Поділитись:

Хто краде гаманці на луцькій Варшавці?

Понеділок, 04 лютого 2019, 07:40
Коли у мене на Варшавському ринку вкрали гаманець, у якому була уся місячна зарплата чоловіка, то перше, що я відчула, був розпач. Розпач від того, що я з семирічною донькою стою серед базару і в мене навіть немає грошей на маршрутку. Сніг сліпив очі. Повз проходили люди, штовхаючи мене і мою дитину. У кожного були свої клопоти. А мені хотілося...сім гривень. Аби завезти доньку додому. Бо вона замерзла.
У той суботній ранок поїздка на Варшавку була спонтанною. Сидячи на широченному підвіконні з чашкою кави і спостерігаючи за автомобілями, я раптом згадала, скільки усього треба докупити дитині в школу.
Засніжений Луцьк, холодний людний ринок – це вкрай не сподобалося моїй дитині. Крім того, ми дуже довго стояли в черзі до банкомату. А черга – це і дорослому нудно.
Я вирішила зняти усі чоловікові гроші. Бо, не знаю, як у вас, а от у мене, коли потрібна готівка, усі гроші завжди на картці. Банкомат видам мені купюри номіналом по 50 і 100 гривень. Тобто в руках у мене була товстелезна пачка грошей. Тут моя дитина не втрималась і як вигукне:
«Мамо, у тебе стільки грошей! Ми тепер купимо все-все-все!», –  і її поганий настрій, як рукою зняло.
«Так, купимо усе», – відповіла я і понесла ті гроші в руках сходами в низ, не ховаючи у гаманець.
Я завжди так роблю. І в мене завжди розстібнута сумочка. Я просто ніколи навіть подумати не могла, що у мене можуть вкрасти гроші. Сумки я купую великі. Бо я мама. У мене завжди з собою має бути їсти-пити, купа іграшок, змінний одяг. Я завжди поспішаю і у мене завжди обмаль часу.
Виявляється, я помилилася. Крадуть навіть у тих, хто впевнений, що з ними такого бути не може.
Гроші, які я зняла, у мене були хвилин десять. Ми перейшли через дорогу від банкомату і зупинилися, щоб купити дитині улюблене печиво. А тоді пішли до контейнера, у якому завжди купую дитячі речі. Оскільки я знала, по що прийшла, то одразу хотіла дістати гаманець, щоб розрахуватися. Але його в сумці вже не було.
Я відчула прикрість і всю дурнуватість ситуації. Мені нічого не лишалося, як викликати поліцію. Поки я чекала поліцейських, повернулась до контейнера, де купувала печиво. Продавчиня лише розвела руками.
Правоохоронці чекали нас зі сторони жд вокзалу. Проїхатися їхньою «Isuzu» –  було мрією моєї дитини. І то була одна єдина хороша новина за весь день. Щоб написати заяву у відділі, потрібен був паспорт. Його я з собою не мала. Тому поліцейський запропонував підвезти нас додому, завбачливо перепитавши:
«Грошей на дорогу у вас же немає?».
«Жодної гривні», –  відповідаю.
У відділі поліції треба було досить довго чекати. Нарешті мене покликали у кабінет і молодий хлопець у цивільному вислухав мене, не занотувавши жодного мого слова.
«Ви знаєте, я, певно, піду», –  сказала я.
Бо і сама не розуміла, навіщо сюди прийшла. Адже те, що гроші мені ніхто не поверне, було ясно, як білий день. Моя справа буде пилитися десь у кабінеті слідчого серед тисяч таких подібних.
Проте молодий чоловік мене зупинив. Мовляв, зараз тільки перша дня, поліцейські можуть виїхати на ринок. Можливо, якась камера є неподалік. Можливо, знайдуться свідки. Та й сума, мовляв, чимала.
Вмовив. Я то вже якось звиклась з тою думкою, що в цьому місяці не куплю те, те і те… Але от з’явилась надія.
Під кабінетом слідчого я чекала хвилин сорок. А перед цим – з півтори години біля чергового внизу. Кілька раз вставала, щоб піти. Але поверталася. Нарешті мене запросили увійти. Кабінет слідчого був, як в американських фільмах – на кожному квадратному сантиметрі панував хаос, а саме приміщення, мабуть, назавжди просочене запахом сигарет.
Питання слідчого заводили у ступор: чи була закрита сумка і гаманець? чи хтось мене штовхав? чи помічала я біля себе підозрілих осіб? чи були в черзі до банкомату підозрілі особи?
Ні, нічого не помічала. А про сумку і гаманець не пам’ятаю. І слідчий зробив висновок – найбільша ймовірність, що я все-таки загубила гаманець. Своїм питанням, чи виїде слідчий на місце події, я викликала у нього сміх. Звичайно, так і мало бути. У слідчого по всьому кабінеті стоси нерозкритих серйозних злочинів. І тут я –  з чоловіковою зарплатою.
До кабінету увійшов ще один слідчий з жіночкою за шістдесят. Вона розповідала, що в неї на Варшавці щойно вкрали гаманець, в якому було 1700 гривень. Ех, подумала я, як би у мене вкрали стільки. Хоча для пенсіонерки, можливо, то були останні гроші.
А коли я виходила з кабінету, то чула, що поліціянтка казала "моєму" слідчому, що внизу чекає жінка, у якої вкрали гаманець на старому ринку. Слідчий втомлено видихнув.
Дорогою розповіла подрузі, що зі мною трапилось. Вона підсумувала:
«Ти зі сміхом все розповідаєш і навіть жодним поганим словом не обмовилась про того, хто це зробив».
Хто це зробив - припущень не робила. Бо це нічого не змінить. Тепер просто стала обережною.
А подрузі відповіла, що за всі вчинки треба платити. Добро повертається сторицею. І зло, напевно, також. 
Надрукувати
мітки:
коментарів
18 квітня 2019
16 квітня 2019
11 квітня 2019
10 квітня 2019
03 квітня 2019
28 березня 2019
26 березня 2019
25 березня 2019
21 березня 2019
20 березня 2019