Альпініст Олександр ОРИШКО: Гори добряче приземляють

8 серпня альпіністи зі всього світу святкують свій професійний день. Його присвятили першому вдалому сходженню на пік гірської вершини Монблан швейцарськими альпіністами Жаком Бальма і Мішелем-Габріелем Паккардом у 1786 році. Наш сьогоднішній співрозмовник лучанин Олександр Оришко має на рахунку не лише кілька сходжень на Монблан, а й інші не менш захопливі мандрівки в Африці, Південній та Північній Америці, у Східній та Західній Європі та навіть Азії. 

Сьогодні говоримо про те, що змушує людей досягати висот, чому рішення відступити – це не поразка, чого можуть коштувати помилки на висоті та чому вершини не можливо підкорити. 

Я ЗРОЗУМІВ, ЩО ГОРИ – ЦЕ НА 100% МОЯ ТЕМА

– Як ти вперше потрапив у гори?

– Вперше це було у 1997 році, мені тоді було 14 років. Я відвідував гурток Центру туризму та екскурсій, і ми поїхали на змаганням. А через рік, коли ми ще одні змагання виграли, мені дали путівку в табір, в Карпати. Там і відбувся мій перший похід першої категорії складності.

– Що означає «перша категорія»?

– Колись у Радянському Союзі була започаткована певна система спортивного туризму: була розписана ціла програма, як і з ким треба ходити в гори. Походи ділилися на ступені та категорії. Окрім цього, самі категорії поділялися за складністю, що залежала від протяжності маршруту, кількості днів походу. Діяли клуби при заводах, закладах, організаціях. Кожна група мала свого керівника, гіда з досвідом, потрібно було відповідати умовам, аби бути учасником походу. Тобто досягнути певного віку, мати досвід тощо. Зараз подібний поділ теж діє у спортивному туризмі.

– Які були у тебе враження від цього першого походу?

– Найкращі. Досі я бачив гори переважно по телевізору та підозрював, що наживо вони ще гарніші. А коли таки побачив, то впевнився: це стовідсотково моя тема. У горах надзвичайно гарні краєвиди, ти ближче до неба, грибів можна поїсти, гарна компанія. Тим паче, де як не в горах можна справді оцінити свої сили, випробувати дух і тіло? Гори добряче приземляють.

– З того часу залишилися ще не стоптані тобою стежки в Карпатах?

– Звичайно. Найвищі вершини я, мабуть, пройшов усі. На деяких був кілька разів. Більше того, я би сказав, що далися вони не геть легко. Адже двохтисячники ми проходили під час лижного походу. До слова, всім рекомендую ходити взимку саме на лижах, а не топтати кучугури снігу. Звісно, якщо це одноразове сходження на одну вершину, то його можна і ногами пройти. Однак саме для кількаденного походу, крім лиж, важко щось краще придумати. Для цього лижі і вигадали. Це комфортно, швидко, цікаво.

– Ми говоримо про спортивний туризм. Але альпінізм та скелелазіння – це окремі активності. Поясни, в чому між ними суттєва різниця.

– Видів туризму є величезна кількість, залежно від того, чи це є видом активного відпочинку, чи спорту, яким чином рухається турист – велосипедом, пішки, на мотоциклі, човні тощо. Я згадував, що за Союзу щодо гірського туризму був чіткий поділ, хто має право ходити в горах і яким чином це організовується. Пішим туризмом тоді вважалися походи на перевали до чотирьох тисяч метрів. Гірським – якщо група піднімалася на вищу вершину. А ось альпінізм – це безпосередньо підйом на гору. Він теж поділяється на кілька видів. Наприклад, високогірний альпінізм – це підйом на гору, що вище 6500 метрів над рівнем моря. Альпіністи мають володіти багатьма технічними знаннями, тобто знати, як в’язати вузли, використовувати карабіни, як закріплюватися на скелях, страхуватися. І ось, щоб ці навички були відточені в умовах сходжень, вони їх тренують на нижчих висотах. Так виокремилося поняття скелелазіння. А вже нині воно навіть стало окремим видом спорту, причому олімпійським, з чіткими правилами. У Токіо в наступному році вперше буде цей вид спорту представлений і збірна від України заявлена.

ГІРСЬКУ ХВОРОБУ МОЖНА ПОРІВНЯТИ ІЗ ПОХМІЛЛЯМ

– А яка вершина у тебе була найвищою?

– Це гора Аконкаґуа, в Андах. Її висота 6982 м.

– На важкість сходження більше впливає висота чи технічна складність?

