Коли подзвонити Момо, воно скаже, якого кольору взуття у дитини

Коли моя семирічна дитина прийшла зі школи з написом на руці «Ты умрешь», я була шокована. Те, що то зробила не вона, я була впевнена на сто відсотків. І хоч писати дитина вміє вже давно, той напис був російською мовою і без помилок.

У школі, звісно, можна очікувати що завгодно. Бо це діти. Сьогодні вони посварилися одне з одним, завтра помирилися. Бо школа – то справді велика родина. Діти бачаться щодня, вчаться працювати в колективі. Хоча всяке буває. У кожному класі завжди знайдуться  і якісь мама або тато, які «псують все». Тріпають нерви вчителю, не здають гроші на потреби класу, не сприймають усіх прийнятих у школі чи у класі правил. Такі батьки завжди чимось незадоволені. Але, як ото кажуть, всякі є і всяких треба.

Так само з дітьми. Напевно, в кожному класі є дитина, з якою важко. Всім. І переважно це мусить бути хлопчик. Таке з вигляду маленьке безневинне милоття з великими щирими очиськами. Але що в тої дитини в голові – не знає ніхто. Ці діти не можуть не капостити. Інколи вони матюкаються, «заражаючи» весь клас. Інколи вони б’ються, чіпляються до всіх дітей. Інколи вони підбурюють на щось мало не у весь клас.

Хто ці діти? Булери? Лідери? Вони просто не виховані? Чи гіперактивні? Батьки намагаються щось зробити, але не можуть? Чи батькам байдуже, бо їхній дитині у класі комфортно, а все решта просто не має значення?

…Отож, якщо повернутися до напису на руці. Як виявилося, все-таки оце писала моя дитина. Бо так сказав однокласник. А потім сказав, що потрібно налякати ось цим конкретну дівчинку у класі. Мовляв, зараз це треш і круто. Це ж Момо. А потім хлопчик перед усім класом хизувався тим, що має номер до Момо. Цікавих довкола нього одразу зібралося чимало. Всі хотіли послухати, що скаже загадкове чудовисько, яке вони бачили тільки в ютубі. Проте не встигли. До класу зайшла вчителька. Але тут у мене питання: не встигли тоді, зроблять це наступного дня?

А Момо - це, повірте, не жарти. Подруга розповіла, що біля школи чекала, доки закінчаться уроки у доньки. Поряд стояв гурт дітей. На вигляд, їм було від 9 до 12 років. А було їх шестеро. І от один з них набирає загадковий номер. Коли йдуть гудки, у всіх дітей просто перехопило дух. Усі напружено мовчали і тільки дивилася один на одного.

Слухавку Момо здійняло не одразу. Але коли діти таки почули його голос у дітей було справжнє «вау!». Цим і привернули увагу моєї подруги. Бо вона не одразу зрозуміла, що діється на подвір’ї  школи. Тому жінка, на жаль, не чула початку розмови. Але те, що говорив голос по той бік слухавки, було неймовірним навіть для дорослого. І перше, що подрузі спало на думку: Момо їх бачить.

Хлопець включив гучномовець на телефоні. І перше його питання було: «де я?». Відповідь Момо була очевидною: «у школі».

«Якого кольору моя шкільна форма?», - спитав він.

«Бордового», - відповіло Момо.  Чим і здивувало подругу і вона стала прислухатися.

«У чому я взутий?», - поставив третє запитання школяр.

«В кросівках», - не задумуючись, відповів голос у слухавці.

«Якого кольору кросівки?», - голос хлопця вже був не таким упевненим, як на початку розмови.

«Твої кросівки зелені», - сказало Момо.

Усі, хто це почув, були в шоці. Хлопець одразу поклав слухавку і з натовпу дітей почали вириватися фрази «ти чув?»,  «це жесть», «та ну нафіг», «бліііін». Школярі не скупилися на гострі і нецензурні словечка. І подруга, до речі, теж. Правда, собі під ніс.

Отож, в Момо були і банальні відповіді. Але от як воно (він, вона) могло бачити колір кросівок дитини? І взагалі, логічніше було б сказати, що дитина в черевиках чи туфлях. А кросівки хлопчик просто не зняв після уроку фізкультури.

Отож, звідки в житті наших дітей з’являється Момо або щось подібне? Хтозна. Але, якщо з дитиною щось не так, ми, в першу чергу, звинувачуємо у всьому суспільство. Проте нам завжди бракує часу на власних дітей. Навіть просто поговорити. І у цьому, мабуть, вся суть. Хоча психологи стверджують, що достатньо лише десять хвилин у день. Ми втомлюємося на роботі (таки справді втомлюємося!), інколи відволікаємося на хатні клопоти. А інколи нас просто все дістає і нам нічого не хочеться.

І в цей час діти наші живуть своїм дитячим розміреним життям. І думають, що ото так і  треба. Тому і роблять те, що їм скажуть. Роблять те, що бачать в моніторах, доки батьки на роботі. Вірять в Момо, грали в синіх китів.

…І замість тисячі слів питання моєї дитини: «Мам, а коли ти вже ніколи-ніколи не будеш відкривати ноутбук? Ти там уже всі гроші заробила?».