Про «Волинянку», дрифтерів і ДТП: чемпіон з автоперегонів лучанин Ярослав Крищук (інтерв'ю)

Життя – це рух, а рух – це швидкість. Є люди, які не уявляють свого життя без швидкості. Напередодні Дня автомобіліста спілкуємось із такою людиною –  чемпіоном України з гірських перегонів 2011 року, призером чемпіонату України з гірських перегонів 2011 року в абсолютному заліку, призером чемпіонату України з трекових перегонів 2017 року, лучанином Ярославом Крищуком. Інтерв’ю записуємо, не відриваючись від керма, адже стояти гонщику немає коли – багато справ, все потрібно встигнути. Тож, схоже, пристрасть до швидкості на треку має вирішальний вплив і на характер та темперамент, прагнення жити швидко, жити в темпі. Ярослав Крищук розповідає, з чого почалася така тяга до авто і як потрапив на тестування NASCAR у Францію.

– З чого почалася тяга до автомобілів?

– Тяга до автомобілів у мене розпочалася з того, що тато дуже захоплювався машинами. Все його життя було пов’язане з авто. Тому і в мене ця тяга з’явилася із самого дитинства. Адже і дід колись працював таксистом. Відтак, така тяга спочатку з’явилася у тата, а в подальшому – і в мене.

З часом, у 2003 році, тато став займатися автоспортом. Відповідно, і я підтягнувся до цих видів спорту. А виступати я став з 2007 року, мені тоді було 15 років.

– Мабуть, всі хлопці люблять гратися машинками в дитинстві. Скільки у вас було іграшкових машинок і  чи пам’ятаєте улюблену?

– В мене всі машинки були улюблені (сміється – ред.). Коли мені купували новенький іграшковий автомобіль, я завжди їх колекціонував. Деякі діти любили гратися машинками і ламати їх чи розбирати, щоб заново зібрати. А я намагався зберігати їх такими, якими вони є. Тому я виставляв їх на поличку.

 

«Я вперше сів за кермо «Волинянки». З того часу я ще більше закохався в автомобіль»

– У якому віці вперше сіли за кермо справжнього автомобіля?

– Якщо я не помиляюся, це був далекий 1999 рік. Моя мама вчилася на водія, і тоді мала отримувати своє посвідчення. Але толком вона їздити не вміла, їй це важко давалося. Правила вона знала досконало, а їздити – все ж не могла навчитися.

На той час у мого тата був автомобіль «Волинянка», наш народний автомобіль. Тоді ми були в селі, мені було лише 7 років. І тато мені каже: «Сідай за кермо, спробуй, може, в тебе вийде». Я тоді вперше сів за кермо «Волинянки». До того я ніколи за кермом не сидів. Там кермо дуже високо, а я низького зросту, тому завжди дивився з-під керма (сміється – ред.). Тож я тоді перший раз рушив. Це був мій перший автомобіль і перша самостійна поїздка.

– І як вона вдалася?

Вийшло все супер! Емоції були неймовірними. З того часу я ще більше закохався в автомобіль.    

– Що найбільше притягує в машинах і в перегонах?

– Адреналін. Це таке відчуття… Я би не сказав, що це відчуття перемоги. Перемога – це само собою. В деяких моментах для мене не головне перемогти, а головне – прийняти участь в якихось змаганнях чи поїхати на тренування. Від того я так само отримую певний адреналін і певний кайф.

– Це правда, що чим крутіша машина – тим легше знайомитись з дівчатами? Як ви познайомились зі своєю другою половинкою? Чи пов’язано це із автомобілями?

– Я ці схеми вже давно знаю (сміється – ред.). Так воно і є. Погодьтеся, що чим крутіша в тебе машина, тим легше тобі познайомитися. Якби я приїхав на якомусь «задрипаному» «Жигулі», хто б зі мною захотів знайомитись? А якби я приїхав на «Лексусі» 2020 року, то, відповідно, дівчина познайомилась, в першу чергу, з таким хлопцем. Але, як то кажуть, зустрічають по одягу,  проводжають по розумі. Автомобіль і є тим самим «одягом». На жаль, чи, на щастя, деякі дівчата звертають увагу, на якому ти їздиш автомобілі.

Як я познайомився зі своєю дружиною? Були дівчата, яким я навіть не казав, що в мене є автомобіль. Своїй жінці я так само не казав, яке у мене авто, ніколи цим не хвалився. Та й хвалитися особливо немає чим, адже в мене не такі вже й круті автомобілі. І, в принципі, я думаю, що нормальна дівчина не буде звертати увагу на такі дрібниці, яка в тебе машина, головне – яка ти людина.

