Поділитись:

Монокоаліція: крок до авторитаризму чи шлях до успішних реформ?

Четвер, 01 серпня 2019, 11:00

Вінстон Черчиль свого часу сказав: «Демократія є найгіршою формою правління, за винятком всіх тих інших форм, які були випробувані у той чи інший час». Зі словами прем’єр-міністра Великобританії важко посперечатися. Цікаво, що у різні періоди історії демократичним шляхом здобували владу майбутні диктатори та тоталітарні режими. Найбільш яскравим прикладом є «Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини» (NSDAP),  яка шляхом волевиявлення виборців прийшла до влади на початку 30-х років минулого століття.

Україна, слава Богу, далека від тоталітаризму і, тим паче, диктаторського режиму. Однак у 2016 році дослідження, здійснене Соціологічною групою "Рейтинг", показало, що 63 % опитаних найбільш позитивно з-поміж лідерів інших держав ставляться до Александра Лукашенка. Своєю чергою результати опитування, здійсненого GfK Ukraine на замовлення Центру "Нова Європа", говорять про те, що близько 54,4 %  українців підтримують Євроінтеграцію. На противагу їм 9,3 % виступають за зближення з Росією. 21,3 % відповіли, що їм байдуже, і ще близько 15 % зазначили, що їм тяжко дати відповідь. Таким чином, можна зробити висновок, що українці прагнуть бачити президентом людину, подібну до авторитарного Лукашенка, але з проєвропейським настроєм. Чи задовольнить Зеленський суспільний запит – час покаже. Судячи з останньої риторики та поведінки нового президента, він з поставленою задачею справляється. І нова політична реальність неабияк змушує задуматися, якою постане Україна після п’яти років президентства колишнього очільника «95 кварталу».

Нині вперше в історії незалежної України політична сила президента може створити однопартійну коаліцію. Власне, кількість людей, яких партія «Слуга народу» завела до Верховної Ради, дозволяє їм це зробити і в результаті одноосібно утворити уряд. Вся повнота влади у їхніх руках. Що отримає в результаті Україна? Тут є два сценарії розвитку подій.

Перший – доволі оптимістичний. В ситуації, у якій ми опинилися, є унікальні можливості, які можна і потрібно використати, зокрема:

  • монокоаліція значно полегшує формування уряду та прискорює розробку та ухвалення потрібних для країни рішень та ініціатив. В результаті є всі можливості якісно втілити в життя необхідні для держави реформи;
  • дієвий парламент та конструктивна робота уряду може дати друге дихання українській економіці та змінити на краще політичну і соціальну кризи;
  • є можливість якісно видозмінити політичну систему країни загалом та позбутися шкідливих елементів, що атрофують політичні інститути держави.

Такий розвиток подій, звичайно, не може не тішити. Але поряд з тим монокоаліція несе певну загрозу і ризики, які не можна ігнорувати.

Песимістичний варіант розвитку подій полягає в тому, що ми можемо побачити в найближчому майбутньому узурпацію влади, але в дещо іншому, модернізованому вигляді, ніж ми звикли це бачити раніше. Окрім більшості у Верховній Раді та аномальної підтримки в суспільстві, президент Зеленський має на додачу одного з найпотужніших в Україні медійних союзників, який, можна вважати, зіграв одну із ключових ролей у виборчій кампанії колишнього шоумена. Мова іде про медіахолдинг «1+1 Медіа».

В сукупності ми маємо:

  • харизматичного лідера (а таким об’єктивно є Володимир Зеленський);
  • влада знаходиться в руках фактично однієї політичної сили, що є свого роду монополією;
  • нова політична еліта має одну з найкращих в країні медіапідтримку, яка, в разі потреби, може подавати події під потрібним «соусом», аби не завдати репутаційної шкоди представникам нової влади.

