Як інновації допомагають українським компаніям вистояти під час кризи і війни

Національна безпека держави – це не тільки сильна армія і стратегічні запаси продовольства. У сучасному світі до поняття "нацбезпека" входить цілий набір складових, починаючи з захищеності країни від загроз техногенного характеру і закінчуючи економічною, інформаційною, екологічною та енергетичною безпекою.

На жаль, події останніх років в Україні оголили чимало слабких сторін національної безпеки і територіальної цілісності. За фактом наша країна не здатна належним чином протистояти ні зовнішній збройній агресії, ні санкціям з боку країн, які поставляють нам товари повсякденного попиту, сировину й енергоносії.

Першу концепцію нацбезпеки розробляли в Україні ще на початку 1990-х років. Проте в ній не містилося навіть визначення, яку країну і за яких умов можна вважати агресором, а також які дії можна розцінювати як посягання на цілісність України. Рік тому, 6 травня 2015-го, РНБО затвердила нову систему гарантування національної безпеки країни, яку схвалив президент Петро Порошенко. Вона з великою ймовірністю теж стане ще одним декларативним документом. По суті, це патова ситуація, єдиний вихід з якої – залучати для захисту інтересів держави приватні інвестиції і реалізовувати проекти, які зможуть підсилити її обороноздатність, енергетичну й економічну незалежність.

Forbes публікує історії трьох героїв, які своїми зусиллями, грошима, інноваціями роблять внесок у безпеку України.

В ім'я природи

Як підприємці-ентузіасти рятують нашу країну від сміття та небезпечних відходів.

Гліб Рижов, засновник компанії Eco-Energoprom, – один зі старожилів утилізаційного бізнесу в Україні. У сферу переробки промислових відходів він прийшов ще 2008 року, після того як спробував реалізувати себе в банківській сфері. "Мене не залишала думка про створення власної справи. Я вивчив ринкові ніші і вирішив організувати свою справу в перспективному, але ще маловідомому в той час напрямку. Мені пощастило зібрати однодумців навколо цієї ідеї, і ми відкрили компанію з утилізації небезпечних відходів", – згадує Рижов.

Гліб Рижов, засновник компанії Eco-Energoprom; Фото: Ігор Тишенко для Forbes Україна

Група науковців, яка стала частиною команди Eco-Energoprom, вже мала досвід роботи з альтернативними джерелами енергії і була ознайомлена з інноваційними технологіями оброблення та утилізації органічних речовин, зокрема з полігонами твердих побутових відходів (ТПВ).

За вісім років Рижов зміг зробити майже неможливе: побудувати в українських реаліях бізнес на утилізації промислових відходів, а також реалізувати чимало успішних масштабних проектів. Наприклад, з очищення міських звалищ у Керчі та Краматорську. "Також нам удалося дослідити і виготовити експериментальний екземпляр плазмової газової установки з утилізації рідких органічних речовин, освоїти NBB-технологію (очищення вод, ґрунтів за допомогою біологічно активних об'єктів. – Forbes)", – розповідає Рижов. Наприклад, компанія провела дослідні роботи з NBB-прибирання старих звалищ у Москві, Самарі, Сочі, Алма-Аті й Астані. "Причому замовники схвалили результати. Але продовження робіт призупинилося через міжнародні ускладнення", – зізнається засновник Eco-Energoprom.

Зі слів підприємця, за останні роки екологічна культура в Україні підвищилася. Однак реальний попит на послуги з утилізації йде здебільшого від транснаціональних компаній (так, серед клієнтів Eco-Energoprom – "Shell Україна", Coca-Cola, DHL), тоді як свідомість українського бізнесу зростає дуже повільно.

Одна з причин цього – недостатня увага держави до забруднення довкілля. Хоча в усьому світі збереження екології є невід'ємною частиною національної безпеки країни. "Чиновницький апарат не завжди встигає за активними кроками бізнесу, процедури отримання грантів, інвестицій ускладнені. Залишаються неврегульованими умови ліцензійної діяльності, поводження з небезпечними відходами тощо", – перераховує Рижов проблеми, з якими доводиться стикатися.