– Має значення все: починаючи від команди, спорядження, власного фізичного та психологічного станів, і закінчуючи погодними умовами. Аби сходження було ідеальним, потрібно, щоб ці всі фактори зійшлися.

– Яке з твоїх сходжень видалося тобі найважчим?

– У технічному плані важким було сходження на Маттерхорн (вершина на перетині Італії та Швейцарії, висота – 4478 м). Фізично найважче було на двох вершинах – це Аконкаґуа та Деналі (вершина на Алясці, висота – 6140 м).

– Повертаючись до Маттерхорна. Висота цієї вершини в Піренейських Альпах 4478 м. На твоєму рахунку є вищі гори. Чи можеш ти для людей, що не були в горах чи не піднімалися на такі вершини, пояснити, чому саме вона технічно складна?

– Маттерхорн – це монументальна, красива гора. Коли стоїш поруч, відчувається така собі «боротьба поглядів». Вона дивиться на тебе, ти – на неї. Вперше, коли я побачив Маттерхорн, то, чесно кажучи, було страшнувато йти вгору, і навіть закрадалася думка відступитися. Але походив поруч, придивився ще – і пішов.

Сходження важке, бо тут великий перепад висоти на малій відстані – близько 1200 метрів. Тобто маршрут починається на висоті 3200 м. І ще треба піднятися на більш, ніж кілометр. Уявіть, що ви підійшли до будинку, який має 9 поверхів. Це 27 метрів заввишки. Отож, порахуйте, скільки таких будинків потрібно подолати, аби досягнути набору висоти в 1200 метрів. Можна спробувати піднятися кілька разів по сходах 16-поверхового будинку. А потім ще кілька разів. І при цьому уявіть, що доведеться відчути перепад висот, температурних режимів, схили можуть бути засипані снігом і так далі. Наприклад, наш підйом зайняв 9 годин, а спуск – 11.

– Одним із серйозних випробувань на висоті є гірська хвороба. Що це таке і з чим її можна порівняти?

– Гірська хвороба – це реакція організму на зменшення кількості кисню в повітрі. Людина відчуває головний біль, може бути розлад шлунку, важко заснути, втрачаєш апетит, комусь паморочиться в голові, один з найгірших проявів – це галюцинації. У мене був випадок, коли я просто втратив пам'ять. Тобто відновити послідовність подій я зміг, коли вже спустився вниз. Загалом гірську хворобу можна порівняти із похміллям. Але похмілля може бути годинку-другу після бурхливого вечора, а на висоті голова може боліти постійно. Те, якою мірою проявляється хвороба, залежить від фізичного стану людини і правильної акліматизації. Гірняк починає відчуватися на висоті понад три тисячі метрів. І ось тут варто починати акліматизацію. Якщо ви одразу вийдете на 4 тисячі – гарантую, що вас «приб'є» висота. Важливо підніматися після трьох тисяч метрів на 400-500 метрів, а потім спуститися. Тобто, піднялися на 3500, побули там кілька годин – спустилися на 3100, заночували. Наступного дня піднялися ще на кілька сотень метрів та спустилися. Організм має звикнути до висоти. На щастя, зараз є обладнання, яке дозволяє вимірювати рівень кисню в крові. Тобто, можна зранку встати, поміряти і зрозуміти, чи варто продовжити акліматизацію, чи йти далі. Також можна прийняти пігулки.

НАВІТЬ НА ГОВЕРЛІ З ГАРНОГО СОНЕЧКА МОЖЕ ВСЕ ПЕРЕТВОРИТИСЯ НА СНІЖНЕ ПЕКЛО З ВІТРОМ

– Як ти спостерігаєш: з часів твого першого походу і нині ставлення у людей до гір, походів в Україні змінилося?

– Так, мабуть. Раніше була побудована певна система, правила походів. А зараз інформація більш доступна, люди самі пробують ходити в гори, йдуть на маршрути, не заручаючись підтримкою гідів чи провідників. Часом це успішно проходить, а часом – ні. В будь-якому разі потрібно тверезо оцінювати ризики.

– Якщо порівнювати із закордоном, чи достатньо в українських Карпатах створено умов, щоб убезпечити людей від смертельних випадків?

– Я не думаю, що це загалом залежить від того, в яких горах ви ходите. Будь-яке мінімальне недотримання техніки безпеки може призвести до трагедії. Люди завжди гинули в горах, але це не набувало такого розголосу, бо не було соціальних мереж. Хоча, ви ж розумієте, що більшість людей гинуть у ДТП, а не на природі. Тому казати, що пішохідний чи гірський туризм – це вкрай небезпечно та погано, то це не так. Але дотримуватися елементарних правил безпеки, не нехтувати ними – обов’язково.

