Поділитись:

Олександр КОТИС: «Справжня історія Луцька куди цікавіша, аніж ми могли б її вигадати»

Четвер, 18 липня 2019, 20:30

Олександр Котис (фото Ірини Єрошко) – постать неординарна. Він – людина свого часу і водночас йому притаманні манери, які здаються дещо старомодними. У найкращому сенсі цих слів. Його захоплення Луцьком вилилися у десятки цікавих історій та досліджень, які журналіст публікує у виданні «Хроніки Любарта», де є головним редактором. Такою щирою відданістю справи не можна не захоплюватися. 

Ми зустрілися за кавою у старій кав’ярні в центрі Луцька, аби поговорити про луцьких мільйонерів, чудовості та нечудовості міста, його білі плями, міти й міфи.

АБИ ЗРОЗУМІТИ, ЯКИМИ МИ Є ЗАРАЗ, ПОТРІБНО ЗРОЗУМІТИ, КИМ МИ БУЛИ

– За моїми підрахунками, ти пишеш про історію Луцька близько восьми років, а досліджувати її почав ще раніше. Що тобою рухає, що тебе мотивує?

– Важко відповісти на це питання глибоко. Якщо ж говорити про ті речі, які лежать на поверхні, то в мене ніколи не зникає бажання розказувати лучанам про Луцьк і зацікавлювати їх містом. Я хочу показувати, що місто не таке погане, як хтось думає про нього. А оскільки люди не втрачають ентузіазму у цьому прагненні знайти недоліки, то і в мене не зникає бажання доводити протилежне.

– Але ти показуєш історію, яким місто було чудовим чи яким воно є зараз?

– Для мене місто не обмежується такими поняттями. Якщо уявити всю історію Луцька як мотузку, то на одному з кінців – його початок. А ми живемо десь на передньому краю. Але я переконаний, що місто – це уся «мотузка», усі етапи розвитку, які призвели до того, де ми є зараз. Й аби зрозуміти, якими ми є зараз, потрібно зрозуміти, ким ми були.

– Тож, досліджуючи історію Луцька, ти дійшов висновку, що наше місто чудове.

– Як чудове… Ми знаємо, скільки у нас нечудовостей. Але фішка у тому, що воно універсальне. Ні чудове, ні погане. Воно таке, як воно є. Таких тисячі і водночас жодного такого ж самого.  

І, звісно, саме для мене Луцьк особливий тим, що я тут народився, виріс. А люди люблять ті місця, де вони народилися, незалежно від того, якими вони є: маленькими, мегаполісами, промисловими чи гірськими селами.

– Працюючи свого часу поруч із тобою в одній редакції, я спостерігала за якимось одним боком роботи дослідника. Ти щось шукав у книжках, десь пропадав, зустрічався з якимись людьми, сидів замріяно за комп’ютером і видавав цілісний текст. Поділися, який вигляд має насправді робота автора, який пише на історичну тематику?

–  Є багато методів, зокрема я шукаю інформацію в інтернеті. Є чимало закордонних сайтів, онлайн-архівів, де можна знайти багато цікавого. А на початках про Луцьк черпав інформацію із краєзнавчих книжок авторства Вальдемара Пясецького, Петра Троневича і ще кількох авторів. Згодом почав шукати джерела в нашому архіві на вулиці Ветеранів. Саме архівні дані, спогади, які вже хтось оцифрував, зараз стали для мене головними джерелами інформації.

– Зізнайся: між краєзнавцями Луцька є конкуренція? Чи ви навпаки співпрацюєте?

–  Це, ймовірніше, співпраця, аніж конкуренція. Зрештою, ми обрали різні напрямки. Наприклад, Роман Павлюк зосереджується на фотографії, і ми немало спілкуємося. Тетяна Яцечко-Блаженко спеціалізується на Волині, і ми теж маємо спільні проекти. Уся конкуренція зводиться до того, хто першим опублікує якийсь новий знімок. Втім це важко назвати якоюсь конкуренцією. Ми співпрацюємо та дружимо.