Є чимало нарікань і на роботу Міністерства екології та природних ресурсів. "Зміни майже не відчуваються, до керівництва на місцях повернулися "схемники". Перемістилися на посадах, сховалися і взялися за старе, тому що іншого не вміють", – розповідає підприємець.

Це ж стосується і дерегуляції, яку вже кілька років "рекламує" українська влада. "Перевірки все одно є, незважаючи на мораторій. Тільки схеми вимагання хабарів стали витонченішими", – запевняє Рижов.

Наприклад, кілька років тому українська влада заблокувала роботу єдиного в країні сміттєпереробного заводу в Рівному. На його будівництво пішло близько трьох років. Проте Національна комісія з питань житлово-комунального господарства не змогла затвердити тарифи на перероблення відходів. І підприємство завмерло.

У підсумку на ринок утилізації ні інвестори, ні нові гравці майже не виходять. "Хто сьогодні є власниками підприємств з перероблення й утилізації відходів? Польські та китайські підприємці. І це тільки Київська область", – каже власник Eco-Еnergoprom. Проте роботи для утилізаторів більш ніж достатньо. Лише у столиці щорічно утворюється 1,1 млн т сміття, з якого переробляють тільки 28%. У середньому на душу населення в Україні припадає понад 700 т відходів, а їхня накопичення щорічно зростає на 5–7%.

"Саме тому всі полігони ТПВ необхідно утилізувати і рекультивувати. Побудувати сучасні заводи з сортування, утилізації, перероблення вторинної сировини й отримання з неї альтернативної енергії. Науковий і людський потенціал в Україні є", – міркує Рижов.

"Мене не залишала думка про створення власного бізнесу"

Однак потрібен не тільки потенціал, а й гроші (для запуску сміттєспалювального заводу знадобиться близько $200 млн інвестицій), а також державна підтримка. Приклад стрімкого розвитку екологічних проектів – Польща. Адміністративна реформа в цій країні посприяла активному залученню регіональних інвестицій саме в проекти природоохоронного спрямування. Так, у 2007–2013 роках в інфраструктурні й екологічні проекти польський бюджет спрямував майже 28 млрд євро. Для порівняння: з українського бюджету 2016-го на фінансування заходів з охорони довкілля та збереження природно-заповідного фонду буде виділено трохи більш як 370 млн гривень.

На думку Рижова, ситуацію можна змінити, якщо стимулювати збір і перероблення відходів у масштабах усієї країни. "Утилізація приносить прибуток. Наприклад, сьогодні 1 кг пластикової пляшки коштує 7 гривень, а 1 т склобою – 970 гривень. Проте бізнес не хоче розвивати цей напрямок, тому що не бачить підтримки", – зазначає підприємець.

Якщо ж ставлення держави до екології й тих ентузіастів, які готові її захищати, не зміниться, то країна просто потоне у смітті. А українські компанії реалізовуватимуть проекти, але вже за межами країни. "Ми ведемо активні переговори, в деяких країнах уже вийшли на укладення договорів з утилізації могильників з використанням нашої NBB-технології. Особливий інтерес виявляють Польща, Туреччина і Південна Корея. Але, що найприкріше, в Україні ці проекти не мають попиту", – підсумовує Рижов.

Точка обстрілу

Як військові-ентузіасти за підтримки українських інвесторів та науковців створили сучасну систему керування артилерійським вогнем.

Автоматизовані системи ведення бою дають армії суттєву перевагу над противником, дозволяючи в рази збільшити мобільну готовність військ, суттєво зменшити час на ідентифікацію об'єктів ураження, унеможливити ухвалення помилкових рішень. Такі комплекси є на службі багатьох розвинених країн. Наприклад, Німеччина ще 1995 року взяла на озброєння систему управління вогнем польової артилерії ADLER. В армії США аналогічні завдання розв'язує комплекс "Такфайр".