– А чим найчастіше туристи в горах нехтують?

– Передусім, люди ставляться несерйозно до спорядження, одягу. Зустрічав на маршрутах туристів, які йшли в кросівках взимку або дуже легкому одязі. Але погода в горах міняється кожні 15 хвилин: з гарного сонечка може все перетворитися на сніжне пекло з вітром. Мене вчили, і я так само всім раджу: готуватися до найгіршого можливого варіанту на місцевості. Якщо вийде пройти маршрут легко та просто – добре, але якщо щось піде не так, то для цього має бути підготовлений план Б, тобто хороший одяг та спорядження, аби спуститися додому. Часто наші туристи почитають один відгук в інтернеті чи від знайомого – і лише на нього орієнтуються. Але якщо умовний Коля збігав на Говерлу у міжсезоння в кросівках та шортах за 2,5 години, то це не значить, що треба так вдягатися на Говерлу. Це значить, що йому пощастило з погодою. Повірте, я знаю, що таке, коли на Говерлі й ідеальне сонце, й вітер потужністю 80 км/год взимку. Тому всім, хто йде в гори, наполегливо раджу поспілкуватися напередодні з рятувальниками, гідами, подивитися прогноз погоди, мати відповідний одяг та засоби для орієнтування на місцевості – компас, карту.

– Кажуть, що головний ворог туристів у горах – це самовпевненість. Чи траплялися тобі такі випадки, коли і тебе гори провчили?

– Завжди з повагою ставився до гір. В моєму житті був один випадок, коли власні сили я розрахував на межі. Ми запланували місце ночівлі. До нього залишалося сім кілометрів. Подумали: «Та скільки ж тут пробігтися?». І вирішили йти, не зупинятися на ночівлю раніше. Раптово почалася негода, і в той день вона забрала чимало сил, підмерзли. Того дня власні амбіції були на межі з можливостями.

НА ВОЛИНІ НЕМАЄ НОРМАЛЬНОГО ОСЕРЕДКУ ФЕДЕРАЦІЇ АЛЬПІНІЗМУ

– Для того, щоб ходити в гори, потрібно бути витривалим та сильним. Як тренуються для цього альпіністи?

– Немає ніяких таємниць: це загальна фізична підготовка, бігання кросів по 5 – 10 кілометрів, вправи на турніках. Тобто підтягування, відтискання тощо. Цього більш, аніж достатньо для звичайних походів по горах. Якщо ж йдеться про високі гори чи складні технічно, то тут треба додавати біг по пересічній місцевості, тобто по різному рельєфу.

– Чи є у тебе якийсь критерій, яким ти вимірюєш, чи у хорошій формі?

– Перш за все, я орієнтуюся на свою вагу і час, за який пробігаю, наприклад, десять кілометрів. Якщо це сорок хвилин, то я в дуже хорошій формі.

– Чи багато на Волині альпіністів?

– Тут важко відповісти якось однозначно. Адже є федерація альпінізму, яка присвоює розряди, видає звання. А є люди, які, по суті, займаються альпінізмом, але не мають якогось документу, посвідчення. Чи багато в місті людей, які вийшли на гори понад 4 тисячі метрів? Думаю, кілька сотень набереться. Тих, хто був вище 6 тисяч метрів? Їх теж, мабуть, до сотні. Хоча важко це якось облікувати, обговорювати, бо на Волині немає нормального осередку федерації альпінізму.

В області є так званий представник федерації альпінізму, але, на мою думку, він нічого не зробив, аби розвинути цей вид спорту. Так, з’явилася стінка для скелелазіння в військовому ліцеї. А що далі? Голова федерації сам не розвиває цей вид спорту і нікого до цього не підпускає. Така моя думка.

РІШЕННЯ ЗУПИНИТИСЯ ДАЄТЬСЯ ВАЖКО

– А восьмитисячники когось із волинян підпускали?

– Думаю, що ні, я з цими людьми не знайомий. Пробував два роки тому піднятися сам, але відступив. Це було в Пакистані. Була гарна мандрівка, але вирішив зупинитися. Часом для того, щоб знайти відповіді на питання, не завжди треба досягнути мети. Можна їх знайти дорогою.

– Напевно, для альпініста зупинитися і не піднятися – це навіть часом важче рішення, аніж сам підйом?

