волинської трагедії, коли два президенти були разом на урочистостях, молилися. У цьому році не вдалося, на жаль. Але те, що вдалося – це теж добре.

– У день річниці Волинської трагедії у своїй промові ви сказали, що «нас має примирити любов». Кому не вистачає цієї любові, щоб настало порозуміння?

– Любові для людей взагалі не вистачає. Її забагато не буде. Коли я вперше брав участь у Богослужінні в річницю Волинської трагедії тут у нас на Волині, мене вразило, що біль, пам’ять і молитва є спільними для всіх. Так і у цьому році в Кисилині єпископ Матфей з Володимира-Волинського відслужив спочатку панахиду за жертв в церкві, а потім ми разом молилися біля руїн костелу та гробів тих, хто загинув. Місцева спільнота єдина в молитві та пам’яті. Проблеми, як мені здається, приходять ззовні. Це справа великої політики. На Волині найважливіше те, що ми пам’ятаємо про жертв і молимося за них.

МИ ЗАВЖДИ МОЛИЛИСЯ ЗА ЄДНІСТЬ ХРИСТИЯН

– В останні місяці релігійне питання в Україні широко обговорюється. Маю на увазі питання надання Томосу, проведення об’єднавчого Собору. З яким настроєм католицька церква сприймає ці настрої в Україні?

– Єдність між християнами – це те, про що молимось. У католицькій церкві щороку із 17 по 25 січня є тиждень молитов про єдність християн. Тому все, що роблять християни для єдності, – вітаємо. Голова нашої конференції (Конференція католицьких єпископів, - К.) єпископ Броніслав Бернацький привітав нещодавно митрополита Епіфанія з об’єднанням православної церкви України.

– Чи очікуєте ви того, щоб християни святкували Різдво Христове в один день, маю на увазі, щоб збіглися календарі?

– Це добре, якби святкували в один день, але те, що ми маємо в Україні – це теж наше багатство. Рідко в якій європейській країні Різдво святкується аж так довго – з 25 грудня по 7 січня.

Передріздвяна зустріч духовенства та богопосвячених осіб Луцької дієцезіїПередріздвяна зустріч духовенства та богопосвячених осіб Луцької дієцезії
Автор фото:catholic.volyn.ua

– Разом з тим, на державному рівні 25 грудня зробили вихідний лише минулого року.

– Для нас це великий дар, бо можемо нормально святкувати Різдво. У вірян немає потреби відпрошуватися з роботи. Тим паче, що чимало людей, які працюють закордоном, мають вихідний у цей день.

ДОСІ НЕ ВИНИКАЛО ПИТАНЬ: А ЩО ТАКЕ РОДИНА

– Рада Церков наступний рік оголосила роком святості подружжя. На вашу думку, що є основними загрозами збереження сімей в Україні?

– Нині загалом постає питання: а що таке родина, подружжя? Це союз між чоловіком та жінкою чи щось інше можна назвати подружжям? Досі таких питань не виникало. Ми ввійшли в таку епоху, коли такі аксіоматичні речі ставляться під сумнів. По тому скільки є неповних родин, розлучень, дітей-сиріт, які ростуть при живих батьках, ми бачимо, що інститут родини переживає певні проблеми, тож цей рік хочемо звернути увагу на ці речі і можливо чимось допомогти подружжю, зміцнити його. Від того, які у нас будуть родини – таким буде суспільство. Адже це клітинка суспільства і якщо вона є здорова, коли там народжуються здорові діти, що отримують належне людське та духовне виховання, то і держава сильніша.

– Здорова родина – це яка?

– Це родина, де панує любов. Найважливішою є атмосфера любові. Це те, що обрав Бог, коли захотів народитися серед людей. Він родину, яка не мала багатства чи політичної влади, але в якій була дуже сильна любов. Це є найкращим середовищем для дитини. У суспільстві є чимало факторів, які подружній любові. Наприклад, економічна ситуація, коли батьки змушені чимало часу присвячувати роботі, або залишати родини, щоб поїхати на заробітки. Сім’ї нерідко розпадаються, коли люди відзвичаюються один від одного, коли роками не живуть разом.

Як це змінити? Поки що не видно перспектив на зміни, бо люди не можуть знайти достойної праці, що утримувала би їх на місці.

