Поділитись:

13 чортових питань до журналістів

Четвер, 06 червня 2019, 12:00

Сьогодні, 6 червня, журналісти України відзначають своє професійне свято. З цієї нагоди «Конкурент» вирішив адресувати собі та колегам 13 питань, які часто чують на свою адресу представники медіа. Сподіваємося, відповіді дадуть читачам ширше розуміння специфіки професії. 

1. Невже газети ніхто не вичитує, що там трапляються помилки?

Оксана ГОЛОВІЙ, літературний редактор газети «Волинські Новини»

Ну, варто почати з того, що, як кажуть, газета без помилки – не газета. І річ не в неграмотності тих, хто пише, чи некомпетентності тих, хто редагує, а в обсязі роботи. Спрацьовує, як і в будь-якій царині, людський фактор. І закрадається той капосний одрук, і хитають люди головами, мовляв, які то ті писаки неграмотні. Це, напевно, найприкріший момент у роботі, коли розгортаєш газету й сам за собою ті одруки ловиш. Іноді аж плакати хочеться, коли вилазить якийсь «затупник голови», «порно-руховий апарат» чи «таке-то серня». Бо прекрасно розумієш, що таку помилку побачать усі.

Дуже часто більшість читачів і «вичитувачів» плутають помилки й одруки. І називають одруки помилками. Хоча насправді вони не є такими вже страшними. А іноді виходить навіть кумедно. Гірше, коли в друк іде текст із, скажімо, неправильною назвою населеного пункту, помилкою в датах чи цифрах. Бувають грубезні логічні, фактичні, граматичні тощо помилки. Це набагато серйозніше. І прикро, що більшість читачів саме таку помилку не помітять (ну не всі ж філологи!), а за нещасну пропущену букву, бува, телефон обірвуть.

У цьому плані газетам живеться складніше, аніж інтернет-виданням. Бо ж в інтернеті можна, раптом що, підправити. А от у газеті – зась. Тому ідеально, коли літературний редактор має помічника-коректора. Або ж принаймні когось зі «свіжим оком». У мене, наприклад, таким «свіжим оком», коли часом приношу сторінки додому, «підпрацьовує» донька. А в редакції вичитуємо вдвох з головним редактором. І ще авторам їхні сторінки підсовуємо. Так що виходить такий собі потрійний прогон. І все одно вони, ті капосні помилки, є!

А ще не секрет, що скільки редакторів – стільки й правок. Бо в кожного свій стиль, смак, а трапляється, що й правопис персональний.

Можу сказати, що отут мені якраз дуже пощастило. Бо з редакторкою Ірою Качан, як вичитуємо, дивимося не одна на одну, а в одному напрямку.


2. Що повинні зробити журналісти, якщо написали неправду?

Мая ГОЛУБ, регіональна представниця Інституту інформації у Волинській області, журналістка

Якщо журналісти припустилися помилки випадково й написали неправду, то якомога швидше треба зробити все можливе, щоб це виправити. Якнайшвидше варто оновити інформацію на сайті поки інші ЗМІ не скопіювали текст із помилкою. Також можна зазначити після заголовка «Оновлено».

Бувають різні ситуації, але треба працювати так, щоб не було соромно перед самим собою й читачами/глядачами/слухачами. Якщо журналісти написали цифру неправильну, або ж переплутали ім'я спікера чи прізвище, то не можна це так залишати. Обов'язково треба виправляти. Щоб такого не траплялось, варто перевіряти інформацію, гуглити, уточнювати в людини, якщо у чомусь не впевнені. Гірша ситуація, якщо неправда опублікована в газеті, а надруковане ж не зітреш, як на сайті.

Треба пам’ятати про відповідальність за написане. Неправда у ЗМІ може стати причиною позову до суду.

Від журналістів можуть вимагати спростування інформації, якщо вони написали неправду. Спростування недостовірної інформації регулюється нормами статті 277 Цивільного кодексу України (незалежно від способу розповсюдження інформації), а також статтею 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації», статтею 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», статтею 33 Закону України «Про інформаційні агентства». Спростування журналісти можуть публікувати й з власної ініціативи, якщо оприлюднена інформація не відповідала дійсності. Важливо вміти визнавати помилки і вибачатись за них.

