Не люблю, коли люди починають жаліти, – луцька спортсменка на візку Богдана Караванська (інтерв'ю)

Поспілкуватися із молодим майстром спорту міжнародного класу з пауерліфтингу Богданою Караванською виникла ідея вже давно, однак дівчина не була у Луцьку. Як виявилося – їздила здобувати чергові медалі.

Її особливість – це те, що дівчина з дитинства не має ніг, однак має велике серце, мотивацію та активно працює над собою.

Спілкування пройшло легко, а весела та щира Богдана розповіла, як стала успішною спортсменкою.

– Ваша мама в інтерв'ю одному з волинських ЗМІ розповідала, що ви не навчалися вдома, не обирали індивідуальні заняття, а відвідували звичайну школу. Скажіть, у вас не було побоювання, що у класі до вас буде особливе ставлення від однокласників?

– Я ходила у селі в школу. Спочатку пішла моя сестра, оскільки мама їздила зі мною по лікарнях. А коли мені час було йти у школу, то також пішла. У першому класі я ще трохи вчилася індивідуально. А коли моя перша вчителька, яка сама ще вчилася, поїхала на сесію, то на заняття я пішла у той клас, з якими б мала ходити.

У моєму класі навчалися діти із чотирьох сіл – 21 учень. Вони мені допомагали. До того ж, закінчила школу із золотою медаллю. Я дуже любила точні науки. Математика, фізика – це було моє.

– Коли у вас з'явилися перші протези? Скільки часу ви могли в них ходити?

– Перші протези в мене були десь в три роки. Я це не дуже пам'ятаю. Потім були вивихи і треба було лікуватися, то не дозволяли ходити на протезах. А у 2000 році вже дозволили протезування, але в нас в Україні це робили дуже дорого. Тоді Мальтійська служба допомоги у Німеччині назбирала гроші мені на протези. Люди назбирали за дуже короткий термін, буквально за два тижні. І німецькі протезисти приїхали до мене, зняли мірки, а на другий раз вже привезли готові протези.

Було дуже важко, коли я росла і їх постійно потрібно було змінювати. Але це вже потім ми робили в Ковелі. Часто потрібно було їх підправляти.

Бігати я в них не могла, але ходила. Я завжди з коляскою і з протезами, але можу пройтися по сходах, в маршрутку, тролейбус можу зайти, а тоді мама коляску подає.

– Нині ви майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу. З чого розпочалася ваша спортивна кар'єра?

– У 2006 році у Луцьку були рекреаційні ігри. Тоді я й вперше спробувала себе. А вже в 2007 році мене зустрів перший тренер Валерій Дружинович. Він підійшов до нас з мамою і просив, щоб я приїхала і спробувала позайматися у спортзалі. На той час мені було 15 років. Я початку не дуже хотіла, бо й не знала, як це має бути. А потім, коли їхала в Ковель на протезний, це було 1 лютого 2008 року, заїхала до нього у спортзал. Я спробувала і мені сподобалося. Так і почала займатися пауерліфтингом.

– Хто був завжди з вами, хто надихав на нові звершення, мотивував та допомагав?

– Моя мама мене завжди дуже підтримувала. Вона була зі мною на тренуваннях. Я жила у селі Ловищі Турійського району і там у школу ходила, а їздили на тренування у Ковель. Три рази в тиждень ми їздили більше ніж 50 кілометрів на маршрутках і з пересадкою. Мама допомагала тоді і зараз.

– Ми з вами вже давно мали зустрітися та поспілкуватися, однак це не вийшло, адже ви були не в Луцьку. Зізнавайтеся, де подорожували? Можливо здобували нові кубки чи медалі?

– Я вже рік займаюся волейболом і була то в Китаї, то в Голландії, то на зборах у Дніпрі. Тренуємося із Анною Галицькою. У Китаї у місті Ченду був міжнародний турнір – жіноча супершістка. Наша збірна України зайняла там третє місце. Привезли додому медалі і кубок.

– Однозначно, що спорт є невід'ємною частиною вашого життя. А яке ви маєте хобі, як відпочиваєте, розслабляєтеся?

– Взагалі я дуже люблю село. Зараз теж дуже часто туди їжджу. Люблю гарну природу. Також ще читаю і вишиваю. А ще, аби бути у формі, ходжу у спортзал до Олега Хомяка.

– Ви відвідали чимало країн світу. Де вам сподобалося найбільше і чи хотіли б виїхати туди жити назавжди?

– Мені дуже подобається Німеччина і Голландія. Хотіла б там жити, там все пристосовано для людей із колясками. Я там їду сама і не відчуваю, що мені потрібна допомога.

– Дайте кілька своїх порад, як досягти успіху?

– Все просто – варто працювати над собою, йти до певної цілі і потрібно завжди бути чимось зайнятим.

– Мені випала нагода поспілкуватися з атовцем, який втратив ногу. Він розповідав, що найбільше ненавидить, коли люди проявляють почуття жалю. Як реагуєте на це ви?

– Я теж не люблю, коли люди починають жаліти. Вони не розуміють. От погляди різні. В мене відкриті протези, а раніше були закриті, і люди на це дуже реагують.

– Зізнавайтеся, про що мрієте?

– Мрію про Париж – побувати у Франції.