Поділитись:

Якнайшвидшого звільнення, школярики! або Перший дзвоник у Ковельській колонії (РЕПОРТАЖ)

Середа, 04 вересня 2019, 09:00

«Бажаю вам навчитися навчатися!» – стоячи поруч трибуни, говорить у вітальному слові директор школи №14 Володимир Кавюк. За його спиною – нечисленний педагогічний колектив. По праве плече висять два прапори: державний та Волинської області. Поруч на столі – ваза зі свіжими квітами та прикрашений жовто-блакитною стрічкою дзвінок.

За кілька метрів у білих сорочках та чорних штанах мружаться від сонця три хлопці. Поруч із листком паперу – старший чоловік в окулярах. Підозрюю, що парубки за сценарієм читатимуть напам’ять вірші.

Перед директором вишикувалися в два ряди школярі. Більшість із них – у чорних штанях та світло-блакитних сорочках. Кілька хлопців в іншому однострої – шортах та сорочках на довгий рукав. У руках усі тримають кашкети.

Все, як це зазвичай буває на шкільних лінійках. Вітальні слова, гімн, перший дзвінок. От лише кілька суттєвих нюансів не дають повного відчуття свята першого дзвоника. На майданчику немає жодної мами, тата чи інших родичів. Немає тут дівчат – лише хлопці. І свободу, яку школярі зазвичай відчувають на канікулах, стримують не лише календарні рамки. Тут її обмежує колючий дріт і охорона з кулеметами. Ми – в Ковельській виховній колонії, де відбувають покарання за злочини юнаки.

***

Аби потрапити в колонію та, власне, до порогу самої школи, потрібно пройти певні бюрократичні процедури та кілька масивних дверей, що міцно зачинені. Майже всі речі попередньо залишаємо на вахті: такі правила без винятків. Низький звук тремтячого дзвінка – двері відчиняються. І так ще, ще і ще двері. У супроводі адміністрації йдемо серед сірих високих стін.

У Ковелі на нас чекали. Хлопці вільно сиділи на лавках двору на шкільному подвір’ї. Щойно побачивши нас, інструктори дали команду шикуватися. Свято Дня знань тут запланували на 15:30. Стали у дві шеренги. Кашкети зняли. Команда – два кроки вперед. Свято почалося.

«Страшний день настав, хлопчики?» – починає директор школи Володимир Кавюк. У відповідь – сміх.

У промові кілька разів звучить слово «воля». Директор говорить про п’ятьох вихованців, які можуть стати студентами вишів, оскільки набрали прохідні бали зі ЗНО. Він згадує тих, хто ними стали, або ж можуть продовжити навчання дистанційно.

«Тому загальноосвітня школа за гратами нічим не відрізняється від шкіл, які розташовані за цими стінами. Дуже добре, що держава зробила так, що попри те, що ви позбавлені волі, ви маєте можливість стати студентами, здобути повну загальну середню освіту, є можливість навчатися у вишах, перебуваючи у цих стінах», – мовить керівник закладу.

Його уважно слухають учні. Періодично ловлю погляд школярів, які повертають голови, аби роздивитися гостей. Після недовгого вступного слова Володимир Кавюк дає команду рівнятися на Державний прапор України. Звучить гімн. Руки на серцях. Чути, що голосніше, аніж запис, звучить саме живе виконання присутніх.

Заступник начальника установи із соціально-виховної і психологічної роботи Юрій Філаретов бажає, аби час в колонії минув не дарма. Педагоги зичать хлопцям тягнутися до знань, швидко звільнитися з цього місця і більше ніколи не потрапити в тюрму.

«Нам сьогодні пощастило. Багато ваших ровесників йдуть до школи під вибухи снарядів, свист куль. Частина нашої території загарблена ворогом. Майже немає днів, аби хтось із наших захисників не постраждав. Такі ж юнаки стоять на передовій, відстоюючи нашу державу. За покликом серця ці люди пішли», – говорить директор школи. А далі хвилиною мовчання присутні вшановують пам'ять тих, хто віддав життя за державу.