Якщо у новинах «журналісти» збрехали свідомо й спеціально, щоб маніпулювати думкою громадськості, то це не журналістика. Брехня й маніпулювання – це ганьба й не може бути цьому виправдання.

У жодному пристойному виданні світового рівня не захочуть працювати з брехуном, який хоче публікувати й поширювати маніпулятивні речі.

Журналісти не повинні бути ретрансляторами брехні політиків чи ще когось. Основне завдання журналістів – це інформувати. Треба дізнаватися, хто бреше, а хто правий. Важливо показувати всі сторони конфлікту.

Варто публічно засуджувати брехню, якщо хтось пише чи говорить неправду в медіа. Треба називати конкретні прізвища, сайти, канали і тд. У поширювачів брехні є імена. Із доказами варто показувати, хто є хто. Також можна скаржитись в Комісію з журналістської етики, в Інститут масової інформації на неправдиві матеріали журналістів, що були оприлюднені. Мовчати про брехню інших не варто. Якщо хтось запитає про докази брехні якогось журналіста, то «пошук в гуглі» зможе багато показати недоброчесного.

У кожної брехні в медіа є ціна, яка не варта втраченої журналістської репутації.

Якщо журналістів змушують писати брехню, бо вони працюють на політиків чи олігархів, то хай звільняються з роботи й заявляють про це публічно. Якщо є факти цензури, то про це теж треба говорити. Журналісти не повинні брати участі у «війнах» політиків.

Якщо хтось з журналістів пише лише позитив про головного героя й замовчує про нього негативну інформацію – це теж неправильно.

Я засуджую джинсу та «носіїв джинси», які вихваляють одних за гроші й пишуть «чорний піар» про інших. Такі матеріали – це теж нечесність перед людьми. Справжні професіонали не пишуть матеріалами на замовлення, а займаються журналістикою.

3. Чому кажуть, що журналісти продажні?

Андрій ЛУЧИК, головний редактор ІА «Конкурент»

У суспільстві (і не тільки українському) побутує думка про те, що всі журналісти продажні. Це питання можна розглянути під декількома кутами.

По-перше, справді існують журналісти-кон'юнктурники, які можуть порушувати незручні для когось теми, а потім за гроші їх не публікувати (або публікувати). Як правило, таким грішать на рівні редакторів/власників видань. Але таких абсолютна меншість.

По-друге, існує поняття джинси, тобто прихованої реклами. Цим грішать як редакції, так і окремі журналісти, які не маркують належним чином рекламні матеріали.

Ну, і по-третє, будь-який фігурант критичного журналістського матеріалу може зробити заяву про його замовність. Власне, це і формує згаданий вище стереотип про продажність.

Щоб не ходити далеко за прикладами, згадайте роботу журналістів-розслідувачів із Bihus.info під час президентської кампанії. Спочатку був матеріал про корупцію в Укроборонпромі, який бив по оточенні чинного президента Петра Порошенка. Тоді прихильники Зеленського високо оцінили таку роботу журналістів, а прихильники Порошенка звинувачували їх у продажності. Натомість картина змінилася на 180 градусів, коли вже за декілька тижнів ця ж команда розслідувачів оприлюднила матеріал про людей з виборчого штабу Володимира Зеленського.

Тобто зазвичай журналісти просто добросовісно виконують свою роботу, а фігуранти їхніх матеріалів звинувачують їх у продажності. Іноді буває образливо за такі заяви.

4. Чи бувають у журналістів тупі питання?

Юрій КОНКЕВИЧ, журналіст «Ракурс», «Луцьке радіо».

Ступлю, якщо скажу, що ні. Корпоративна етика ні до чого, бо, власне, й етика розмивається і сутність журналіста туди ж пливе. Причому кількість тупих або (лайт-версія) безглуздих запитань не залежить від географічної прив'язки. Хоча на брифінгах і пресухах в столиці цього ганджу поменшало. Отож, типологія недолугості.

1. Коли ЗМІй йде не знати до кого і не знати для чого. Тоді цілком ймовірно почути (і чув!) таке:

Розкажіть, будь ласка, а що тут у вас відбувається? А як звати отогово (отуво)?

2. Коли запала мовчанка, а треба спитати щось розумне, бо синхрон «горить».