Станом на сьогодні образ, який приміряє на себе Зеленський, є нічим іншим, як спробою показати, хто в домі господар. І більшості людей подобається на це дивитися. Можна припустити, що так буде продовжуватися всю його каденцію, і тут визначальним фактором для України буде те, наскільки політично зрілим стане наше суспільство. Чи достатньо нам буде спостерігати шоу, чи все таки ми будемо вимагати якісних змін в державі і менше зважати на харизматичний образ гаранта, який, міцно тримаючи в руках «булаву», буде показувати «Кузькину мать».

Як бонус до всього команда Зеленського може розігрувати карту поляризації політичного простору в Україні на старих та нових політиків, що також підкупає багатьох. В такому разі їм потрібно заручитися підтримкою «Голосу» і, як варіант, Вакарчук міг би зайняти крісло прем’єр-міністра. Але зараз така перспектива є доволі туманною, і ось чому. В певному плані Вакарчук у ролі прем’єр-міністра є вигідним для «Слуги народу», адже у випадку окремих провалів у внутрішній політиці можна було б звинувачувати лідера партії «Голос», який став би свого роду «цапом-відбувайлом». Тому навряд чи Вакарчук погодиться на крісло прем’єра, навіть якщо його політична сила піде в коаліцію до «Слуги народу». І, напевно, це місце займе хтось із кола нового президента.

Слід розуміти, що концентрація усієї повноти влади в одних руках руйнує сам принцип «стримувань та противаг». Це суперечить ідеалам демократичного суспільства, яке, зі слів Зеленського, він зі своєю командою прагне побудувати. Звісно, хочеться вірити, що величезний ліміт довіри, який українці подарували шостому президенту, буде використано на благі цілі, однак доволі підозріло виглядає оточення нового лідера держави. Зокрема насторожують персони, які суперечать один одному в багатьох стратегічних та ідеологічних питаннях.

Є ризик втратити ті національні здобутки, які Україна отримала після Революції Гідності. Ідеологічна різношерстість членів партії «Слуга народу» може призвести до багатьох поступок в контексті мовного питання та конфлікту на Донбасі. Особлива загроза існує в культурному сегменті. Українці – це нація, яка не має чітко сформованої національної ідеї, яка наповнена рудиментами «совка», яка чітко не ідентифікує себе з-поміж інших. І в такому випадку культурний продукт, яким годують суспільство,часто формує його цінності та ідеали і визначає загалом цивілізаційний вектор розвитку. Повернення на український ринок російської попси, дешевого кіно та інших культурних елементів «русского мира» може спричинити у багатьох втрату пам’яті щодо того, з ким ми воюємо, а когось і зовсім переконати, що Росія нам не ворог, а навпаки. Можливо, тема реваншу багатьох вже втомила, а декого навіть дратує. Але впевнене переконання в тому, що ми, українці, цього не допустимо, є найгіршим в даній ситуації.

Висновки щодо того, якою Україна постане через п’ять років, поки робити рано. Однак вже найближчий рік дасть змогу чіткіше зрозуміти ситуацію, в якій опинилася наша держава. Якщо ми продовжимо спостерігати популістичні дії з боку нової влади та риторику «в усьому винні попередники», що буде підживлюватись «воєвничими» діями нового президента, то це буде явним сигналом того, що ми поступово перетворюємось на «Білорусію 2.0», тільки з більш проєвропейськими настроями.

Власне, команда Зеленського не зможе сказати, що їм хтось заважав. Дійсно, стан речей такий, що все залежить від них, і те, на що спрямує свою роботу «Зе команда». і буде визначальним: підуть вони шляхом збереження влади, граючи на публіку, чи будуть впроваджувати непопулярні, але необхідні для держави реформи. Адже справжній лідер не той, хто втілює в життя суспільні настрої, а той, хто здатен переконати суспільство в необхідності тих чи інших дій.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фрегат «Україна» – з новим капітаном: що на горизонті

Надрукувати
мітки:
коментарів
18 жовтня 2019
17 жовтня 2019
16 жовтня 2019
04 жовтня 2019
03 жовтня 2019
02 жовтня 2019
27 вересня 2019
22 вересня 2019
21 вересня 2019
16 вересня 2019
14 вересня 2019
13 вересня 2019