Реалізувати такий проект в Україні за держпідтримки неможливо. Хоча 2016 року на оборону і безпеку виділено 113 млрд гривень, на закупівлю озброєння буде спрямовано лише близько 11 млрд. На допомогу військовим прийшли волонтери і приватні інвестори, які 2015-го за лічені місяці вдихнули життя в ArtOS – перший вітчизняний програмний комплекс керування вогнем артилерії.

"На ідентифікацію й ураження об'єкта потрібно лише близько двох хвилин"

Ідеологами проекту стали офіцер ЗСУ Ярослав Шерстюк разом із командою дніпропетровської Noosphere Engineering School, а також аспіранти та докторанти дніпропетровських вишів. "Завдання нашої розробки – істотно зменшити час підготовки до виконання вогневих завдань артилерії, а також оптимізувати роботу в ланці "знаряддя – взвод – батарея", – розповідає Михайло Рябоконь, засновник Noosphere Engineering School.

Базова складова комплексу – антени MIMO та AirMax Omni, бездротова точка доступу зовнішнього застосування Rocket M, а також комунікаційні модулі Mikrotik. Додатково фахівці Noosphere розробили гарматні блоки інформації. "Щоб усе це зістикувати в єдину систему, було створено ArtOS, який установлюється на ударо- і вологостійкі планшети Sigma mobile x-treme PQ70. До батарейного комплекту входять від 8 до 14 планшетів залежно від штатної чисельності підрозділу. Для передання інформації використовуються армійські радіостанції Motorola, які транслюють зашифрований сигнал", – розповідає Forbes Шерстюк. Собівартість "заліза" одного програмного комплексу – близько $20 000–25 000. Підсумкова сума буде зрозуміла за результатами всіх випробувань і доробок. Система універсальна, розрахована під усі види озброєння, наявні в ЗСУ. Комплексом може бути укомплектована як реактивна чи артилерійська (гаубична або самохідна) батарея, так і мінометні установки.

Михайло Рябоконь, засновник Noosphere Engineering School; Фото: Максим Люков для Forbes Україна

Зі слів засновника Noosphere, ArtOS здатен розв'язувати 70 % тактичних і бойових завдань, з якими стикається артилерія. "Не прописано поки що лише завдання з ураження рухомих надводних цілей і хвиль морського десанту", – підтверджує його слова Шерстюк.

Головна перевага, яку система дає військовим, – автоматизована підготовка даних для стрільби, що дозволяє швидко і точно уражати об'єкти противника.

"Командир батареї на планшеті вибирає (вводить) ціль і одним натисненням кнопки передає її старшому офіцерові батареї. За лічені секунди ціль отримують одночасно всі командири знаряддя і наводчики батареї. Це вже готові дані з урахуванням метеорологічних і балістичних умов стрільби для наведення знаряддя. У підсумку за допомогою комплексу ArtOS на ідентифікацію об'єкта та його ураження потрібно близько двох хвилин, тоді як у звичайному режимі на це необхідно учетверо більше часу", – зазначає Рябоконь.

Творці ArtOS кажуть, що систему розробляли під керівництвом командувача ракетних військ і артилерії ЗС України, в розпорядження якого наразі передано п'ять батарейних комплектів

В армії є аналоги ArtOS, але вони серйозно відстають від можливостей цієї системи. Наприклад, комплекс "Оболонь" розробляли на замовлення Міноборони багато років, він лише проходить етап державних випробувань. "Головний недолік таких систем у тому, що вони часто створені з використанням технологій кінця 1990-х. Оборонне відомство не може дозволити собі враховувати розвиток сучасних технологій", – пояснює Шерстюк.

