Поділитись:

Не люблю, коли люди починають жаліти, – луцька спортсменка на візку Богдана Караванська (інтерв'ю)

Середа, 27 червня 2018, 20:00

Поспілкуватися із молодим майстром спорту міжнародного класу з пауерліфтингу Богданою Караванською виникла ідея вже давно, однак дівчина не була у Луцьку. Як виявилося – їздила здобувати чергові медалі.

Її особливість – це те, що дівчина з дитинства не має ніг, однак має велике серце, мотивацію та активно працює над собою.

Спілкування пройшло легко, а весела та щира Богдана розповіла, як стала успішною спортсменкою.

Ваша мама в інтерв'ю одному з волинських ЗМІ розповідала, що ви не навчалися вдома, не обирали індивідуальні заняття, а відвідували звичайну школу. Скажіть, у вас не було побоювання, що у класі до вас буде особливе ставлення від однокласників?

– Я ходила у селі в школу. Спочатку пішла моя сестра, оскільки мама їздила зі мною по лікарнях. А коли мені час було йти у школу, то також пішла. У першому класі я ще трохи вчилася індивідуально. А коли моя перша вчителька, яка сама ще вчилася, поїхала на сесію, то на заняття я пішла у той клас, з якими б мала ходити.

У моєму класі навчалися діти із чотирьох сіл – 21 учень. Вони мені допомагали. До того ж, закінчила школу із золотою медаллю. Я дуже любила точні науки. Математика, фізика – це було моє.

– Коли у вас з'явилися перші протези? Скільки часу ви могли в них ходити?

– Перші протези в мене були десь в три роки. Я це не дуже пам'ятаю. Потім були вивихи і треба було лікуватися, то не дозволяли ходити на протезах. А у 2000 році вже дозволили протезування, але в нас в Україні це робили дуже дорого. Тоді Мальтійська служба допомоги у Німеччині назбирала гроші мені на протези. Люди назбирали за дуже короткий термін, буквально за два тижні. І німецькі протезисти приїхали до мене, зняли мірки, а на другий раз вже привезли готові протези.

Було дуже важко, коли я росла і їх постійно потрібно було змінювати. Але це вже потім ми робили в Ковелі. Часто потрібно було їх підправляти.

Бігати я в них не могла, але ходила. Я завжди з коляскою і з протезами, але можу пройтися по сходах, в маршрутку, тролейбус можу зайти, а тоді мама коляску подає.

– Нині ви майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу. З чого розпочалася ваша спортивна кар'єра?

– У 2006 році у Луцьку були рекреаційні ігри. Тоді я й вперше спробувала себе. А вже в 2007 році мене зустрів перший тренер Валерій Дружинович. Він підійшов до нас з мамою і просив, щоб я приїхала і спробувала позайматися у спортзалі. На той час мені було 15 років. Я початку не дуже хотіла, бо й не знала, як це має бути. А потім, коли їхала в Ковель на протезний, це було 1 лютого 2008 року, заїхала до нього у спортзал. Я спробувала і мені сподобалося. Так і почала займатися пауерліфтингом.

– Хто був завжди з вами, хто надихав на нові звершення, мотивував та допомагав?

– Моя мама мене завжди дуже підтримувала. Вона була зі мною на тренуваннях. Я жила у селі Ловищі Турійського району і там у школу ходила, а їздили на тренування у Ковель. Три рази в тиждень ми їздили більше ніж 50 кілометрів на маршрутках і з пересадкою. Мама допомагала тоді і зараз.

– Ми з вами вже давно мали зустрітися та поспілкуватися, однак це не вийшло, адже ви були не в Луцьку. Зізнавайтеся, де подорожували? Можливо здобували нові кубки чи медалі?

– Я вже рік займаюся волейболом і була то в Китаї, то в Голландії, то на зборах у Дніпрі. Тренуємося із Анною Галицькою. У Китаї у місті Ченду був міжнародний турнір – жіноча супершістка. Наша збірна України зайняла там третє місце. Привезли додому медалі і кубок.

– Однозначно, що спорт є невід'ємною частиною вашого життя. А яке ви маєте хобі, як відпочиваєте, розслабляєтеся?

– Взагалі я дуже люблю село. Зараз теж дуже часто туди їжджу. Люблю гарну природу. Також ще читаю і вишиваю. А ще, аби бути у формі, ходжу у спортзал до Олега Хомяка.

– Ви відвідали чимало країн світу. Де вам сподобалося найбільше і чи хотіли б виїхати туди жити назавжди?

– Мені дуже подобається Німеччина і Голландія. Хотіла б там жити, там все пристосовано для людей із колясками. Я там їду сама і не відчуваю, що мені потрібна допомога.

– Дайте кілька своїх порад, як досягти успіху?

– Все просто – варто працювати над собою, йти до певної цілі і потрібно завжди бути чимось зайнятим.

– Мені випала нагода поспілкуватися з атовцем, який втратив ногу. Він розповідав, що найбільше ненавидить, коли люди проявляють почуття жалю. Як реагуєте на це ви?

– Я теж не люблю, коли люди починають жаліти. Вони не розуміють. От погляди різні. В мене відкриті протези, а раніше були закриті, і люди на це дуже реагують.

– Зізнавайтеся, про що мрієте?

– Мрію про Париж – побувати у Франції.

Надрукувати
мітки:
коментарів
05 лютого 2020
07 січня 2020
29 вересня 2019
28 липня 2019
17 червня 2019
23 квітня 2019
09 квітня 2019
23 березня 2019
19 березня 2019
04 березня 2019
27 лютого 2019
19 лютого 2019
18 лютого 2019
11 лютого 2019
20:00
02 лютого 2019