 

– Розкажіть детальніше про змагання у яких ви брали участь. З чого почалася ваша спортивна кар’єра? Ви стали чемпіоном України. Як довго до цього йшли і як воно, відчувати себе кращим в Україні?

– Все почалося відколи мій тато почав займатися автоспортом і, відповідно, я теж почав їздити на змагання. Це був Чемпіонат України з трекових перегонів. Це були мої перші старти. Тому цей вид спорту, саме трекові перегони, мене дуже зацікавив. Адже він проводиться на стадіонах. Це як мотоспідвей, тільки замість мотоциклів – автомобілі. Тому це досить захоплююче, адже в кожному повороті йде боротьба. І не завжди найпотужніший автомобіль у цій боротьбі перемагає. Тобто, від початку гонки до її завершення, може виграти не тільки найсильніший автомобіль, але й найслабший. Тому ця гонка завжди є захоплюючою, і для глядачів, я думаю, це ідеальне видовище. Адже людина бачить все, що відбувається на кожному повороті. Тому перебіг подій гонки досить цікавий. Тому мої перші старти мені досить сподобалися. Тож я досі їжджу на ці перегони.  До слова, після моїх перших стартів Сергій Пелешок подарував мені спортивний «ВАЗ 2108» після аварії. З часом я відновив цей автомобіль.

У 2008 році я став приймати участь у гірських перегонах. Хоч мій автомобіль не був пристосований до таких змагань, адже він був призначений саме для трекових перегонів. Але все ж я вирішив спробувати себе на гірських перегонах і дізнатися, що це таке.

Так, я не перемагав на цих змаганнях. Для мене це було суто тренуванням. Але ці тренування в подальшому дали свій поштовх. Тому, що у 2011 році мій сусід, Андрій Владімов, який так само займається автоспортом, налаштовує автомобілі під змагання, підготував автомобіль «Фольксваген Гольф». Але не було кому виступати, адже сам він участі у змаганнях не приймав. А я на той час мав бажання їхати, але не мав на чому. Тому спільними зусиллями, за допомогою ще однієї людини – мого тренера з Ужгорода Сергія Трутнєва, вдалося домовитися з Андрієм Владімовим, і він дав мені автомобіль в оренду безкоштовно, аби я міг взяти участь у гірських перегонах.

2011 був досить вдалим роком. Тоді були насичені змагання, досить багато було спортсменів, були повністю заповнені всі класи. І за підсумком семи етапів я став чемпіоном України у своєму класі: монопривод А3 до 2 000 кубічних сантиметрів. А в загальному заліку я став другим. Думаю, що для мене особисто – це відмінний результат.

В мене у 2011 році було бажання стати чемпіоном України і здобути звання майстра спорту. Це мені вдалося. Я хотів стати першим у Волинській області. На жаль, окрім мене, поки що, на Волині майстрів з цього виду спорту немає. Але я надіюся, що скоро вони з’являться.

– Щоб конкуренція була більша і було цікавіше?

Так! Хоча, конкуренція завжди є і буде. Просто поки я один на Волині виконав цей норматив. Якби невдовзі ще хтось виконав – це було б чудово.

 

«Всі казали: «Ви що! Це ж Франція! Це 2 500 кілометрів в один бік! На «Гольфі» 1986 року!». Але нічого. Заправили повні баки і поїхали»

– У 2020 році ви брали участь у престижних змаганнях у Франції. Як це на вас вплинуло, які враження лишилися?

– В мене є друг Ігор Романов, з яким ми разом приймали участь у трекових перегонах. Він дуже захоплюється NASCAR (Національна асоціація перегонів серійних автомобілів – ред.). І він побачив, що є можливість поїхати у Францію на тести. Тож він перед початком 2020 року поїхав на ці тести. Я йому написав: «Круто, ти поїхав на тести у Францію!». А він відписав, що я також можу поїхати. Я звернувся до організаторів, що маю бажання взяти участь, написав автобіографію. І вони запросили мене на тести 27 лютого.

Ці тести обходилися орієнтовно в 900 євро. А з урахуванням витрат на дорогу виходило близько 2 000 євро. Мені було важкувато знайти такі гроші, але в мене є такі спонсори «СМВ-Транс» і «Легіт-Транс», які вирішили дати мені гроші для поїздки у Францію. Вони повірили в те, що я можу вийти на новий рівень завдяки цьому, почати брати участь у міжнародних змаганнях. Тож мені надали ці спонсорські кошти, я сів за кермо свого «Фольксвагена Гольф» 2-ї моделі, взяв з собою жінку та брата, тому, що він досконало володіє англійською мовою, і ми втрьох поїхали у Францію.  