За сценарієм дійшла мова до віршів учнів. Вони читають майже без запинок, і лише один із хлопців передчасно кілька разів намагається таки почати рядок, що починається зі слів «Ну от і все».

«Ну, перевчив!» – втішає його директор, перериваючи смішки загалу. Потому виходить один із випускників. Повертається до вчителів, бажаючи їм здоров’я, терпіння та передавати уроки життя, які допоможуть хлопцям стати частиною суспільства. А потім розвертається до колег.

«Колись ви зрозумієте, що здобувати знання необхідно. Але може бути трішки запізно. Тому чимскоріше усвідомте, що вчитися і розвиватися потрібно кожному. Зробіть перші кроки тут, у цій установі. Не зважайте на те, що ви у місцях позбавлення волі. Ставте цілі і досягайте їх. Є приклади, коли хлопці вчилися, здавали ЗНО, вступали в університети. І кардинально змінювали життя. Цього, напевно, ніколи б не сталося, якщо свого часу не потрапили б сюди», – каже він на одному диханні, очевидно, заздалегідь підготовлені слова. Фінальне побажання традиційне: якнайшвидше звільнитися.

«Ну от і все.

І свято, як уроки,

Пройшло так швидко,

Пам'ять відновилась.

І продзвенить шкільний дзвінок,

Щоб на уроці знов усі зустрілись»

Нарешті читає завершальний вірш один із учнів в білій сорочці. А за тим, здається, чи не найменший з хлопців бере до рук дзвінок. На вустах – усмішка, штани та сорочка помітно завеликі. Калатаючи дзвінок в руках, він біжить по колу. Дзвінок на кілька секунд високими нотками заповнює плац.  

Ще кілька слів побажань. І ще раз побажання звільнення. Шикування на прапор. Звучить гімн. Розподіл у класи. Учні з педагогами рушають на перший урок, тема якого єдина для всіх шкіл країни: «Україна – понад усе!»

Ми залишаємося у дворику, аби розпитати детальніше, чим живе школа.

***

Колонію збудували у 1966 році. Тут – діти з усієї України, більшість – із Західного регіону. Всього в закладі 37 людей, хоча школа розрахована на 250. Такий спад кількості засуджених тут пояснюють лібералізацією законодавства. Якщо на початку нульових в Україні було понад 10 колоній для неповнолітніх, то зараз – ще дві хлопчачі, а також є секція для дівчат в колонії в Мелітополі. Нині суди радше присуджують умовні терміни, перевиховання на волі, або ж частина дітей потрапляє в ізолятори тимчасового утримання.

Добре це чи погано? В адміністрації колонії однозначної відповіді немає. Мовляв, чи зменшився рівень злочинності серед неповнолітніх – це питання. Та й колонія для багатьох стає справді шансом почати нове життя. Наприклад, навчитися писати і читати, здобути освіту, зокрема й професійну. Тут є професійно-технічне училище, після закінчення навчання діти можуть працювати, виготовляючи, наприклад, піддони. За це отримують зарплату, яка залежить від виробітку. Замовлень на продукцію зараз небагато.  

Серед тих, хто потрапляє за грати, справді чимало неуків. І це не грубе твердження, а жорстока реальність. Їх відправляють у так звані класи корекції, де навчають ледь не абетці. Найслабші йдуть у клас, де за рік тут потрібно завершити чотири класи. Правило таке: «Хочеш – навчимо. Не хочеш вчитися – будемо змушувати», каже директор.  

Як відомо, кримінальна відповідальність в Україні настає з 14 років. Доки завершуються судові процедури, фактично за колючим проводом дитина опиняється в 15 років. Продовжують саме тут відбувати покарання й ті, кому виповнилося 18 років, якщо таке рішення педагогічної ради і засуджений показує гарну поведінку.

Потрапляють до колонії за різні злочини. Наприклад, грабежі, крадіжки. А інколи – й за вбивство чи завдання шкоди здоров’ю. Хтось мав вже кілька умовних термінів.

