Поділитись:

Луцький фотохудожник Віктор Чухрай: «Після людини лишається тільки фотографія»

П'ятниця, 24 травня 2019, 20:00

Кожен любить Луцьк по-своєму. А у луцького фотохудожника Віктора Чухрая любов до міста – особлива. Він фотографує його уже більше п’ятдесяти років. Він знає мало не кожну вулицю і кожну шпаринку у них.

Наш маршрут з фотохудожником був дещо незвичним – вулицями, якими я ніколи не ходила. І навіть більше – ніколи не здогадувалася, що вони там є. З Театрального майдану спочатку пішли вулицею Лесі Українки, а тоді  – на вулицю Пушкіна. Тут фотохудожник нарікав на погано вимощену бруківку. Вийшли до міської ради, пройшлися Кривим Валом. Тут ми звернули увагу на оборонну стіну нашого Луцька. З Лесі Українки через «портал» (непомітний перехід на іншу вулицю) потрапили на вулицю Гаврилюка. Тут піднялися на Причестенську гірку, де колись був Причестенський монастир. А у XVI-XVII столітті – кладовище, де ховали відомих людей міста. Звідти ми попрямували на вулицю П’ятницька Гірка, де є цікаві будинки без прямих кутів.

Багато розповів Віктор Чухрай: і про фотозйомки, і про привида замку Любарта, і про те, як змінився Луцьк.

– Мабуть, цими вулицями, окрім тих, хто тут живе, мало хто й ходить. Усі – лише по Лесі Українки.

 Це називається «відкривати для себе місто». Усі ж ходять тільки центральними вулицями. Фотографуються в одних і тих же місцях. Люди взагалі живуть поза часом. Нічого не бачать, нічого не чують. У них ніколи ні на що немає часу. А я люблю в одне і те ж місце ходити щоразу іншим шляхом. Це дуже важливо. І вам рекомендую. Наприклад, додому йти іншою вулицею, ніж завжди, іншим шляхом. Чи їхати іншою маршруткою. І кожен раз ви відкриєте для себе щось нове і цікаве. Насправді це дуже проста, але важлива і правильна річ. По всьому місту є дуже цікаві місця. Дворики. Неправильно ходити лише центральними вулицями.

– У всіх – звичні маршрути…

 Так, це правда. А ці вулиці ніби і недоглянуті. Але в цьому є якийсь шарм. Я, наприклад, також не люблю новий одяг, нові мешти. Люблю те, що слугувало мені довгий час.  

– Ви, мабуть, один з небагатьох, хто дуже добре знає місто. Проте воно з кожним роком змінюється. Як ви ставитесь до цих змін?

 Гидотно ставлюся. Луцьк з роками дійсно змінюється у гірший бік. Нема хорошого архітектора. У місті зараз взагалі дуже багато нефахових людей. Будують різну чепуху в місті.

– За що ви любите Луцьк?

– А що потрібно для того, аби любити своє місто?

– Ну…мабуть, народитися у ньому…

 Потрібно бути патріотом і бути закоханим у місто. У кожну його вулицю. Зустрічати схід сонця, коли усі ще сплять, чути, як прокидаються птахи, і бачити, коли поїхала перша вранішня маршрутка. Я люблю Луцьк просто так. Можна, звісно, сказати, що і за камерність, але то не зовсім правильно. Люблю Луцьк за те, що він Луцьк. Бо і Луцьк, напевне, любить мене. А я дуже романтична людина.

– Ви – корінний лучанин?

 Я з Боратина. Але вже давно живу в Луцьку. Навчався у Луцькій школі №3. Ходив у місто в художню школу два роки пішки. У нас не ходив автобус. Туди й назад у будь-яку погоду. Щоб сказати, що я корінний лучанин, – то ні. Але я вже просто стільки тут живу, що, можливо, й лучанином назватися можу.

– Вікторе, а як ви зрозуміли, що фотографія – то ваше?