МІТИ ПІДВАЖУВАТИ НЕБЕЗПЕЧНО

– Основним об’єктом твоїх досліджень є саме Луцьк. Чи можеш ти назвати в історії міста якусь білу пляму, терру інкогніто, яка викликає найбільше загадок?

– Мені важко це назвати універсальною білою плямою, але такою вона є для мене. Є така закономірність: чим глибше поринаєш в історію, тим важче її досліджувати. Адже менше залишилося писемних згадок. І ось що цікаво: Луцьк на фоні інших міст вирізняє така постать, як князь Вітовт (великий князь литовський з династії Гедиміновичів, правління: 1392-1430, – К.) та з’їзд європейський монархів (дипломатична зустріч, яка відбулася у січні 1429 року в місті Луцьку, – К.). Направду це те, про що варто розповідати. Але ця подія відбулася у ХV столітті, кінець Середньовіччя. Компетенція людини, яка буде займатися цим періодом, має бути надзвичайно високою. Я не беруся за цю справу. Адже для дослідження варто володіти німецькою, латинською, старопольською, старонімецькою мовами, аби читати документи. (А вони є!) Є онлайн-архіви документів тих часів, які розповідають про цю подію. Однак для цього треба знати мови.

– Це справді дуже цікаво, адже, говорячи про історію Луцька, передусім згадують князя Вітовта і епоху Середньовіччя. Якщо ж ґрунтовних досліджень немає, то й історія обвивається домислами та легендами.

– Саме так! Якщо підійти до замку, то поруч із фігуркою луцького кликуна є дошка, на якій занотовані легендарні дані. Про те, що монархи випивали тисячі бочок, з’їдали тисячі овець. Але це неправда. Я спілкувався з істориками, які мають більшу компетенцію, і вони пояснювали, що ці дані походять від джерел, що були ангажовані постаттю Вітовта. Князя хотіли возвеличити, і зазначена інформація дуже перебільшена. Це позитивний міф міста, на якому тримається ідентифікація Луцька.

Луцький кликун та сторожі Луцького замку><span class=Луцький кликун та сторожі Луцького замку

– Ти заговорив про міфи міста. Це якісь історії із частинкою домислу та правди. Тебе як краєзнавця луцькі міфи дратують чи ти їх сприймаєш як невід’ємну частинку луцького буття?

– Залежно від того, про які міфи ми говоримо. В українській традиції є слово «міф» та є слово «міт». Перше означає якусь неправдиву історію. А «міт» –  це один зі світоглядних стержнів. Наприклад, ми знаємо не так багато про Тараса Шевченка. А деякі з факторів, які відомі достеменно, однак є негативними, поширювати й не варто. Але Шевченко – це символ незалежності, це символ розвитку культури 19-го століття. Епохальна фігура. Шевченко – це міт, і його підважувати вкрай небезпечно, бо це може дати тріщину у світоглядних позиціях.

– Які луцькі міти ти можеш назвати?

– Це постать Вітовта та період його князювання. А також постать Святого Миколая. Згадаємо: татари нападали на Луцьк, летіли стріли, аж тут з’явився Святий Миколай і зупинив стріли. І ось уже печатки міського магістрату 16-18 століть містять зображення Святого Миколая, адже вже тоді він був символом та оборонцем міста. І навіть нині він зображений на гербі міста.

Міти надзвичайно важливі, нищити їх не можна. Навіть якщо логіка підказує, що з’явитися з хмар і зупинити стріли Святий Миколай не міг. Але це було настільки важливим для людей того часу, що вони зобразили його на печатці.

Якщо адекватно дослідити історію з’їзду європейських монархів, ми відкриємо надзвичайно багато фактів. І я переконаний, що вони представлять куди цікавішу історію, аніж ту, яку ми поки що знаємо чи додумуємо. Адже в ній розіграний контекст Європи, яка виходила із Середньовіччя. Це було б шикарне дослідження!   

Натомість якісь фейкові історії про підземелля, що ведуть ледь не до Острога, я не поширюю. Та й навіщо? Адже поруч, на вулиці Парковій, є тунель, про який пише преса 30-х років. Ми придумуємо легенди, але якщо справді досліджувати історію, то вона куди цікавіша.