Директор школи Володимир Кавюк, який працює тут вже понад 25 років, пригадує, що свого часу йому навіть заборонили читати особисті справи засуджених. Аби волосся дибки не ставало. Бо ж, дивлячись на хлопців, не одразу віриш, що вони вчверили у свої роки.

Значна частина (близько 60 %) колишніх колоністів потрапляють за грати знову. У дорослій тюрмі цифра гірша – до 80 %. Хтось етапується в дорослу тюрму. Хтось хоче цього, переступивши поріг колонії. Частину вдається переконати, що це не є правильний вибір.

«А ця жінка, що була поруч лави – це мама когось із хлопців?» – запитую Юрія Філаретова.

Каже, що ні. Це вчителька. Мам тут немає, як і тат. За роки керівництво кілька разів організовувало батьківські збори. Однак на них приходили максимум чотири людини, до того ж часто з них дві людини – це були батьки одного хлопця. Причина проста та страшна. Комусь важко добиратися. А у когось добиратися немає кому. У тому сенсі, що діти із неблагонадійних сімей і їхня доля – лише в їхніх руках ще задовго до повноліття.

«Ці діти нікому не потрібні». 

Директор школи запрошує до закладу. Заходимо.

***

Із вигляду – звичайний хол. На стінах – стенди з фото найкращих учнів. Посередині залу – стіл для інструктора у камуфляжній формі. Такі наглядачі тут супроводжують хлопців постійно.

На одному зі стендів – критерії оцінювання за «поведінку» та «старанність». Кожен з учнів, окрім традиційної 12-бальної системи, отримує ще ці дві оцінки.

Ми проходимо у класи. Попри те, що тут не завадить осучаснити підлогу та вікна, класи справляють позитивні враження. Усі оформлені своїми руками. Директор звертає увагу то на таблицю Менделєєва, виготовлену вручну, то на стенд з упівцями, то на портрети літераторів.

У кабінеті природничих наук стоять комп’ютери. Пояснюють: колючі та ріжучі предмети в школі заборонені, тож доводиться певні темі, експерименти показувати на картинках.

Вчителі тут універсали, викладають одразу кілька предметів. Більшість у школі – старожили. 

На другому поверсі увагу привертають два кабінети. В одному – кілька десятків вишитих руками картин та ікон. Важко повірити, що це зробили хлопці. В іншому, який присвячений краєзнавству, – ледь не мінімузей побуту українців минулих років.

Кілька разів зупиняємося в холах, адже тут на всі стіни – величезні ілюстрації, намальовані від руки. Це теж роботи місцевих школяриків. Талант одного з художнів відкрився саме в колонії.

Доки ми говорили, учням вже провели перший урок. Саме о другій половині дня в них починаються уроки і тривають ледь не до 21 години. У першій половині дня – професійно-технічне навчання чи виробництво. Хтось працює на кухні, яка неподалік школи. В сусідньому приміщені є велика медична частина. Тут є стоматкабінет та стаціонарне відділення. Найчастіше звертаються з болями в шлунку. До слова, на території є також свій магазин. Тут продають господарські товари, солодощі.

Самі вихованці колонії живуть у гуртожитку. Їх цілодобово охороняють, періодично влаштовують обшуки особистих речей.  

У неділю – графік особливий. Цього дня в колонію регулярно приїжджають релігійні чи благодійні організації, працює психолог, проводять інші заходи.  

Коли в заклад потрапить новачок – ніхто не знає. До них готуються щотижня, втім будуть вони чи ні – невідомо. Новеньким влаштовують двотижневу адаптацію, селячи окремо. З ними працюють психологи, педагоги. А вже потім дитина вливається у колектив.

***

Кажуть, що нічийних дітей не буває. Їхній хибний розвиток чи то деградація – це показник роботи усього суспільства, загального розвитку та культури. Хтось потрапив до колонії, бо крав, аби поїсти, інший – щоб покуражитися. Завдання кожного – щоб кураж не подорослішав.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

Надрукувати
мітки:
коментарів
14 вересня 2019
12 вересня 2019
11 вересня 2019
03 вересня 2019
30 серпня 2019
15:40
29 серпня 2019
28 серпня 2019
19 серпня 2019
18 серпня 2019