Поділитись:

Сергій «Колос» Мартинюк: «Я просто роблю те, що дійсно пре»

Вівторок, 13 листопада 2018, 20:00

Рано чи пізно це мало статися: у світ вийшла книга Сергія Мартинюка. Відчуття невідворотності цього процесу суто суб’єктивне, але, однозначно, не одиночне. Його «Капітан Смуток» пахне свіжою книгою, пробуджує власні спогади, змушує копирсатися у своєму дитинстві та й просто насолоджуватися словом в його багатих метафоричних й філософських проявах.

Ми зустрілися з Колосом у Луцьку в театрі ляльок за кільках годин до концерту гурту «Фіолет», під час якого він поламає сцену та здере шкіру над ребрами, презентуючи новий альбом «Аврора». Вмостившись на зеленому дивані, простягаю Колосу його «Капітана», якого півтори години тому забрала з поштового відділення.

«Міркував викинути, спалити, зробити те, що я робив з іншими рукописами…»

– Що ти відчуваєш, підписуючи книгу?

Я ще не розумію. Це нові для мене відчуття. Звик підписувати альбоми, постери і все інше, а з книжкою це щось абсолютно нове. Коли я вперше потримав її в руках (це було в Харкові), то на очі сльози накотилися. А коли я дізнався, що першим книжку потримав не я, а наш менеджер (дивиться в бік колег, що у гримерці, – К.)… То у мене ледь вдруге сльози не накотилися.

У моєму уявленні, коли ти презентуєш публіці пісню, то певним чином оголюєшся, бо це власна, авторська музика. Коли видаєш на загал свій роман, відчуваєш щось інше?

Я не сказав би. Це одного рівня емоційне розкриття. Просто інші засоби. Мені це нагадує спосіб спілкування зі світом та людьми. Адже ми по-різному спілкуємося з друзями, батьками, колегами. Власне література – це теж трішки інший спосіб спілкування зі світом. Місцями він значно глибинніший за музику. Бо музика ловить життєві миттєвості і вкладає їх у відносно короткі форми. У той же час література це можливість самозаглибитись, поміркувати, і у процесі рефлексій знайти відповіді на деякі питання, які ти не очікував отримувати. Для себе я деякі відповіді знайшов.

– Ти часто публікуєш вірші на своїй сторінці у «Фейсбук». А прозу, попри те, що писав її досі, наважився лише нині видати. Чому?

Все вийшло випадково. Півтора року тому я написав рукопис, який спочатку називався «Друг», згодом отримав альтернативну назву «Капітан Смуток». Якийсь час він полежав, я міркував його викинути, спалити, зробити те, що я робив з іншими рукописами.

Скільки їх було?

Багато. Я дуже швидко знецінюю те, що писав. Мені здається, вже за три місяці, що я зроблю набагато ліпше, аніж робив якихось шість місяців тому. Але так склалося, що знайшлася людина, яка повірила в те, що рукопис можна зробити повноцінною книжкою. Наталя, мій якоюсь мірою літагент з Рівного, зв’язалася з низкою видавництв, обрала максимально вигідні для мене умови, і ми почали співпрацювати з «Фабулою» (харківське видавництво, – К.). Звісно, книжка в процесі видавництва пройшла ще кілька етапів. Її читали редактори, коректори. Зрештою, мене переконали прийняти рішення про іншу назву. А нині вже й мені «Капітан Смуток» подобається більше, аніж «Друг». Я до кінця не міг повірити, що це все відбувається. Коли ж мені скинули інформацію, що книжка пішла в друк, я втішився, як дитя. Коли ж узяв її до рук – ці відчуття неможливо описати.

«Коли я потрапив в Київ, то зрозумів, що жив у полоні стількох ілюзій»

– Коли це все завертілося, тобі йшов 31 рік. Для багатьох такі дати – це час підсумків, завершення якихось задумів. У тебе не було такого пунктика: зробити якісь кроки до певного віку?

Різне було. Але факт лишається фактом: останні два роки, з моменту переїзду в Київ, у мене відчуття, що почався новий етап у житті. Ба більше, щодо «Фіолету» і нашої історії, якій уже 9 років, я справді серйозно тільки останні кілька років це сприймаю. І це стосується всього іншого. Бо Київ змусив переглянути погляди на життя, на себе. Я себе дуже кайфово в Луцьку почував. Коли потрапив в Київ, то зрозумів, що жив в полоні стількох ілюзій! У плані уявлень про свою талановитість, оргздібності, ще якихось здібностей... Київ вимагав набагато більшої внутрішньої мобілізації для реалізації будь-яких ідей. У результаті все це привело не до якоїсь втоми, а навпаки до того, що все розклалося по поличках: я чітко відчув, хто я, що я можу, а що – ні. Відразу з «Фіолетом» значно змінилося все. Я можу розцінювати це емоційно, а можу суто меркантильно, маючи на увазі наші заробітки. Адже це теж критерій оцінки успіху будь-якої справи.