Чи є перспективи вирішення проблеми? Наскільки серйозною є ситуація? Що ви плануєте робити?

Звісно, смислового навантаження відповіді на таке нести не будуть й в ефір чи віртуал заллється "водичка", а відповіді на Що? Де? Коли? Хто? Як? тощо не почуємо. Не кажучи вже про Чому? І Навіщо?

3. Коли влаштовують «теплу ванну». Тут особливо варто звернути увагу на спортивну журналістику. Це коли не хочеться рвати теплих стосунків із персоною, бо ж «образиться». Тому тупішого, аніж «Ви чудово грали, Іване Івановичу! Все виходило, а що б сказали сьогодні глядачам?» або «Ми всі бачили самовіддачу на полі (майданчику, басейні чи на рингу). Коли прийдуть перемоги?» я не чув.

Найцікавіше, що інтерв'юер сам себе й підставляє. Якщо коменти на ресурсі, через ФБ швидко справедливо налетять гівномети й запитають в Івана Івановича та журналіста те, що насправді треба було запитати: наприкінці «здохли», що робили на зборах? Де резерв, чому коротка лавка, а на ній сидять резервісти, яких вже півроку не можна випускати, бо криві і слабкі? Чому заміну не провели вчасно або чому замінили того, хто вів гру і ще хвилин десять міг корисно зіграти? Ну й так далі.

4. Чув питання тупі від елементарного незнання суті проблеми. Востаннє таке у якійсь трансляції в період виборів. Там йшлося про Юрія Тимошенка, який відомо навіщо пішов у президенти. Дівчинка запитала в політичного експерта: «Юрій Тимошенко іде у президенти, як ви вважаєте Юлія Тимошенко зможе домовитися з ним про спільні зусилля». Так-так, я стукнувся лобом в клавіатуру потім. АЛЕ. Це гандж, причому суттєвий. І ним хворіє багато колег. Справедливості заради зазначу, що щороку менше, бо видання комерціалізують і тримати людей, які ставлять тупі запитання – у збиток собі (вже краще посадити їх на соцмережі і з якихось «теревенів» ловити сенсації містечкового штибу). Тому надія є.

5. Навіщо вчитися на журналіста?

Руслан ПИЛИПЧУК, журналіст ІА «Конкурент»

На мою думку, здобувати фах журналіста в класичному стилі (5-6 років відмотати в університеті) – безглуздо. Достатньо двох років. Чудовий приклад – магістерська програма з журналістики в Українському католицькому університеті, що у Львові. Ймовірно, найкращою буде така схема: спочатку здобуваєш галузеву освіту (юридичну, економічну, історичну тощо), а потім йдеш вчитися в магістратуру на журналістику. Такий підхід дозволить здобути фахові галузеві знання, які, своєю чергою, допоможуть вам стати фаховим журналістом з глибоким розумінням певної тематики. Якщо вам це буде потрібно. (Особисто в мене жодної (окрім різноманітних тренінгів) журналістської освіти немає).

6. Що означає приказка: журналіста ноги годують?

Олена ЛІВІЦЬКА, журналістка сайту «Перший» (на фото – якраз "під час годівлі")

Оце "журналіста ноги годують" завше викликає у мене одну асоціацію: про те, як Оксану Блищик у НСЖУ (Національна спілка журналістів України) приймали. У неї теж, і ми часто цю історію згадуємо.

Якось, ще у ті роки, коли я очолювала первинку НСЖУ у «Волинській газеті», де раніше тривалий час працювала, пішли ми з колегою Оксаною Блищик на засідання спілки. Вона не так давно прийшла в газету. Я – чуть раніше. Але такі ще, якщо не зелені, то зеленуваті точно. Йдемо, словом, на важливе засідання до зубрів, бо Оксану Блищик будуть приймати в НСЖУ.

А воно – у стінах колишнього обкому. Точніше – тепер у редакції газети «Волинь». То ще 2010-й. Поважні такі люди за великим столом. Михайло Савчак, керівник осередку НСЖУ, «в головах». Редактори провідних ЗМІ, досвідчені медійники… Я вже не пригадаю, які тоді ще теми в порядку денному були, але от дійшла справа до Блищик.

Так-то воно так, каже Михайло Іванович, є он матеріали, є отакий досвід, ось, мовляв, Оксана. «Може, в кого з колег які питання будуть?» – оголошує Савчак.