 Я серйозно почав займатися зйомкою з 1984 року. Як тільки я пішов у художню школу, одразу підсів на фотоапарат. У той час перечитав усю бібліотеку. Там була така цікава книжка «25 років фотографії». Я її дуже багато разів перечитав.  Телевізора тоді ще не було, світло провели, коли я навчався у 3 класі. Життя – така забавна штука. А от тепер без фотоапарата не ходжу практично.

– Що потрібно для того, аби стати фотографом?

 Купити камеру. Хорошу, професійну.

– Щось усе занадто просто…

– Щоб стати музикантом, треба вміти грати, ходити у музичну школу. Для того, щоб стати художником, потрібно також попрацювати. А щоб стати фотографом, потрібно купити камеру і все – ти вже фотограф.  Це ж не дві години писати якийсь етюд, приміром. І взагалі перемальовувати природу, на мою думку, – дурниця. Ти ніколи не зробиш так, як на фото. Фотографія насправді така ж складна. Потрібно знати композицію. Як і професійний художник, ти повинен знати і розуміти багато речей. Але камера зробить це дуже швидко. Зараз просто настільки камери потужні і бездоганні, що в мене телефон знімає настільки професійно, як і мій фотоапарат. Але, на жаль, не тільки в Луцьку, а й загалом  в Україні ми втратили репортажників-фотографів. У нас немає їх. Зараз є щось, але воно настільки примітивне, що мені часом так прикро. І це деградація професії, якщо чесно.

– А коли немає настрою, то як працюєте?

 Настрій – це стан душі. Звичайно, якщо його немає, нічого не вийде. І що б ти не робив, вийде чепуха. Настрій – це основне. Інколи, звісно, можна сидіти і чекати настрій. Але то не вихід. Потрібно йти до нього самому. Взагалі, коли я беру камеру в руки, я інакше думаю, інакше бачу. А птахів коли фотографуєш, то взагалі переходиш на їхню мову. Щоб знімати птахів, потрібно вміти говорити з ними і чути, хто що з них говорить. Я десять років знімав в модельному агентстві.  Я завжди казав, що якщо ми з моделлю один в одного не закохаємося, то нічого не вийде. Тобто в межах розумного. Потрібно знати і розуміти тонкощі характеру кожного. Чому я такий приколіст іноді? Тому що гумор – то необхідна складова моєї професії. Людина без почуття гумору – це майже втрачена людина. 

– Що найбільше любите фотографувати?

 Я не знаю, що найбільше. Фотографувати все цікаво. Бо світ цікавий. А я просто знімаю місто. У мене є цікавий історичний проект «Луцьк вчора і тепер», який я ще нікому не показував. Ти маєш полюбити ту річ, яку ти знімаєш. Тому що зняти дівчину – дуже просто. Та й що її знімати – вона й так красива. Треба бути криворуким, щоб зробити погану фотографію. Людина сама по собі гарна. Просто потрібно знайти якийсь ракурс, світло. Поговорити, щоб вона розкрилася. А от зняти банку з майонезом  і щоб це було гарно, – оце важко. Або, наприклад, підшипники. По роботі ти маєш знімати ті речі, які потрібно. І поки ти це не полюбиш, у тебе нічого не вийде. Я працював в рекламному агентстві десять років. Ми зробили кращі топові марки. Тому що любили свою роботу.

– У вас є улюблене фото чи власний проект?

 Якщо буде щось улюблене, то все решта буде нелюбиме. Однозначно, що проект «Доброго ранку, Луцьк» є, певно, правильний. Треба, щоб фотографія полежала десь там в ящику чи в архіві певний час. І тільки тоді можна оцінити, що ти насправді зробив. Як кажуть, «большое видится на расстоянии». Іноді дістаєш фото через десять-двадцять років і розумієш, що воно – ніщо. Ніби гарний пейзаж, хороша якість, але бачиш, що воно нічого не варте. А от коли дістати фото міста, бачиш, як колись були одягнуті люди, які автомобілі, які вітрини. Ностальгічна річ. От якщо ви знайдете своє фото з 5 класу, ви розумієте, що це класно. Це не мої слова, але кажуть, що після людини нічого не лишається: після людини лишається тільки фотографія. Ось така ніби банальна і проста річ.