У МЕНЕ ВЖЕ НАПИСАНО КІЛЬКА КНИЖОК ПРО ЛУЦЬК

– Ти згадав про співпрацю з краєзнавцями, зокрема, мене цікавить ваш спільний з Тетяною Яцечко-Блаженко проект «(Не)Відомі волиняни». Як ви добираєте персонажів та який тобі запав у душу найбільше?

– Ідея цієї рубрики виникла два роки тому. Хотілося писати про людей, які відомі у своїй сфері на весь світ, а нам про них нічого не відомо. Оскільки Тетяна більше досліджує генеалогію, то я запросив її до співпраці. Усі наші герої – це вихідці з великої історичної Волині, які чогось досягли у своїй галузі. Насправді таких людей багато. Ми написали про понад сотню, але легко можна дійти до другої сотні.

– Чи плануєте ви оформити ці надбання у книжки чи альманахи?

– Із книжками тяжко. Я й досі не знаю, як би їх видати. У мене вже написано кілька книжок про Луцьк, але я не знаю, як їх видати і де взяти гроші на друк. Я мав кілька невдалих спроб написати гранти, але це нічим не закінчилося. Те саме стосується книжки про волинян. Я такого досвіду не маю. Треба, аби хтось допоміг.

– Коли ви публікуєте ці історії, чи надходять відгуки від читачів з інших країн, міст, незнайомців, які доповнюють ваші історії?

– Так, однозначно. Є кілька людей в Німеччині та Австралії, які перекладають ці тексти через Google translate. Нащадки героїв цієї рубрики або люди, які цікавляться темою, періодично гуглять щось про цих осіб і натрапляють чи на картинки, чи на тексти. Справді, неодноразово читачі доповнювали історії або ж казали, що вони нащадки і дякували за висвітлення.

ЛУЦЬК НАЗИВАЛИ ПІВДЕННО-ЗАХІДНОЮ КАТОЛИЦЬКОЮ СТОЛИЦЕЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

– Яким чином ти зацікавився родиною Кронштейнів? Адже ця історія про луцьких мільйонерів завела тебе аж до Німеччини.

– Родина Кронштейнів мене цікавила давно. Бо інформація про них у книжках обмежувалася довідкою про те, що це був найбагатший єврейський рід. Одразу ставиш питання: а що вони робили? А чим вони займалися? Інформації було обмаль, її навмисне ніхто не шукав. У лютому цього року мені випадково зателефонувала дівчина, яка працює в замку екскурсоводом (на жаль, не пам’ятаю її імені, але дуже їй вдячний). Вона проводила у той час екскурсію нащадкам тих самих Кронштейнів. Ми одразу домовилися про зустріч. Гостей було четверо. Один із них – внук одного з Кронштейнів, який був дуже активним в Луцьку перед війною. Решта троє – його діти. Ми за кавою обмінялися інформацією про родину і згодом почали листуватися. І ось на початку червня я прийняв запрошення і поїхав у гості на Бодензеє (район землі Баден-Вюртемберг, Німеччина, – К.). Туди ж на нашу зустріч із Женеви приїхала інша гілка родини. Це було досить цікаво і мені, і німцям – зустріти людину, яка цікавиться їхніми родичами і навіть знає більше, аніж вони.

Еліас Кронштейн та Олександр Котис в замку НойшванштайнЕліас Кронштейн та Олександр Котис в замку Нойшванштайн
Автор фото:facebook.com/kotals

– Чи залишилися сучасні Кронштейни мільйонерами?

– Нині вони втратили свою фінансову могутність. Війна забрала статки та діаманти. Вони звичайні європейці, космополіти. І попри те, що єврейської крові, але не дотримуються якихось суворих канонів. Еліас, до якого я їздив, – екскурсовод. Водить екскурсії Ізраїлем, був там вояком. А діти вчасться, працюють в медицині та IT.

– Статки Кронштейнів зникли назавжди? Чи родина шукає свій спадок?

