Поділитись:

Конфлікт у маршрутці №26: люди, будьмо добрішими

Понеділок, 11 лютого 2019, 07:40

Хоча тема конфліктів у маршрутках вже трохи заїжджена, проте вона жива. Інколи дивом дивуєшся з безсовісних водіїв, які можуть протягнути по асфальту затиснену за ніжку дитину, і навіть не просять вибачення. Відкривають двері, коли маршрутка ще не зупинилася. Лаються і вказують, де і в якому місці можна стояти в салоні. То водії спішать, нехтуючи правилами дорожнього руху, то довго стоять на зупинках. А інколи в шоці, коли бачиш, які наглі і безсовісні бувають й самі пасажири. Або коли виходять з маршрутки і навіть ніхто не каже водієві «дякую». Бо «дякую» і «вибач» – то важкі слова.

Проте кожна маршрутка живе своєю історією. Бо то життя, як не крути, і воно щодня позв’язане з транспортом. Ми їздимо в маршрутках чи тролейбусах на роботу, з роботи, в школу, в гості.

Отож, маршрутка №26. Вечір. У салоні на диво тихо і негамірно. Навіть музики немає. Кожен з пасажирів везе додому якусь свою ношу трудового дня. А в маршрутці №26 не завжди тихо. Вона прямує на Вишків, де всі люди один одного знають. Тому завжди знайдеться хтось такий, що голосно переповідатиме якусь сенсаційну новину чи говоритиме про ціни.

Майже всі водії на цьому маршруті непогані. Один запропонує сісти на місце кондуктора, інший не візьме дві гривні за дитину. Чи за те, що людина проїде лише одну чи дві зупинки, візьмуть не повну вартість проїзду. Ну, скажем, отака маленька вишківська мало не родина.

Водій зупинив маршрутку на зупинці  біля «Променя». Тут в салон зайшов хлопець. Досить таки високий, але з шкільним рюкзаком. Протягує водієві дві гривні. Але водій попросив учнівський квиток.

«Я забув вдома», – розгублено відповів новий пасажир.

Водій не розсердився, узяв гроші, але почав пояснювати хлопцеві, що він вперше і востаннє везе його за дві гривні без учнівського квитка. Мовляв, такі правила. І той повинен їх дотримуватися.

 «Ото забув учнівський квиток вдома, то плати тепер п’ять гривень!», - вигукнула якась жінка в маршрутці. Половина пасажирів, які були у навушниках, навіть не чули, що в салоні назріває якийсь конфлікт. А от ті, що сиділи в інтернеті, таки попіднімали голови.

«Ну а що – не так кажу?», – не вгавала жінка, шукаючи підтримки і заглядаючи в очі мало не кожному.

«Ну так, звичайно», – її підтримала ще одна пасажирка.

Хлопець розгубився. Ніяково переминався з ноги на ногу. Проте жіночок це, здавалося, тішило. Бо вони одна поперед одною намагалися його повчати.

Зрештою пасажири маршрутки розділилися на два войовничі табори. Одні захищали забутьковатого школяра, інші – мало не вимагали, щоб він доплатив за проїзд.

«Не лякайте хлопця!», – вигукнув водій. І в салоні враз стало тихо.

Не знаю, що було далі, бо мені потрібно було виходити.

Такі історії часто болять. Бо вони щодня. Ми штовхаємо один одного на пішохідних переходах і навіть не просимо вибачення. Ми кричимо на своїх колег, бо у нас поганий настрій. Ми не поступаємося місцем старшим у маршрутці, бо й самі втомилися. І не хочемо слухати історії старенької бабці в тролейбусі. І навіть ніколи не виникає думки, щоб допомогти мамі з візочком зайти в маршрутку. Це все – буденність.

На перший погляд, у маршрутці нічого не сталося.  А якщо точніше – то це життя. Інколи ми ображаємо несвідомо. Але ті образи люди тримають в душах і з вулиці несуть в свої квартири.

То ж у будь-якій ситуації потрібно вміти залишатися людиною. Або принаймні намагатися це робити. Промовчати, навіть коли хочеться кричати. А інколи навпаки – таки сказати, коли всі мовчать. 

І не жалітися на світ, життя. Що вони, мовляв, жорстокі. Бо ж той світ - то ми самі. Уміймо просити вибачення, дякувати, підтримати, посміхнутися. 

І хоч трохи, але той світ таки стане добрішим. 

Надрукувати
мітки:
коментарів
19 лютого 2019
18 лютого 2019
17 лютого 2019
11 лютого 2019
20:00
05 лютого 2019
03 лютого 2019
02 лютого 2019
29 січня 2019
28 січня 2019
22 січня 2019
16 січня 2019
15 січня 2019
14 січня 2019