Всі казали: «Ви що! Це ж Франція! Це 2 500 кілометрів в один бік! На «Гольфі» 1986 року!». Але нічого. Заправили повні баки і поїхали. Приїжджаємо туди, а там на нас всі з коса дивляться: приїхали українці на старенькому «Гольфі». Хоча, що мені найбільше сподобалося, ніхто не акцентував уваги на тому, що в мене стара машина. Навпаки робили компліменти, що «Гольф» доглянутий. Ніхто з презирством не дивився.

Учасники приїхали з багатьох європейських країн, а з України був я один. Було дуже багато учасників, серед них – і топові пілоти, які виступають за команду «Ламборджіні». Це досить цікаві люди, з якими було приємно поспілкуватися.

 

У першій серії ми виїжджали на тести по 10 хвилин. Якраз був дощ. Мене посадили за кермо першим. Результату, як такого, я не показав, а просто звикав до машини. Адже це було новим для мене. Це був задньоприводний автомобіль потужністю 400 кінських сил. З вигляду він довгий, шестиметровий. А фактично це просто каркас, на який одіта «коробка». Автомобіль дуже чутливий, щойно натискаю на педаль газу – його відразу ставить боком. Тож поки я прогрів гуму, поки звик – то й відведений мені час закінчився.

Після обіду траса стала просихати, дощ закінчився і з’явилося сонце. Я вирішив не сідати за кермо першим. Мене посадили всередині сеансів. Також посадили «кільцевика» француза. Результат ми показали практично ідентичний. У нас була «заруба» від першого і до останнього кола. Протягом всіх 10 хвилин ми їхали секунда в секунду, тільки тисячні у нас відрізнялися. «Відкатали» ми сеанс, я подивився на свій час – він входив у ТОП-5 серед 20 учасників. Я вважаю, що це непоганий результат.

Коли я повернувся в Україну – розпочалася пандемія коронавірусу. Я чекав підтвердження, чи пройшов я ті тести. Французи мені сказали, що так. І з розумінням поставилися до того, що я не маю фінансів для участі у гонках. І що в Україні важко знайти спонсорів для цього. Тож ми домовилися, що я зможу взяти участь у гонці за 3-4 тисячі євро. Це для Європи хороша ціна.

Але у зв’язку із пандемією людей перестали впускати на стадіони. І, відповідно, ціна піднялася вдвічі. Тож мені відписали, що не відомо, чи взагалі відбудуться змагання, адже організаторам немає звідки брати прибутку через порожні стадіони. Тому я став на ті змагання менше звертати уваги і націлився на Чемпіонат України з трекових перегонів.

«Яким би ти майстром спорту не був – на дорозі завжди можна  помилитися»

– Ще маєте бажання прийняти участь у змаганнях європейського рівня?

– Звісно маю! Коли будуть фінанси – то прийматиму.

– От, власне, про фінанси наступне питання. Чи вдалося вам знайти спонсорів? Чому так важко зацікавити автоспортом великий бізнес в Україні, невже це не видовищний вид спорту?

– Я ще не брався за пошук спонсорів для того, щоб прийняти участь у NASCAR. А от спонсори, які готові заплатити кошти за те, щоб я приймав участь в українських змаганнях, у мене є.

У Європі з цим простіше, адже там, якщо підприємство спонсорує будь-який вид спорту – воно платить менше податків. Тож у Європі, яку команду не візьми, у неї є основний спонсор. У нас, на жаль, це поки не так розвинене.

– Якщо чесно: коли їздите містом – дозволяєте собі «увімкнути гонщика», десь перевищити дозволену швидкість, десь здійснити небезпечний маневр?

– Поки ми їздимо і записуємо інтерв’ю – я, чесно кажучи, не дивився, яка у мене швидкість. Якщо враховувати, що у Луцьку дозволена швидкість 50+10 кілометрів за годину, то я, звісно, трішки швидше їхав. Але чи я агресивно їжджу? Я б так не сказав. Як на мене, я нормально їду. Адже головне – їхати зі швидкістю, на якій ти впевнено себе почуваєш. Тому я обираю швидкість по місту 60 кілометрів за годину.