«Хух, – думаю, – зараз відстріляємося і підемо».

Лісу рук не було. Але раптом редактор газети «Вісник» Євген Хотимчук повільно так і поважно повертається до Оксани, пильно дивиться на неї.

«А скажи-но, чи знаєш ти, що журналіста кормить?» – ледь посміхнувся.

Та вже – як струна. У коротенькій спідничці. Босоніжки. Літо. Піднімається…

«Найперше – голова, бо…» – поки Оксана зважується, я подумки складаю собі в голові прийнятний, як мені тоді чомусь здалося, варіант відповіді.

«Ноги, ноги…» – сміється Євген Якович.

Довго ми потім ще чомусь згадували ту поважну нараду. Оксану Блищик ті самі журналістські ноги тепер завели аж до Києва, де вона відмінно справляється з непростою посадою начальниці відділу комунікації Головного управління Національної поліції у Києві.

А мене… Мене вони досі носять місцевими закамарками. Селами, сесійними залами, занедбаними спорудами, старими будинками, хуторами й іншими дивними місцями.

Бо журналіст – доти журналіст, доки вміє дивуватися. Інакше йому не вийде дивувати.

Мені капець як хочеться сходити всі волинські закапелки. Бо вважаю, що ми не маємо права писати про чуже, поки не розкажемо світу про наше. Мені «не впадло» підняти свої ноги з ліжка і три дні поспіль зустрічати ранки то в парку, то на стадіоні, бо я надумала нашукати там кльових людей і про них розказати. Мені не шкода тих своїх ніг, щоб вилізти на вершечок луцького Собору Всіх Святих Землі Волинської, який будується, щоб пофоткати, як там.

Сумніваюся тільки в одному слові у цій приказці. «Кормлять» тепер – то вміння гарно дійти до гарного рекламодавця. Тут – не ногами єдиними.

7. Це правда, що журналістам для роботи потрібне натхнення?

Скульптура Скульптура "Натхнення" навпроти головного офісу The Times Media Co.'s

Руслан ПИЛИПЧУК, журналіст ІА «Конкурент»

У контексті професійності натхнення журналісту не потрібне, як і поліцейському чи пожежнику. Попри моральний стан, журналіст повинен якісно виконувати свою роботу.

Проте, на мою думку, саме натхнення дозволяє журналісту сформувати свою індивідуальність та власний стиль, допомагає писати матеріали кращі за попередні, тим самим підвищуючи рівень автора.

Не думаю, що можливо повністю віддатися роботі та розвиватися у ній, якщо вона тебе зовсім не надихає.

8. Чи правда, що журналістика повинна бути незалежною та об’єктивною?

Андрій ЛУЧИК, головний редактор ІА «Конкурент»

Насправді ні. Такий стереотип виник, коли більшість українських журналістів на початку 90-х користувалися корпоративними стандартами BBC. Проте здебільшого вони стосуються НОВИН.

Але існують різні жанри журналістики. Це і новина (інформаційне повідомлення), і аналітична стаття, і фейлетон, і колонка, і багато інших. Тому чимало з цих форматів передбачають суб'єктивний погляд журналіста на ту чи ту проблему.

І навіть якщо взяти до уваги нібито абсолютно об'єктивну, незаангажовану новину, зроблену за усіма канонами «об'єктивності», то існує теж чимало факторів, які спотворюють відсторонений погляд на цей матеріал. Адже журналіст пропускає через себе всю інформацію. І від його суб’єктивного рішення залежать слова, якими він описує подію чи героя. Від суб'єктивного вибору журналіста можуть залежати спікери, в яких беруть коментарі та багато-багато інших речей.

Проте існує кодекс етики журналіста, де є постулати, яких справді потрібно неухильно дотримуватися. Наприклад, подавати точки зору усіх сторін конфліктної ситуації. Відокремлювати факти від власних суджень журналіста тощо.

І щодо незалежності. Як правило, будь-яке медіа комусь належить: олігарху, політику, бізнесмену, трудовому колективу, місцевій громаді чи державі. Тому в будь-якому випадку вплив власника є. Питання тільки, як цей вплив проявляється.