Творці ArtOS кажуть, що систему розробляли під керівництвом командувача ракетних військ і артилерії ЗС України, в розпорядження якого наразі передано п'ять батарейних комплектів. "Так, цього мало, оскільки потреба армії становить близько 250–300 комплектів. Водночас створений раніше Шерстюком додаток розрахунку даних для стрільби артилерії "Кріп" також частково задовольняє потреби артилерії, і військові активно ним користуються", – зазначає засновник Noosphere.

На сьогодні права на розповсюдження програмного комплексу ArtOS передано Управлінню ракетних військ і артилерії ЗСУ. При цьому Рябоконь каже, що інвестори і програмісти і далі братимуть участь у реалізації проекту, якщо військові ухвалять рішення про його серійне виробництво. Він упевнений: якщо розробка передових систем озброєння буде прерогативою не тільки держпідприємств, а й приватних компаній, то проекти, подібні ArtOS, з'являться в Україні у великій кількості.

"У нашому оборонному відомстві є дуже багато науково-дослідних інститутів, і там працює чимало людей. Не заперечуватиму їхню кваліфікацію, але вони генерують продукти там, де вони сильні через монополію держави на цю діяльність. Що ж до систем управління і всього, що пов'язано з електронікою, вони сильно відстають. Можливо, через брак фінансування. Тому на ринку озброєння треба дати можливість реалізувати себе всім охочим. Але, на жаль, наразі такого механізму немає, і ми можемо допомагати тільки програмними продуктами", – резюмує Рябоконь.

Сторона світла

Як виробники сонячних батарей допомагають Україні знайти енергетичну незалежність.

Сонячна енергетика – така популярна в розвинених країнах – прийшла в Україну нещодавно. Головний аргумент на її користь – екологічна безпека. Сонячні електростанції, на відміну від традиційних ТЕС, не завдають шкоди довкіллю. Елементи, використовувані в їхньому виробництві, успішно переробляються, а отже, розв'язується проблема їхньої утилізації. Плюс до всього сонячна енергія нехай частково, але компенсує дефіцит невідновлюваних енергоносіїв, як-от газ чи вугілля. І це дає нашій країні додаткову автономність від зовнішніх постачальників енергоресурсів.

Проте сонячна енергетика потребує значних і довгострокових стартових інвестицій. Для її стимуляції Україна перейняла світовий досвід, ввівши зелений тариф, який робить економічно привабливим будівництво сонячних станцій із подальшим постачанням електрики в мережу. Щоправда, у країні, в якій триває війна, із серйозною корупційною складовою та нестабільною політичною ситуацією окупність проекту в п'ять-сім років спонукає задуматися навіть найініціативнішого інвестора.

Однією з перших освоювати енергію сонця на українському ринку почала компанія "Квазар". Її історія почалася ще 1962 року з виробництва продукції оборонного та космічного призначення – транзисторів, мікросхем і навіть процесорів. До середини 1990-х компанія, йдучи за сучасними трендами, кардинально змінила свій вектор, перейшовши в "сонячну" галузь.

"Тоді ми не побоялися цілком нового сегменту ринку, адже на той час у світі виробників сонячних батарей можна було перерахувати на пальцях", – не без гордості зазначає Антон Бабій, директор департаменту зарядних пристроїв "Квазару". Все почалося з вирощування кремнієвих злитків і їхньої порізки, після чого з'явився напрямок з виробництва повноцінних сонячних елементів, сонячних батарей і сонячних зарядок. Сьогодні "Квазар" робить акцент на комплексних рішеннях у сонячній енергетиці.

Ринок сонячної енергетики України зростає на 30–40 % на рік

Для сонячних станцій підприємство використовує перевірену часом німецьку електроніку й акумулятори, хоча намагається співпрацювати і з вітчизняними виробниками, закуповуючи в них монтажні конструкції та кабель. Сировина для сонячних батарей – кремній, скло, алюмінієві конструкції та компоненти – також українського походження. А ось полімерні і комутаційні матеріали – суто імпортні. Використання якісних матеріалів накладає свій відбиток: вартість сонячної батареї з 50-відсотковою українською складовою варіюється від 1 євро до 1,2 євро за 1 Вт. Якщо мова йде про комплексне рішення, ціна зростає до 1,4 євро/1 Вт.