– Ніколи не знаєш наперед відповідей у цій історії. Можливо, у стіні, поруч з якою ми сидимо, вмуровані скарби, а нам це не відомо. Нещодавно я написав статтю про Цезаре Розаліні, луцького кондитера. А згодом мене тегнув у Фейсбуці один користувач, який сказав, що нещодавно в маєтку кондитера під час зміни даху знайшли старий любовний лист. Лист лежав майже 80 років! А щодо статків Кронштейнів, то їхні діаманти були втрачені у часи Другої світової війни. Грошей не залишилося. Все, що є, – це будинки в Луцьку, які теж не у власності Кронштейнів.

Так виглядав будинок Кронштейнів><span class=Так виглядав будинок Кронштейнів

Будинок Кронштейнів. Нині тут медичне училище><span class=Будинок Кронштейнів. Нині тут медичне училище

– А як у ті часи, а ми говоримо про 19-20 століття, багатіли в Луцьку?

– Навіть у часи важкої Російської імперії хист до підприємництва ніхто не скасовував. Щодо цієї родини, то вони приїхали до Луцька казково багатими. В архіві можна знайти список найбагатших єврейських купців 1880-90 років – Кронштейни були на перших місцях. Статки вони заробили на батьківщині в Угорщині, а ось як це сталося – невідомо. Жилка підприємства в родини була, вони купували землю, продавали її чи здавали в оренду, або ж зводили на ній будівлі для комерції.

– Із ким з Кронштейнів ти хотів би поспілкуватися, якщо можна було б їх оживити?

– Хотів би поспілкуватися з Леоном Кронштейном. Це двоюрідний брат Іллі Кронштейна. Про нього взагалі мало відомостей. У 1938 році його посадили в тюрму,  де він подівся –невідомо. Преса називала Леона луцьким мільйонером, він мав у 30-х роках понад 50 будинків. Загадкою залишилася його доля, інформація про те, чи має він нащадків. Тож мені цікаво було б поспілкуватися.

– Чи правильно я розумію, що у згадуваному реєстрі найбагатших людей Луцька тих часів чи не всі прізвища були іноземні?

– Не зовсім. Списки складали за категоріями: окремі для євреїв, для християн. У ті часи, в кінці 19-го століття, зрівнятися з Кронштейнами за сукупним капіталом могла римо-католицька дієцезія. Дослідник Олексій Мердер, який в ті часи написав невеличку статтю про Луцьк, вказує, що на зламі 19-20 століть Луцьк називали південно-західною католицькою столицею Російської імперії. Адже тут був потужний осередок, багата єпархія, чимало монастирів. Це звучить неймовірно, адже вже у кінці 19-го століття ця могутність давно занепала, католики були репресовані російською владою. Зараз хіба ми думаємо про Луцьк як про католицький центр? Один костел і два жіночі ордени.

– Саш, а свій особистий рід ти досліджував?

– Не можу сказати, що вдалося надто заглибитися. Усе, що я міг розпитати, розпитав. До архівів ще справа не дійшла. Колись займуся цим. Луцьк у моєму роді почався з 1920-х років. Тоді до міста приїхала прабабуся з Жовкви і працювала тут служницею багатої єврейської родини, а потім – у поляків. Ніхто вже не може цього розповісти, але вона рано втратила батьків. Чому обрала для життя саме Луцьк – невідомо. Але в мене у спадок від прабабці залишилася цікава реліквія: вішачок для одягу, на якому написано польською мовою: «Луцьк, вулиця Ягелонська, 96». І назва магазину «Познанський будинок одягу» – там вона працювала.

У РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД АБСОЛЮТНО БЕЗДУМНО СТАВИЛИСЯ ДО ПАМ’ЯТОК

– У тебе є проект, пов’язаний з архітектурою модернізму в Луцьку. Ти розповідав, що зацікавився цієї темою, адже цей стиль не такий очевидний, як інші, але дуже цікавий. А ось в чому його головна цікавинка?