До прикладу, всі знають, що «5 канал» належить Петрові Порошенку. Проте журналісти чесно і відкрито заявили про те, що вони не критикують свого власника. Це прописано в етичному кодексі каналу.

Інша справа, коли хтось кричить на позір про свою незалежність, проте фактично таким не є. Славнозвісна ситуація «труси або хрестик».

За кордоном редакції часто підписують угоду із власником про невтручання в редакційну політику. Тому що там медіа – це бізнес. В Україні, як правило, медіа – це захисний щит для інших активів власника.

9. Що найбільше дратує в журналістах?

Костянтин ЯВОРСЬКИЙ, випусковий редактор «12 каналу»

Те, що і у всіх людях. Найперше бісить, коли журналісти намагаються відстоювати не свої інтереси, не розуміючи, що вони не їхні. І надто смішно чути, що журналіст (а це людина, яка має орієнтуватися в політичній ситуації) стає на захист якогось політика (читаємо – бізнесу), і це, не отримуючи якихось додаткових за це дивідендів.

У професійних якостях найбільше дратують молоді газетярі, які надто полюбляють перебивати спікерів своїми «найважливішими» питаннями, чим не дають людям завершити думку. Також дратують колеги, які з’являються лише на ситних заходах (там, де пригощають). Решта тем – їм не цікаві. Давно вже не бісить, а просто викликає посмішку, ниття молодих колег, на кшталт: «А я така професійна, а мені не платять». Панове, якраз рівень професійності і визначається грішми. А найбільше я пишаюся колишніми журналістами. Тими, які наважилися полишити цей кармічно шкідливий вид заробітку і знайшли себе в інших іпостасях. Стали в них професіоналами і лише зі сторони споглядають оце все, що твориться в сучасних медіа.

10. Невже справді всі тексти, що є у медіа, – це не лише статті?

Тетяна ГРІШИНА, журналістка ІА «Конкурент»

Хай як це дивно б не звучало для читача, але це чистісінька правда. Окрім статей, ще є інтерв’ю, коментарі, замітки, коментовані замітки, фейлетони, репортажі, нариси, рецензії, розслідування, огляди! І це все різні інструменти, які мають свою структуру, завдання та правила написання.

Погоджуюся, мова про жанри пахне нудною теорією, але вона дає відповідь на багато похідних питань, які адресують читачі в коментарях чи дзвінках.

Для прикладу, читача роздратувало, що журналіст у репортажі чи рецензії використав якісь суб’єктивні переживання. Мовляв, як це так? Чому він звернув увагу на запах в залі міськради, навіщо вона натякає на якісь схожості, а що це за іронія? Хіба так можуть робити справжні, об’єктивні журналісти? Можуть. Якщо це дозволяє жанр і читач може чітко бачити різницю між фактом і його оцінкою.

11. Журналістика – дуже добре оплачувана професія?

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА, головна редакторка «Волинь Online»

Звісно, всі люди думають, що журналісти гребуть гроші лопатою. Однак, по-перше, в Україні ця професія взагалі не цінується, по-друге, заробляють, можливо, продажні журналісти, для яких немає принципів, що написати і на кого працювати.

Так, журналіст мав би багато заробляти в ідеалі, адже це відсутність спокою, нормованого робочого графіка та постійний стрес. Але ж гроші у ЗМІ можуть бути лише, якщо у нього є багатий власник. А якщо є багатий власник, то, ймовірно, ЗМІ буде писати лише те, що потрібно цьому власнику. Якщо ж ЗМІ хоче працювати незалежно, то воно має лише два шляхи.

Перший – ЗМІ повинне мати дуже багато реклами і рекламодавці повинні розуміти, що вони можуть допомогти розбудовувати демократичну пресу, отримавши у відповідь якісний контент та можливість мати куди звернутися, якщо потрібний буде розголос про певну несправедливість (рейдерство, корупція, несправедливі судді тощо).

Другий – читачі повинні платити за якісний контент (статті, інтерв’ю, розслідування тощо). Допоки в Україні немає розуміння у людей, звідки у ЗМІ беруться гроші, теза «журналісти дуже добре заробляють» звучить абсурдно, а ті, хто відстоює брудні інтереси власників, – не журналісти, а люди, які дискредитують слово «журналіст».


12. Як люди зазвичай реагують, коли ви кажете, що працюєте журналістом?

