Навколофутболу. Німецький присмак

Ви ж знаєте, хто такі футбольні хулігани? Це особлива когорта фанів. Вони яскраві, водночас цінують анонімність, їхня активність на трибунах часто переростає в агресію проти підтримки команди суперника за межами матчу. Та мова буде тут не зовсім про них, точніше, не лише про них.

У Німеччині буйство на трибунах стадіонів, якому потрібно завдячувати в тому числі цим гарячих хлопцям, припало на початок 90-тих років. Нині час до часу спалахують скандали та непорозуміння, але вони не настільки кричущі, як це було колись.

Словом, нині тут ви сміливо можете взяти на матч дитину і не боятися, що вона пройде курс нецензурної лексики, як це можливо в українських реаліях.

Окрім цього є ультрас, які залишаються важливою ланкою на трибунах. Вони швидко відгукуються на політичну ситуацію, показують свою незгоду з комерціалізацією футболу, загалом відображають суспільні настрої. Та й створюють загальну картинку на стадіоні.

Цю тему я спробую розкрити в інших записах. Але почати хочу з навколофутбольної тематики, про яку навіть не могла подумати. Бо вона лише спробує зароджуватися завдяки ентузіастам в Україні.

Уявіть, ніби ви на футбольному матчі. На полі є дві команди, два протилежних найактивніших сектори, інші куди спокійніші фани, стюарти та поліція. Однак, це лише видима частина футбольної культури. Насправді, гра мільйонів здатна породжувати цілі соціальні проекти, які змінюють обличчя вулиць у позафутбольний час. І це вражає.  

Мені і ще двом десяткам журналістів, блогерів, футбольних фанів та адміністраторів з України, Білорусі та Росії вдалося зустрітися із німецькими колегами. Вони організували семінар, присвячений футбольній фан-культурі у відкритому суспільстві, аби поділитися власним досвідом.

Отож ми в Берліні, столиці Німеччини. За останні роки, кажуть самі німці, він дуже змінився. У 90-тих тут була неспокійна ситуація. Вулиці були не особливо безпечні, тут існувало чимало дрібних банд. Гнів часто виливали на трибунах під час матчу. Поліція, як силовий орган, могла ситуативно впоратися з ситуацією, але це не вирішувало проблему глобально.

Пізніше столиця поступово приймала тисячі мігрантів. Нині це надзвичайно мультикультурне місто. Не дивно, що це стало новим викликом перед суспільством.

Але що залишилося сталим у Берліні – любов до футболу.  

Цей аспект вирішили використати, аби утихомирити вулиці. В країні поступового почали виростати фан-проекти – громадські об’єднань навколо клубів, що будують місток між полем та трибунами. Це ті спільноти, які пішли знизу і залишаються незалежними від клубів. Нині їх близько шести десятків по країні. Представники контактують з поліцією, визначають рівень ризиків та знають власне середовище. Вони відповідають за те, аби і фани, і поліція, і інші інституції вели себе коректно.

Паскаль Поетке (Pascal Poethke), представник фан-проекту "Streetwork Alte Försterei", розповідає, як подібний фан-проект вдалося скерувати для роботи саме з молоддю. Він має невеличку передісторію, пов’язану із соціальною роботою на вулицях.

У згадуваних 90-тих роках в Берліні було чимало вуличних банд-формувань. Це становило велику загрозу для міста і боротися з чим явищем вирішили, використовуючи досвід Нью-Йорка: не силовим методом, а показуючи альтернативу для молоді. Суть у тому, аби відволікти дітей від шкідливої діяльності, говорячи про іншу перспективу. Стара добра вудочка замість рибки. Золоте правило: дати зрозуміти, що спосіб життя – це вибір людини, який треба поважати, але показати інший шлях і дати можливість обрати.   

Для цього волонтерські команди вирушали в пряму сенсі для вулиці. І намагалися знайти контакт з представниками цих малолітніх хуліганів. Це було не просто, потребувало часу, знання психології та бажання. Однак, можливо. Паскаль каже, що головне в цьому процесі, повідомити про себе, і чекати. Часто такі підлітки, маючи проблеми, просто не знають, до кого звернутися.

Волонтери не представляли поліцію чи державні структури, а тому мали шанс отримати довіру підлітків з вулиці.

Групи підходили двійками, працювали на умовах анонімності та найголовніше – не давили і не примушували до чогось. Для бунтарського юнацтва такий формат чимало значив.

Згодом футбол став одним із тих об’єднавчих факторів, які можуть зайняти молодь. І мова йде не лише про участь у грі, а й уболівання. Тож, використовуючи принцип цієї соціальної волонтерської роботи, громадські організації почали працювати з молоддю, використовуючи футбол.

Тут намагаються допомогти по мірі можливостей: від юридичної роботи для тих, хто має проблеми з поліцією, до наркозалежності. Як наслідок, фанат має менше проблем і більше часу, аби думати про футбол.

Є проекти спрямовані, наприклад, в школи для виховання мирного співжиття різних за національністю, релігією чи фізичними можливостями людей. До прикладу, в рамках паралімпійського тижня, школярі пробували відчути себе спортсменом з обмеженими фізичними можливостями. Або ж будують футбольні команди, де гравці абсолютно різні і їм потрібно вчитися взаємодіяти.

Паскаль не приховує, що не всі йдуть на контакт. Якщо говорити саме про ультрас, то багато хто з них скептично налаштовані до фан-проектів, але і з цими людьми принаймні є хоч якийсь зв’язок. І це важливо. Бо коли будуть проблеми, навіть такі хулігани можуть подзвонити і попросити допомогу. А це вже шлях до порозуміння.  

Є два погляди на вирішення проблеми з вуличним неспокоєм. Консервативний – це фінансувати силові органи. І новітній, але довший – вести профілактику. Цей досвід може стати цікавим і для України.