– Ви зазвичай плануєте зйомки чи робите це спонтанно?

 Часом планую, куди йти. Часом – ні. Коли, наприклад, є певні погодні умови, тоді потрібно планувати.

– Які ваші найулюбленіші місця для зйомки?

 Улюблених місць немає.

– А вулиці?

 Звісно, старе місто – найбільше до душі. Люблю вулицю Кривий Вал. А на 33 кварталі дуже люблю радянську забудову міста. Вона набагато краща, ніж теперішня, з точки зору архітектури. Там є якийсь простір для ока. Зараз так будують, що можна зійти з розуму. Тобто не лишають для людини вільного місяця. Так не можна будувати.

– Знаєте усі вулиці міста?

 Практично. Багато їх перейменували.

– Де можна дивитися ваші фотографії?

 На Фейсбуці. Там усі мої роботи. Інколи я виставляю архівні фото. Але негатив я стараюся не виставляти ніколи. Або роблю це дуже рідко. Негативу у нашому житті і так вистачає. Я стараюся робити більше хорошого. Щоб людям було приємно. Мої ж роботи дивляться в Росії, Америці, Україні. А взагалі Фейсбук  це колосальний ресурс. Нашій владі в страшному сні не могло приснитися, що буде так, що кожен колись зможе їм сказати хороше тепле слово. Це іноді дуже дієво. І це працює. Інколи люди кажуть, що ти нічого не зробиш. Я заперечую, що у мене є три проекти, які уже дали свої результати.

– Розкажіть, що це за проекти.

 Перший проект: ми врятували Парк Героїв Майдану. Там я знімаю птахів більше десяти років. А його хотіли знищити, зробити басейн. Я приніс два альбоми з птахами. Телебачення тоді було. І це спрацювало. Другий – майданчик оглядовий на Львівський зробили. А був на тому місці смітник. Там чудово видно панораму міста. Третій проект: нам вдалося врятувати липи на Лесі Українки. Там переробили шматок вулиці дуже нефахово. Просто я теж розуміюсь трошки на архітектурі. Вони поклали плитку, почали зрізати дерева. Також міг бути чудовий майданчик на вулиці Гаврилюка. Проте у влади немає коштів на цей проект. Забудували на цій вулиці і ще один оглядовий майданчик, який ще був за Польщі. Тепер це приватна територія. Хоча яка то приватна територія? Усе у нас людське та Боже. Це був прекрасний майданчик в центрі міста з хорошим видом на костел. А кругом була вода.

– Де ви зараз працюєте?

 В художньому комбінаті працював. Тепер у замку Любарта працюю. До речі, привид у замку таки є. Охоронець його бачив. Працюю ще з Шацьким природо-охоронним парком. Звідси у мене любов до птахів. Я іноді читаю лекції у школах, університетах, інколи – священикам. Мене запрошують читати лекції архітектурно-історичного класу або природо-охоронні. А у школах, до речі, у нас дуже мало вчать дітей історії міста. Хотілося б, щоб була така наука, як краєзнавство. Історію міста діти повинні знати добре. Для кожного міста, району це потрібно.  В ідеалі – про кожне село повинна бути написана книжка. Хіба це не цікаво? От, наприклад, я дуже багато допомагав в роботі Вальдемару Пясецькому. Зараз він виїхав в Польщу. Старий Луцьк і старе місто – це його справа життя. І мені так прикро, що остання його книга повисла в повітрі. Бо зараз ніхто нічого безплатно не робить. Влада каже: нема грошей.

– Вікторе, як думаєте: чого не вистачає нашому місту?

– Дуже не вистачає людей, які  думають не про себе і про власні статки, а думають про місто. Згадайте Сталіна. У нього нічого не було. Був тільки солдатський мундир, шинель, чоботи – і все. А зараз у людей ніби і гроші є. А от витрачати правильно вони їх не вміють.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Надрукувати
мітки:
коментарів
23 жовтня 2019
12:13
08:05