Тетяна ГРІШИНА, журналістка ІА «Конкурент»

Зазвичай, реагують нормально. Буває, одразу починають розказувати, чому ми не так працюємо. Буває, кажуть, що бачили по телевізору. Але є кілька типовий фраз, які звучать після знайомства.

«Напиши про мене статтю»

Часто, коли відповідаю ствердно і запитую, чим людина займається, про яку проблему хоче розповісти, вона дає задню.

Але, направду, я радо пишу про людей, які мають цікаве хобі, досягнення, починають оригінальну справу, можуть бути чимось корисними іншим. Дуже тішуся, коли після розповіді назагал про моїх героїв дізнається більше людей, вони обмінюються досвідом, започатковують нові проекти, надихають інших на звершення, мандрівки чи започаткування власної справи. Тоді я відчуваю, що слова справді проросли та дали свої плоди.

«Наша розмова записується?»

Юридично, коли журналіст представився журналістом і ставить питання, тобто виконує свої професійні обов’язки, тобто ви бачите, що він «при виконанні», то він цілком законно може використовувати легальні технічні засоби. Це інструмент для роботи. Але якщо ви п’єте каву і базікаєте в колі друзів про останню серію «Гри престолів», то перейматися не варто)

«Мені треба...»

Тут спектр питань найрізноманітніший. Часто журналістів сприймають за довідкове бюро. Які документи треба в ЦНАП? Де купити дешевий бетон? Хто з ким спить? Що там смерділо сьогодні? Яка завтра погода? А хто це все мінує? І так далі. Часто на ці всі питання знає відповіді Google. Але ж спілкуватися цікавіше)

13. Що таке темники?

Людмила ЯВОРСЬКА, журналістка сайту «Перший»

Загалом «темники» – то чітка назва документів, таких собі «ц/у», які Адміністрація Президента Кучми свого часу роздавала журналістам. Це були чіткі вказівки, як висвітлювати його діяльність. Зараз слово «темники», мабуть, цілком доречно вживати в більш узагальненому сенсі, бо, на жаль, з життя журналістів вони не зникли. Розказати якихось конкретних цікавих історій, як представники влади надсилають вказівки і яким ЗМІ, не можу, бо ніколи не працювала в комунальному виданні (а саме такі найчастіше і отримують чіткий перелік того, що має піти в друк). Але чула про смішні історії, коли після прес-конференцій незграбні журналісти забувалися на столах подібні «інструкції» і це ставало предметом обговорення.

Чула, що навіть на цих виборах класичні «темники» розліталися серед журналістів, правда, некласичним, а прогресивним способом – створювались спільні чати, де журналістам представники влади «пропонували» ту чи іншу тему. Але мене в такий «журналістський пул» ніколи не запрошували. По-перше, я не редактор (а такі речі зазвичай узгоджуються з керівниками). По-друге, «хвалебні оди» – не моя найсильніша сторона. Зазвичай доводилося працювати з критикою людей, а не піаром. Чи були в моєму житті «темники» щодо того, як треба критикувати опонентів? Мабуть, що так. Але не в класичному розумінні і за щирою наївністю характеру я, швидше, сприймала це як «злив» інформації на своїх конкурентів. Такої ситуації, щоб аж "пиши, або уволим" ніколи не було. В принципі, думаю, що в Луцьку в жодному виданні аж таких «темних темників» немає. Працівники видань, які належать певним політикам, зазвичай люблять їх щиро, ідеологічно підкуті, тож інструкцій, як хвалити ТОГО-САМОГО, не потребують. Хоча, припускаю, що помиляюся і потребують.

Мабуть, варто додати, що я категорично не схвалюю впевненість представників влади в тому, що журналісти, зокрема, комунальних ЗМІ, повинні бути в них «під каблуком». Але загалом – це питання вибору кожного журналіста. На щастя, ринок медіа в Луцьку великий і голодний на хороші кадри.

ЧИТАТИ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів
10 червня 2019
31 травня 2019
08:30
17 травня 2019
28 квітня 2019
26 квітня 2019
08:30
23 квітня 2019
20:00
21 квітня 2019
14:50
12 квітня 2019
21 березня 2019
11 березня 2019
06 березня 2019
05 березня 2019
11 лютого 2019
01 лютого 2019
31 січня 2019