– Рішення повернутися важко дається. Адже кожне сходження – це мрія, час, гроші. Ризик – хороша справа. Я, певно, коли був молодшим, теж був таким авантюристом. А зараз стаю більш прагматичним і оцінюю ситуації за іншими критеріями. Вважаю, що людина, яка зупиняється під час сходження, повертається, прийняла правильне рішення, передусім, для себе. Ті, хто вирішив ризикнути та, попри все, пішов угору, можливо, загинув навіть там – їм честь та хвала. Однак ті, хто все ж зупинився, – це мудрі люди, які вміють тверезо оцінювати ситуацію, власні сили. Це приходить з досвідом. Важливо думати не лише про себе, а й про близьких, яким не завдасиш зайвого клопоту, які будуть переживати за тебе, думати, як евакуювати, збирати гроші і так далі. Нікому не потрібний героїзм та авантюризм. Ось кажуть, що погода погана, а ти все одно йдеш на останніх зубах. Зрештою, калічишся, відморожуєш кінцівки. Ти довів собі, що можеш, чи створюєш проблеми близьким? Вони чекають тебе цілим та здоровим. Для них ти молодець без усілякого цього ризику. І навіть якщо не дійшов кілька метрів до вершини – гора стояла і буде стояти. До неї можна повернутися, з нею можна домовитися і піднятися. 

– Чи траплялися у тебе чи когось із групи приступи паніки та як їм дати лад?

– У мене панічного приступу не було. В інших бачив, людям було страшно. Але ми сідали, говорили, заспокоювалися і йшли далі. Траплялася в мене сильна втома. Хоча й до повного виснаження я себе не доводив. На Аконкаґуа ми з групою піднялися, один одного підбадьорюючи. То на 6400 м я казав хлопцям, що проведу їх трішки і піду вниз. Потім хлопці кажуть: та давай трішки ще пройдемося і вниз. І отак, один одного проводячи до певної висоти, ми вийшли на вершину.

– Частина альпіністів практикують солопоходи. Тебе манять такі мандрівки?

– З однієї сторони, це дуже цікавий досвід – йти із собою. І ніби в Європі зараз є послуги із евакуації, в разі чого. Але ж травмуватися можна й так, що подзвонити буде неможливо. Тому сольники дуже небезпечні. В гори треба йти мінімум удвох. Аби, в разі чого, хоч хтось викликав допомогу чи сам допоміг.

КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЯ СХОДЖЕНЬ – ВЕЛИКИЙ ВИКЛИК

– У соціальних мережах можна знайти багато пропозицій від гідів щодо турів в Європу в доволі високі гори. І часто не йдеться про відбір учасників групи за фізичними можливостями. Як ти ставишся до таких комерційних турів?

– Є хороші гіди в Україні. Та загалом в Україні сертифікованих гідів, які відповідають стандартам Європи, одиниці. Тому найчастіше в гори водять колишні спортсмени, які мають досвід та водять групи. Але не завжди хороший спортсмен буде гарним керівником групи. Комерціалізація турів – це насправді великий виклик. Наприклад, у Франції вже заборонено не місцевим гідам водити групи на Монблан. Та й загалом тут обмежили кількість людей на маршруті. Адже це все впливає на безпеку.

– До слова, в європейських горах, на відміну від українських Карпат, не можна ставити намети не у кемпінгах, суворі умови щодо вогню і так далі. Тобі імпонують такі правила?

– В Карпати чехи, словаки, поляки їдуть саме тому, що можуть поставити намет, де завгодно. Хоча було би класно, аби всі землі були під справді захистом держави і вона забезпечила на виходах з маршрутів контрольно-пропускні пункти, розробила місця під нічліг. Аби турист заплатив гроші, знав, що буде обладнаний нічліг, що за сміття з нього стягнуть штраф.

Хотілося б, аби інфраструктура в Карпатах розвивалася. Вже є кілька пристойних притулків по маршрутах, але не вистачає мережі таких притулків, аби турист міг пройти велику відстань, не тягнучи за собою намет.

– Давай пофантазуємо. Попри те, що у нас на Волині низовина, якби ти був «міністром альпінізму області», що б ти зробив, аби розвинути цей вид спорту?

– Нам не вистачає, перш за все, історії. Альпіністи-волиняни, звісно, були і є, але немає зараз баз, структури якоїсь. Її можна створити і розвивати, започаткувати традиції. Почати із секцій для дітей. Обладнати в тій же ж дитячій спортшколі скеледром. Такі ідеї вже були, але потрібно трішки грошей. Таким чином, я впевнений, що популярність цього спорту буде рости.

ЗУСТРІЧАВ У ГОРАХ 80-РІЧНИХ

– Чи зустрічав ти у горах людей, які тебе надихають?