– Мене зацікавило те, що забудова Луцька 30-х років рівноправно лягає у контекст європейського руху баугауз (Напрямок в архітектурі та прикладному мистецтві, який належить до авангардизму в класичному модернізмі, – К.). Цей концепт виник у Німеччині в 20-х роках. Будинки, що збудовані в цьому стилі в Німеччині, Луцьку чи Ізраїлі матимуть приблизно однаковий вигляд. Його творіння не залежить від фінансової спроможності замовника. Раніше чим багатшим був замовник, тим пишніше оздоблення мала будівля. Натомість модерністи це нівелювали. У Луцьку жило чимало професійних архітекторів, і зведені ними споруди мають право бути окреслені в книзі, для прикладу. Ці будинки стильні і показують місто в контексті загальноєвропейського руху модернізму.

– Чи можеш ти виокремити якусь луцьку пам’ятку, споруду, через яку тобі особливо прикро?

– Це тяжка тема, оскільки таких будівель чимало. Шкода, що в радянський період абсолютно бездумно ставилися до пам’яток та знищили чимало. І це продовжується. Наприклад, була караїмська кенаса.

Кенаса – це молитовний будинок караїмів, який звичайно звуть караїмською синагогою.

Я розповідав, що історія про з’їзд монархів – це та фішка міста, яка вирізняє його серед інших. А ще одна фішка – це історія караїмів, їхнього життя тут. І до 1972 року їхній культовий храм – кенаса – тут був. А потім його спалили. Кажуть, що це саме був підпал.

Караїмська кенасаКараїмська кенаса
Автор фото:wikipedia.org

А поруч із кенасою був будиночок, де жив караїмський священник та був громадський центр. До останніх років він стояв у первинному вигляді, не ремонтований. А нині його замурували. Дивлячись на той будинок, можна було розповідати про караїмів, але і його, по суті, не стало. Тож залишилася лише назва вулиці Караїмська й усні історії, які можна переказувати.

– Ти говориш про ті речі, про які, припускаю, більшість лучан і не здогадуються. А ось в центрі міста не можна не помітити Будинок офіцерів, який теж руйнується. Неподалік, на вулиці Ярощука, ще один старий маєток, який доживає свої роки.

– Будинок офіцерів справді має величну цінність. Це приклад академічного класицизму. У міжвоєнний період у Польщі в цьому стилі творив архітектор Казимир Лялевич.

Будинок Офіцерів на вулиці Винниченка в Луцьку><span class=Будинок Офіцерів на вулиці Винниченка в Луцьку

Щодо будинку на Ярощука, то про нього можна говорити в контексті луцьких вілл, що розраховані на одну родину. Ці будинки були більш помпезні, вирізнялися серед інших. Вони все ще збереглися на вулиці Сенаторки Левчанівської, Заповітній, П’ятницькій Гірці. Можна нарахувати до десятка таких у місті.  

– У контексті пам’яток, які занепадають, важко не згадати й сакральні споруди. Наприклад, єврейську синагогу на вулиці Данила Галицького, яку частково перетворили на спортивний об’єкт. Фасад приміщення, як і дах, не в найкращому стані. Не відомо, чи є в держави, єврейської громади кошти задля відновлення приміщення. Тож, на твою думку, ліпше використовувати синагогу не за призначенням чи закрити приміщення, чекаючи на кращі часи?

Приміщення синагоги на вулиці Данила Галицького><span class=Приміщення синагоги на вулиці Данила Галицького

– Певно, ліпше для приміщення, аби воно використовувалося хоч кимось. Адже якщо немає коштів для ремонту фасаду, то принаймні всередині не поросте будяк. Якщо ж закинути – все знищиться дуже швидко.

Натомість є речі, які ліпше законсервувати. Наприклад, нещодавно був ремонт на вулиці Парковій. Там зняли шар асфальту і оголилася луцька трилінка, що була схована. Те, що вона там була, було відомо. Нинішні майстри можуть зіпсувати трилінку, уклавши її неправильно. До слова, наслідки таких робіт видно вже на вулиці Братковського, де трилінка понищена. Тож на Парковій ліпше закатати покриття новим асфальтом, чекаючи на кращі часи, коли ми навчимося з нею поводитися.

Знаменита трилінка на вулиці Братковського><span class=Знаменита трилінка на вулиці Братковського

НАМ БРАКУЄ ЗАГАЛЬНОГО РІВНЯ ОСВІЧЕНОСТІ

– Чи маєш ти як дослідник історії Луцька період, у який би хотів повернутися?

