Як я став орком, або Чому я так і не полюбив армію. Part two
Орки відпочивають після трудів праведних
«Орки, шикуйсь... Рівняйсь! Струнко! Пішли жерти/поїхали стріляти/тікаємо нах – Пороха чекають», – командував нам бойовий прапор.
Орки – це ми, бійці оперативного резерву першої черги, ОР-1, якщо коротко. Так нас «обізвали» у навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ЗСУ, що базується у селі Старичі, неподалік від Яворівського полігону. Але спочатку я потрапив не туди.
Передісторію того, як я вдруге потрапив до армії, якщо ви її ще чомусь не читали, можна переглянути тут.
Тож, традиційно: заберіть від екранів чутливих жінок, дітей і вагітних тварин. Продовжуємо.
Прибуття
До місця постійної дислокації 39-го зенітного ракетного полку у Володимирі-Волинському нас з Луцька довезли з вітерцем на бусі військкомату. Заводили його, звичайно ж, «з толкача»: армійська техніка – вона така.
З Луцька нас було аж четверо, всього на навчання зібрали десь 120 чоловіків різного віку і соціального становища з Волині, Рівненщини і Львівщини. У всіх, хто прибув, на місці навіщось заміряли тиск (а усі – або з бодуна, або ще п'яні) і відправили у клуб оформлювати документи. Клуб, щоб ви розуміли, – одна з небагатьох будівель, що досі функціонують на території частини. Але про руїну радянської мілітаристської величі – згодом.
Після цього – склад речового забезпечення. Форма, взуття і навіть, вибачте, труси – усе беушне, хтось його носив, але не доносив. От шкарпетки нові дали, аж дві пари. і навіть дозволили не повертати після зборів. Такі собі військові бомжі вийшли. Навіть ременя до штанів не видали, а який ти військовий без ременя? Потім купив собі.
Коротше, дали усім нам добу на «акліматизацію». І поки ми їли, спали і приходили до тями у казармі, штаб не спав: там вирішували, хто з нас поїде до навчального центру на Львівщину.
Хвала богам, я опинився серед тих 30 вояків, які туди поїхали. «Випадковість?», – запитаєте ви. «Закономірність!», – відповім я. Орку – оркове.
Навчальний центр
Ну, доїхали якось зрештою (виїзд відклали через помилку у написанні мого прізвища, ха-ха). У Володимирі не встигли пообідати, у Старичах запізнилися на вечерю. Але добрі люди нас впустили до їдальні й нагодували. Що я можу сказати? У Луцькраді їдальня гірша. Там – просто солдатський рай! Але це легко пояснити: сюди часто приїздять попіаритися політики в оточенні журналістів.
Далі рай закінчився.
Намети і параша
Жили ми у наметовому містечку. Стандартний радянський армійський намет з дерев'яними нарами на три десятки мужиків. Буржуйка по центру, дрова біля входу. В принципі – норм, тепло, головне – не згоріти, бо горять такі намети з шаленою швидкістю.
Вбиральня – типу «сільський сортир», який розрісся до гігантських розмірів. На 30 умовно-посадкових місць. Знизу, серед солдатського лайна, бігають і б'ються за ласий шматочок щурі. Жахливо. Декілька днів я не міг себе пересилити, але потім, як пишуть класики, «природа взяла своє». Людина до всього звикає, навіть краще, ніж щур.
Це, мабуть, найогидніші мої спогади у житті, а бачив я не так вже й мало.
Навчання
Теорія – основа перемоги, переконані у своїй нескінченій мудрості генерали. Тому, зазвичай, першу половину дня ми проводили у класах. Фільми там дивилися під керівництвом комроти чи його заступника. Аби вище керівництво не страждало від того, що люди у формі займаються чимось «лівим».
Смішно було, коли довелося здавати нормативи з фізпідготовки. Ми це теж зробили теоретично.
– Скільки разів зможете підтягнутися?
– Ну хезе, десять, наприклад.
– Так і запішем...
Ще зі мною любили фоткатися. Або просто мене фоткати. Типу, о, скажу своїм, що в нас навіть чеченці служать. Я згадував знайомих чеченців, поголених і з модними зачісками, і дивувався силі людських стереотипів.
«Чеченець» на перекурі між фільмами. Сонце пече в очі
Підготовка до стрільб
Перед першими стрільбами нам видали бронежилети і каски. З броніків ми повитягали бронепластини і заховали під матрацами у наметі. З шоломів нічого вийняти було не можна, тож доводилося совати ті «каструлі» то на голові, то на лямці «Корсара».
Зброю нам видавали відповідно до плану стрілкової підготовки на кожен день і до специфікації бійців. Я от, наприклад, нічого важчого за АК-74 не носив. На відміну від кулеметників і гранатометників.
До речі, зброя нам дісталася «допотопна» – 70-х – 80-х років. Ще й нечищена не знаю навіть скільки. Був один «перехідний вимпел» – автомат з кривим стволом. Стріляти з такого, звісно, не можна. Але брати на стрільби – треба. Не питайте чому, не знаю. «На страх врагам», мабуть. От і сунув його нещасний орк на полігон, а постріляти брав автомат у товариша.
Інструктори
Інструкторами з вогневої і тактичної підготовки у нас були, в основному, «молочні» лейтенантики Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, що у Львові.
Хоча були й бойові офіцери, прапорщики. Запам'ятався один сержант. Він викладав тактичну медицину. Дуже «тактикульний». Жодного разу я не бачив його не в «мультикамі», без каски, броніка, модної розгрузки і тактичних окулярів. А ще в нього завжди були з собою дві гранати. Одна з них – точно навчальна.
А звідки я взнав, що навчальна, як прапор крав для нас кулемети і як інструктори ледь не спалили нас освітлювальними ракетами, я напишу наступного разу. Може.
Продовження – тут.
«Молочні» лейтенанти-інструктори позують з матьорим мною
Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.
Тесляр знайшов у стіні записку 1975 року та вистежив жінку, яка її залишила (фото)
«М'ясний хутір» бізнесмена Дмитрука з Луцька можуть продати за 14 млн євро
Страсна п'ятниця: що категорично сьогодні не можна робити
«Місто, як на долоні»: де у Луцьку снідали Танька та Володька з VIP Тернопіль (відео)
У Луцьку показали «дуже якісний» ремонт вулиці Захисників України (Гордіюк)