– Так, звичайно, я знаю багатьох хороших альпіністів. Одне зі знайомств, яким я дорожу, сталося у 2008 року. Мене доля звела з Василем Певцовим, казахстанським альпіністом. Це людина, одна з небагатьох, яка піднялася на всі 14 восьмитисячників. На момент знайомства він був на 11-ти. На гору Аннапурна він ходив кілька разів, доки все ж не дістався вершини. Кілька разів відступав. До речі, в горах найстаршій людині, з якою я познайомився, було понад 80 років. Також 2007 року під час сходження на Ельбрус познайомився з легендарним українським альпіністом Володимиром Моногаровим. Йому тоді був 81 рік. Своє 80-річчя він святкував на вершині Ельбрусу. Тоді була непогода і вони три дні жили на вершині, доки умови не дозволили спуститися.

– А ти питав, у чому його секрет такої хорошої форми в поважні роки?

– По-перше, він веде здоровий спосіб життя. Постійно бігає, ходить в зал. Розповідав, що має подушку з трав. Ще цікаво, що має над ліжком з однієї сторони, де голова, годинник, а з іншої, де ноги, – дзеркало. І коли він дивиться на дзеркало, то час на годиннику йде в зворотному напрямку.

– Твоя мета як альпініста – піднятися на найвищі гори на семи континентах. Скільки залишилося ще?

– У мене ще не було сходження на гору Косцюшко в Австралії, Еверест та Вінсон в Антарктиді. Підйоми на дві останні вершини дуже дорогі, по 50 тис. доларів кожна, але я колись зароблю ці гроші і поїду.

Також я би піднявся на Ама-Даблам – це вершина в Непалі. На Ейгер (Альпи), гору Кука в Новій Зеландії і на решту 14 восьмитисячників.

***

– Тепер у нас буде серія бліцпитань. Відповідати треба правдиво та коротко.

– Поїхали!

– Як альпіністи ходять в горах в туалет?

– Якщо ми говоримо про Європу, то такі туалети є поруч з притулками. А на Алясці все своє несеш із собою, маю на увазі переносний туалет, куди ходиш. І потім очищаєш його в спеціальних місцях. Де попало – не можна, бо буде штраф і депортація. Так ми носили ці туалети 14 днів.

– Цього літа ти хочеш в гори чи на море?

– В гори!

– Альпи чи Непал?

– Альпи.

– Як зігріти руки?

– Якщо рукавиці мокрі – треба вдягнути сухі і так спробувати зігріти. Можна засунути руки за пазуху, під пахви, або покласти собі на живіт. Або можна потерти руки чи похукати.

– Що першим мерзне на вершині?

– Ніс.

– Найхолодніша температура для ночівлі в наметі?

– - 42 градуси. Це було на Алясці.

– Що ти найсмачніше їв у горах?

– Лазанью та пудинг.

– ???

– Коли ми були на Деналі, нас вгостили пакетами із сублімованим харчуванням. І це була найсмачніша страва на висоті 5300 метрів.

– Яка найгарніша гора в світі, яку ти бачив?

– Маттерхорн. Ні! К2 в Пакистані. Вона аж давить. А може, й найгарніша Транго. Важке питання.

– Найголовніше, чому тебе навчили гори?

– Бути впевненим у собі.

– Що найдивніше ти брав з собою в гори?

– Колись моя племінниця засунула мені іграшкового динозавра в сумку. І коли я прилетів в Африку, то побачив у сумці динозавра. З ним я і ходив на Кіліманджаро.

– Сніжна людина існує?

– Я не бачив.

– Як часто моляться альпіністи?

– Які вірять в Бога – постійно.

– Чому альпіністів дратує фраза «Я підкорив вершину»?

– Тому що вершини не підкорюють. На них виходять, роблять сходження. Підкорити можна серце жінки.

– Який головний ворог альпініста?

– Неправильно оцінена ситуація. Тобто сам собі ворог.

– Чи правий був Висоцький, коли співав:

«Если друг оказался вдруг

И не друг, и не враг, а – так,

Если сразу не разберешь,

Плох он или хорош.

Парня в горы тяни – рискни!

Не бросай одного его,

Пусть он в связке в одной с тобой –

Там поймешь, кто такой».

– Абсолютно. В горах люди перевіряються. Якщо хочеш взнати, чи нормальний він друг по життю, – іди з ним в гори.

(фото із особистого архіву Олександра Оришка)

ЧИТАТИ ТАКОЖ:

• Фотограф Олександр КАЛІНІН: про гори, походи-соло та полювання за світанком
• Як не потрапити в халепу в зимових горах: поради від волинського гіда
• «Залізні» лучани-тріатлети: «Найтяжче змагатися із самим собою»
• Рятувальники знайшли в Карпатах тіло зниклого лижника, ще два туристи в розшуку