Поділитись:

Хто краде гаманці на луцькій Варшавці?

Понеділок, 04 лютого 2019, 07:40
Коли у мене на Варшавському ринку вкрали гаманець, у якому була уся місячна зарплата чоловіка, то перше, що я відчула, був розпач. Розпач від того, що я з семирічною донькою стою серед базару і в мене навіть немає грошей на маршрутку. Сніг сліпив очі. Повз проходили люди, штовхаючи мене і мою дитину. У кожного були свої клопоти. А мені хотілося...сім гривень. Аби завезти доньку додому. Бо вона замерзла.
У той суботній ранок поїздка на Варшавку була спонтанною. Сидячи на широченному підвіконні з чашкою кави і спостерігаючи за автомобілями, я раптом згадала, скільки усього треба докупити дитині в школу.
Засніжений Луцьк, холодний людний ринок – це вкрай не сподобалося моїй дитині. Крім того, ми дуже довго стояли в черзі до банкомату. А черга – це і дорослому нудно.
Я вирішила зняти усі чоловікові гроші. Бо, не знаю, як у вас, а от у мене, коли потрібна готівка, усі гроші завжди на картці. Банкомат видам мені купюри номіналом по 50 і 100 гривень. Тобто в руках у мене була товстелезна пачка грошей. Тут моя дитина не втрималась і як вигукне:
«Мамо, у тебе стільки грошей! Ми тепер купимо все-все-все!», –  і її поганий настрій, як рукою зняло.
«Так, купимо усе», – відповіла я і понесла ті гроші в руках сходами в низ, не ховаючи у гаманець.
Я завжди так роблю. І в мене завжди розстібнута сумочка. Я просто ніколи навіть подумати не могла, що у мене можуть вкрасти гроші. Сумки я купую великі. Бо я мама. У мене завжди з собою має бути їсти-пити, купа іграшок, змінний одяг. Я завжди поспішаю і у мене завжди обмаль часу.
Виявляється, я помилилася. Крадуть навіть у тих, хто впевнений, що з ними такого бути не може.
Гроші, які я зняла, у мене були хвилин десять. Ми перейшли через дорогу від банкомату і зупинилися, щоб купити дитині улюблене печиво. А тоді пішли до контейнера, у якому завжди купую дитячі речі. Оскільки я знала, по що прийшла, то одразу хотіла дістати гаманець, щоб розрахуватися. Але його в сумці вже не було.
Я відчула прикрість і всю дурнуватість ситуації. Мені нічого не лишалося, як викликати поліцію. Поки я чекала поліцейських, повернулась до контейнера, де купувала печиво. Продавчиня лише розвела руками.
Правоохоронці чекали нас зі сторони жд вокзалу. Проїхатися їхньою «Isuzu» –  було мрією моєї дитини. І то була одна єдина хороша новина за весь день. Щоб написати заяву у відділі, потрібен був паспорт. Його я з собою не мала. Тому поліцейський запропонував підвезти нас додому, завбачливо перепитавши:
«Грошей на дорогу у вас же немає?».
«Жодної гривні», –  відповідаю.
У відділі поліції треба було досить довго чекати. Нарешті мене покликали у кабінет і молодий хлопець у цивільному вислухав мене, не занотувавши жодного мого слова.
«Ви знаєте, я, певно, піду», –  сказала я.
Бо і сама не розуміла, навіщо сюди прийшла. Адже те, що гроші мені ніхто не поверне, було ясно, як білий день. Моя справа буде пилитися десь у кабінеті слідчого серед тисяч таких подібних.
Проте молодий чоловік мене зупинив. Мовляв, зараз тільки перша дня, поліцейські можуть виїхати на ринок. Можливо, якась камера є неподалік. Можливо, знайдуться свідки. Та й сума, мовляв, чимала.
Вмовив. Я то вже якось звиклась з тою думкою, що в цьому місяці не куплю те, те і те… Але от з’явилась надія.
Під кабінетом слідчого я чекала хвилин сорок. А перед цим – з півтори години біля чергового внизу. Кілька раз вставала, щоб піти. Але поверталася. Нарешті мене запросили увійти. Кабінет слідчого був, як в американських фільмах – на кожному квадратному сантиметрі панував хаос, а саме приміщення, мабуть, назавжди просочене запахом сигарет.
Питання слідчого заводили у ступор: чи була закрита сумка і гаманець? чи хтось мене штовхав? чи помічала я біля себе підозрілих осіб? чи були в черзі до банкомату підозрілі особи?
Ні, нічого не помічала. А про сумку і гаманець не пам’ятаю. І слідчий зробив висновок – найбільша ймовірність, що я все-таки загубила гаманець. Своїм питанням, чи виїде слідчий на місце події, я викликала у нього сміх. Звичайно, так і мало бути. У слідчого по всьому кабінеті стоси нерозкритих серйозних злочинів. І тут я –  з чоловіковою зарплатою.
До кабінету увійшов ще один слідчий з жіночкою за шістдесят. Вона розповідала, що в неї на Варшавці щойно вкрали гаманець, в якому було 1700 гривень. Ех, подумала я, як би у мене вкрали стільки. Хоча для пенсіонерки, можливо, то були останні гроші.
А коли я виходила з кабінету, то чула, що поліціянтка казала "моєму" слідчому, що внизу чекає жінка, у якої вкрали гаманець на старому ринку. Слідчий втомлено видихнув.
Дорогою розповіла подрузі, що зі мною трапилось. Вона підсумувала:
«Ти зі сміхом все розповідаєш і навіть жодним поганим словом не обмовилась про того, хто це зробив».
Хто це зробив - припущень не робила. Бо це нічого не змінить. Тепер просто стала обережною.
А подрузі відповіла, що за всі вчинки треба платити. Добро повертається сторицею. І зло, напевно, також. 
Надрукувати
мітки:
коментарів
16 лютого 2019
12 лютого 2019
08 лютого 2019
14:00
07 лютого 2019
05 лютого 2019
01 лютого 2019
30 січня 2019
29 січня 2019
28 січня 2019
27 січня 2019
26 січня 2019
18 січня 2019