Говорячи про труднощі ведення "сонячного" бізнесу, представники "Квазару" визначають їх одним словом: "національні". "Нам не треба допомагати, хоча б просто не заважати. Як перший і найбільший український виробник реальних сонячних батарей (адже є ще низка компаній, виробництво яких починається і закінчується на друкуванні буклетів) ми не отримуємо від держави жодної допомоги. Зате прибрати торік надбавку до зеленого тарифу і вчетверо збільшити податок на землю – це в нашій країні легко", – наводить Бабій приклад нелогічних дій чиновників.

Антон Бабій, директор департаменту зарядних пристроїв "Квазар"; Фото: Ігор Тишенко для Forbes Україна

На його думку, єдиний позитивний аспект – внесення змін до податкового законодавства, завдяки яким відбулося зниження ставки соціального внеску. Якщо такі кроки держави будуть послідовними, інвестицій в альтернативну енергетику побільшає. "Великі інвестори чекають на стабільність, і як тільки вони відчують впевненість і прозорість роботи в Україні, буде і бізнес, і чиста енергія", – вважає Бабій.

Боротися доводиться не тільки з державною машиною. На український ринок активно виходять китайські виробники.

"Колеги" з Піднебесної зробили все можливе, щоб заполонити ринок дешевими сонячними батареями. Тож у класичному сегменті виробів ми з ними конкуренти тільки в тому разі, якщо покупець згадує про довгострокові перспективи і гарантійне обслуговування", – розповідає менеджер "Квазару". Але в цілому про перспективи сонячної енергетики Бабій говорить з оптимізмом.

"Наприклад, за останні роки ми спостерігаємо реальне зростання попиту на сонячні елементи у приватних домовласників, які зрозуміли, що заробляти за допомогою сонця можливо", – наводить приклад Бабій.

Орієнтиром для України може стати, зокрема, Німеччина, яка перебуває приблизно в тих же природних умовах, що й наша країна. Там частка сонячної електроенергії вже становить близько 8 % загального споживання і 22 % енергії, виробленої всіма альтернативними джерелами. "Більше того, через 35 років Німеччина припускає довести частку відновлюваної енергії до 80%", – зазначає Бабій. В Україні частка альтернативної енергетики в загальному енергоспоживанні країни лише нещодавно наблизилася до 1 %. Хоча долучившись до директиви 2009/28/ЄC "Про сприяння використанню енергії відновлюваних джерел", наша держава взяла на себе зобов'язання довести обсяг альтернативних потужностей до 2020 року до 11 %.

Тож роботи – непочатий край. Але починати потрібно насамперед із просвіти населення, а також упровадження механізмів державної підтримки. Із податкових пільг для виробників і субсидованих кредитних програм, які успішно працюють у багатьох країнах Європи. Можна використовувати і підхід Піднебесної. Китайські компанії, чиї фактичні викиди вуглецю перевищуватимуть чинні у країні допустимі норми, вже з 2017 року підпадуть під штрафи. А ті компанії, у яких фактичні викиди вуглецю нижчі за допустимі значення, отримають фінансову підтримку. Завдання влади КНР нетривіальне: підштовхнути до використання чистої енергетики не тільки звичайних споживачів, а й бізнес.

"Сонця, води, повітря, та й відходів сільського господарства українцям вистачить для того, щоб у будинках було тепло і світло. Головне – достукатися до кожного і дати зрозуміти, що це працює", – вважає Бабій.

Утім, збільшення тарифів на електрику та інші енергоносії вже пришвидшує зростання попиту на сонячні елементи. Як із боку приватного сектору, так і бізнесу. За оцінками профільних експертів, протягом останніх кількох років ринок сонячної енергетики в Україні зростає на 30–40 % на рік. І це далеко не межа.