Якось на автостанції Луцька...

Давно не була на автостанції №1 у Луцьку. Сто років нікуди не їздила (вибач мене, мамо).

Автостанція така ж. До болю…все таке ж. На дверних ручках, та й самих дверях, стільки ж бруду. Як і тоді, коли я востаннє там була, не знаєш, як і відкрити ті двері.

Туалет – окрема тема. Ті ж заржавілі защібки, в середині нема де повісити сумку. Одна чи дві кабінки стандартно закриті на ремонт. Який ремонт? Що там зламалось? Що там взагалі ще працює? Побита плитка, брудно. Зате кругом повно відер, віників, швабр, на які мало не спотикаєшся.

Такими ж залишилися і працівники автостанції. Коли ти з самого ранечку хочеш розрахуватися 500-гривнею купюрою за білет, ти стаєш ворогом народу. Одразу чуєш, чи то невдоволення, чи то невдалий жарт, що типу, кажуть,  в Україні усі бідні. А он які купюри носять. Касирша подивилася на мене через товстелезне скло окулярів (Господи, вони зараз такі немодні!) і сказала, щоб я розміняла гроші на дрібніші. Мовляв, якщо вона зараз мені дасть решту, то не матиме змоги давати її іншим.

Ну я пішла. Білет то треба був. Не хотілося псувати собі день. Він тільки-но починався. Хоча десь там таки в душі шкода ту автостанцію. І тих працівників.

Але то таке. То ж – життя…