– Якби така змога була, то я здійснив би кілька мандрівок. Наприклад, відправився у 30-ті роки, коли в місті працювали модерністи, була активна забудова. Мені цікаво було б відчути та побачити, як в місті розважалися, ходили в кіно, пили каву, що їли в ресторанах. А друга подорож була б у 18-те століття, адже це біла пляма для міста. Звідти збереглося небагато відомостей.

–  Якби ми опинилися у 18-му столітті, то знайшли б спільну мову із тими лучанами?

–  Певно, це було би важко. Припускаю, що ми б звучали для них, наче гуцули нині для нас. А в 30-ті роки 20-го століття тут переважали польська та їдиш.

– Нещодавно для проекту «Обличчя Луцька» ти сказав, що маєш певне незадоволення, сказати б, нерозумністю лучан. Можеш пояснити цю тезу?

– Я мав на увазі, що відчуваю провінційність міста, якому властивий нижчий рівень інтелектуальності, аніж великим містам, де є конкуренція і люди змушені підвищувати свою обізнаність, бути активними. Мені це не зовсім імпонує.

– Але ж Луцьк, як не крути, – маленьке місто. І багато хто бачить в тому позитив.

–  Це так, однак ось цю проблему постійного зниження освіченості все ж не варто замовчувати. Я не маю на увазі накопичення знань. Тримати інформацію в голові, яку можна швидко знайти в своєму смартфоні, зараз немає потреби. Але має значення, які знання закарбовуються у дитинстві, юності. Це впливає на формування людей із вищим моральним духом. Такі люди не будуть справляти свої потреби під стінами чи плювати на асфальт. Нам бракує загального рівня освіченості. Варто покращувати інституції, які вже є.

– Як такі зміни кожного вплинуть на обличчя Луцька?

– Інші люди творять інше місто, інші проекти, способи взаємодії, загальний дух. Для прикладу, одне товариство вважає прийнятними корупційні схеми, вони не бачать сенсу в тому, щоб довіритися професіоналу і все вирішують одноосібно. А інша когорта людей думає, що до думки людей-професіоналів потрібно прислухатися, бо вони знають, що спеціалісти здобули освіту, не даючи хабарів. І такі люди створюють різні моделі поведінки. Говорячи про нерозумність лучан, я ще б вказав на брак професіоналів, експертів у своїй справі. Присутнє якесь аматорство. Я не є експертом у комунальній чи містобудівній сферах, але, дивлячись на благоустрій Луцька, кидається в очі аматорство. Нещодавно мені впала в очі дуже доречна фраза: «Найкращий патріотизм – це професійність». І це справді так: якщо професіонали роблять свою роботу, то загальна картинка змінюється у кращий бік.

– Багато людей, як мені здається, зі злістю сприймають нове обличчя Луцька. Вони ностальгують за фотографіями давніх часів. Чи притаманні тобі ці емоції?

– Я по-філософськи це сприймаю. Ми не можемо стрибнути вище голови. Хтось розуміє, як було б краще. Однак особливість суспільної організації в тому, що коли збираються докупи, пробують знайти колективне рішення, воно зазвичай гірше, аніж коли б це було індивідуальне рішення. Ми разом можемо зробити гірше, аніж кожен окремо. Парадоксально, і мені важко це пояснити. Можливо, це спричинене тим, що українці не мають великої історичної тяглості та зазнали окупації, геноцидів, війн. Історики говорять, що ми постгеноцидна нація, яка надзвичайно постраждала, і це впливає на сьогодення. Нам не легко звільнитися від цієї психологічної травми, яку завдали непрості роки в історії. Наші бабусі особисто можуть передати ту тяжку пам’ять, яка ще жива. І це відчутно.

ЧИТАТИ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів
14 жовтня 2019
07 жовтня 2019
05 жовтня 2019
27 вересня 2019
25 вересня 2019
24 вересня 2019
20 вересня 2019
12 вересня 2019
11 вересня 2019
02 вересня 2019
28 серпня 2019
17 серпня 2019
15 серпня 2019
12 серпня 2019