– Чим може церква допомогти?

– У нашій церкві є спільнота «Домашня церква», яка об’єднує родини та подружжя. Влітку ми проводимо дні духовного відновлення, що тривають два тижні. Тобто родина виїжджає на цей час у якийсь центр, на природу, де перебуває разом. Це час відпочинку, розваг, молитви, формації до подружжя. Ми говоримо на ці теми: що таке любов чоловіка та жінки, психологія подружніх стосунків, як ліпше виховувати дітей, як побудувати духовну атмосферу, як вирішувати конфлікти і долати труднощі тощо. Потім ці родини протягом року зустрічаються, діляться досвідом, моляться один за одного. За моїми спостереженням, навіть якщо родини не мали якихось великих проблем, вони зростають, укріплюються, по-новому закохуються, більше приділяють уваги один одному. Багато чого у сучасному світі не сприяє єдності родини. Наприклад, кожен має чи то телефон, чи комп’ютер, чи телевізор і занурюється в нього. Навіть за столом не зберуться. Тож працювати є над чим.

НЕЗМІННЕ ПОБАЖАННЯ МИРУ

– Певно, кожного року ви з особливим настроєм готуєтеся до Різдва, переосмислюючи цю подію. Чи вирішили вже, на чому акцентуватимете увагу, звертаючись до вірян?

– Слово Боже, яке ми проголошуємо, пов’язане із Євангелієм, яке ми читаємо на Святій Літургії. Тож воно визначає напрямок. Коли священик готується до Служби, читаючи Святе Писання, то він відкриває чи намагається почути, що Бог хоче сказати до людей. Що це буде сказати наперед неможливо. Але це завжди голос доброї, радісної новини про те, що Бог нас так полюбив, що захотів стати людиною, одним серед нас і навіть віддати своє життя за нас. Прийшов до нас, щоб наповнити своєю Божою Благодаттю і завести в Дім Отця до неба.

– Що можете побачити українцям у наступному році?

– Найбільше чого бажаю – це миру та любові. Нехай це побажання уже щорічне, але я щиро бажаю, щоб в нашій країні наступив мир. Бо коли ми буваємо в Гаразджі, ми можемо побачити цей біль, побачити світлі обличчя тих, хто загинув, на скільки вони були молодими. Але ця трагедія, війна забрали їх у нас, тому найбільше побажання миру. І аби цей мир теж був у наших родинах та серцях.

ДОВІДКОВО:

Луцька дієцезія — адміністративна одиниця Римо-католицької Церкви в Україні. Її юрисдикція поширюється на структури РКЦ у Волинській та Рівненській областях. Створена великим князем литовським Вітовтом приблизно у 1428 році. Нині вона налічує 36 парафій.

Єпископ Віталій Скомаровський народився 30 грудня 1963 року у Бердичеві Житомирської області. Після закінчення медичного училища і військової служби вступив до Ризької духовної семінарії, був рукоположений у священики 27 травня 1990 р. Працював вікарієм у Бердичеві, секретарем єпископа та вікарієм у Житомирі, був настоятелем парафії в Сумах, згодом – канцлером дієцезіальної курії в Житомирі, а з 1998 року – настоятелем житомирського кафедрального собору св. Софії. З 2000 по 2011 рік був віце-ректором, а згодом ректором Вищої духовної семінарії у Ворзелі.

7 квітня 2003 р. Папа Йоана Павло ІІ призначив отця Віталія єпископом-помічником Київсько-Житомирської дієцезії. 12 квітня 2014 р. владика Віталій був призначений ординарієм Луцької дієцезії, урочистий інґрес до кафедрального собору святих апостолів Петра і Павла відбувся 17 травня 2014 р.

Єпископ Віталій Скомаровський є Головою комісії в справах кліру і покликань, а також Генеральним Секретарем Конференції римсько-католицьких єпископів України.

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО

ЧИТАТИ ТАКОЖ:


 

Надрукувати
мітки:
коментарів
10 березня 2019
09 березня 2019
24 лютого 2019
03 лютого 2019
28 січня 2019
24 січня 2019
23 січня 2019
20 січня 2019
19 січня 2019
09:00
15 січня 2019
14 січня 2019
10 січня 2019
05 січня 2019
26 грудня 2018