Звісно, якби я їхав по місту 140 км/год. – я б не впевнено почувався. Адже це дорога загального користування – може пішохід на дорогу вибігти, чи собака. Тому небезпечних маневрів у місті робити не треба, адже, окрім того, що ти можеш постраждати, можуть постраждати й інші учасники дорожнього руху. В першу чергу треба переживати за інших учасників дорожнього руху. Тому я обираю швидкість, яка для мене комфортна.

Але також важливо зливатися з потоком. Тобто, не їхати дуже швидко, але й не «повзти» дуже повільно. Адже якщо потік їде зі швидкістю 50-60 кілометрів за годину, а я буду їхати зі швидкістю 10 кілометрів за годину, – я теж буду створювати аварійно небезпечні ситуації. Адже машини, які їдуть позаду, будуть їхати і пригальмовувати. Тому для тебе швидкість 10 км/год. може бути і безпечною, але ж інші учасники руху не розраховують, що ти будеш їхати з такою швидкістю.

– Потрапляли в ДТП?

– Звичайно. Від цього ніхто не застрахований. Яким би ти майстром спорту не був – на дорозі завжди можна  помилитися. До слова, я потрапив у ДТП, рухаючись на дуже низькій швидкості. На мить відволікся і в’їхав в автомобіль.  

 

– Яка ваша думка щодо «дріфтерів» і «стрітрейсерів»? Дрифтувати і влаштовувати перегони в центрі Луцька чи на Замковій площі – це нормально?

– Я би не сказав, що це дрифт. Це дрифтом назвати не можна. Як всі розуміють поняття «дрифт»? Це коли машина їде боком? Дрифт – це коли машина управляється боком. А коли людина просто «бублики крутить» – вона просто палить гуму. Як я до цього ставлюся? Звісно, негативно, як і всі.

Але, з іншого боку, де у Луцьку є площадка, куди можна приїхати і вільно потренуватися? Немає. А якби й була площадка десь за містом – хто б туди їздив? Адже їм треба показати, що вони вміють. А за містом кому вони це покажуть?

Це відбувається не тільки у Луцьку. Наприклад, у Рівному  це почалося ще у 2017 році. А в Києві чи Одесі – набагато раніше. Звісно, я до такого негативно ставлюся, але і влада повинна докласти зусиль для того, щоб скерувати все це у правильне русло. Якщо побудувати правильний майданчик, то його можна використовувати і для дрифту, і для картингу, і для інших автомобільних, і не тільки, видів спорту. Тому якщо такий майданчик з’явиться – підтягнеться ще більше людей, які почнуть цим займатися не у середмісті, а на спеціалізованому майданчику.

На жаль, у Західній Україні, наскільки я знаю, таких майданчиків немає. У Львові орендують для цього «Арену Львів». І то це не завжди виходить. Це відбувається лише в певні вихідні і туди з’їжджаються покататися спортсмени з усієї Західної України.

Ми, наприклад, домовляємося про те, щоб нам надавали дозвіл кататися у аеропорті. Ми це робимо майже кожні вихідні. Ніхто нічого у Луцьку про такі тренування на аеропорті не знає, адже ми це ніде не афішуємо. Ми приїхали, покаталися і поїхали. Адже ми знаєм, якщо це робити у місті – то це дуже небезпечно. Та й негативну буде більше, ніж позитиву, навіть якщо ти покажеш щось видовищне.

До слова, ми заснували Громадську організацію «West level», учасники якої приймають участь у різних офіційних заходах, змаганнях та виставках. Саме члени цієї ГО регулярно тренуються в луцькому аеропорті.

 

– В Україні 31 жовтня відзначають День автомобіліста. На вашу думку, щоб стати автомобілістом, достатньо купити авто, чи це статус, який вимірюється чимось іншим? 

– Мені важко відповісти на це питання. Як на мене, автомобіліст – це та людина, яка не лише купила автомобіль, а ще й вивчилася та отримала посвідчення водія, а не купила його. Авто можна купити, права можна купити, а «їздити» купити не можна. Зверніть увагу: є багато водіїв, які не знають Правил дорожнього руху. Мало хто про це говорить, але насправді багато людей купують права.

Гаразд, ти купив права, але хоча б відкрий Правила і почитай: як повертати, як виїжджати. Це, на жаль, мало хто робить. Тому у нас трапляються безглузді ситуації на дорозі і починають «розбірки», хто і як порушив. А правда вона одна, вона написана в ПДР.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• Юні лучани стали чемпіонами України з картингу (фото)
• Лучанин вимагає заборонити «швидкісні іграшки» у центрі й у парку (петиція)
• У Цумані влаштували нічний дрифт (відео)