І цей період точно не той, коли я хочу думати про якісь підсумки чи ні. Хоча раніше я уявляв себе в 30 років якимось дядьком, а натомість відчуваю пацаном. Зрештою, мені й від сили дають 23-25 років. Не знаю, чи це добре, але за фізіологічними відчуттями оцінюю це як плюс. Єдине, чого я боюся у цьому періоді, – не прогледіти якісь класні можливості, бо світ постійно їх підганяє. Просто інколи у Києві їх настільки багато, що не знаю, за що ухопитися, щоб не прогадати, недарма втратити час. Бо що-що, а час у Києві я навчився цінувати дуже добре. Виявив, що його в столиці не так багато, як було в Луцьку, де можна було все встигнути.

– А є щось у Луцьку, за чим ти сумуєш?

– Так, це люди. Для мене місто – це не так вулиці, парки, як люди, які тут полишалися, з якими я перетинався і яких нині бачу лише в стрічках соцмереж, рідше чую по телефону чи бачу на концертах. Хоча Луцьк – місто особливе. Під час туру у містах –  сонце, а в Луцьку ми приїхали в якийсь Silent Hill (у день концерту місто оповив густий туман. Silent Hill ("мовчазний пагорб") містечко, де відбуваються серії культових комп'ютерних ігор у жанрі "жахи" , – К.).

– До слова, синоптики передавали сьогодні ясну погоду, але за туманом не видно цієї ясності.

– Так, я завжди казав, що в жодному місті Україні я не бачив таких класних туманів, як в Луцьку. І що сьогодні мені Луцьк дарує? Те місто, за яке я його завжди любив. Свого часу я жив на проспекті Волі і вікна виходили на парк. Тому часто бачив ті густющі тумани.

Але у себе у «Фейсбуці» ти якось написав, що старіти ти хочеш в Ялті…

Йдеться не лише про Ялту. Є кілька міст, де б я із задоволенням провів би літні періоди свого життя. У Ялті я був в далекому 2008 році. Це була подорож, пов’язана з громадською діяльністю. Це був вересень, оксамитовий сезон, місто було в спокої. Більшість туристів від’їхало, і можна було гуляти приморською частиною міста. Навіть тоді це було не зовсім проукраїнське місто. Коли ти говорив українською, то дивилися, як на дичину. А оскільки в мене більш літературна мова, то деякі сприймали мене за поляка. Але в місті настільки чудова атмосфера! Повітря, спокій, це каміння на березі моря…Я ще тоді подумав, що добре було би в цьому місті осісти в старості і написати гарну атмосферну книжку. Запримітив кілька атмосферних місць. Як і в Чернівцях, як і в себе на Дубенщині… Але це все мрії, звичайно. За нинішніх політичних обставин ніяка Ялта мені не світить.

«З раннього дитинства переді мною стояв вибір: читати книжки чи йти клей нюхати»

– Час покаже. Сергію, часто письменники дають свої рукописи на першу вичитку професійним читцям. Той же ж Стівен Кінг, якого ти шануєш, дає вперше книгу дружині. Кому ти показав рукопис?

– Дружина Кінга – письменник, отож, тут все логічно. У мене досвіду в цій сфері немає. Але подібні етапи я проходив. Першим моїм читачем була дружина. Щоправда, вона читала не все, а деякі розділи. Критично оцінювала низку моментів, не завжди їй були до смаку занадто фізіологічні описи, а я фанат гіпернатуралізму. У результаті я все ж прибирав дещо. Надалі рукопис читали з десяток рідерів, які до того вичитували кілька книжок Макса Кідрука. Хоча загалом всім сподобалося і зауваження були точкові, дрібничні. Я враховував їхню думку, бо ж це моя перша книжка і це для мене наука власних помилок, перший досвід. Мені важлива думка досвідчених людей, видавництва «Фабула». Перш ніж дати ствердну відповідь, рукопис прочитала не одна людина. Пам’ятаю, що до офіційної відповіді отримав від рецензентів листи, де хвалили, порівнювали… Я нічого такого не очікував, бо «Капітан Смуток» – це спроба для мене пофіксити знакові для мене речі з 90-х, з міста мого дитинства. Міста, яке є на карті, але якого фактично не лишилося, бо змінилося багато. Хотілося зафіксувати те, що витісняли нові враження.

Амбіцій я не мав жодних. Мені просто здалося, що маю кілька історій та думок, які були б цікаві як мінімум спільноті шанувальників, дубенчанам, бо у книзі там багато міста. Я й зараз тверезо оцінюю все. Точно знаю, що якщо буду писати далі, то писатиму ліпше. Адже навіть цей досвід дав стільки розуміння, як можна зробити по-іншому, але змінювати щось пізно.

– У своєму інтерв’ю про роман ти казав, що це історія про людину, яка на роздоріжжі. А чим ти керуєшся, коли доводиться обирати, що тобі робити?

У мене враження, ніби все життя – це суцільне роздоріжжя. Я народився в ’87 році і моє дитинство минало в дефіцитні часи. Коли їли так собі, а одягалися ще гірше. Багато чого іншого траплялося, що сформувало моє покоління. Я не скажу, що ми вкрай голодні, але інколи у мене відчуття, що скільки би ми не наїдалися, у нас залишається голод і ми постійно намагаємося насититися. Це стосується усіх сфер життя.

З раннього дитинства переді мною стояв вибір: читати книжки чи йти клей нюхати з тусовкою в дворі, грати в футбол чи йти за гаражами бухати. Усе моє оточення було змушене робити вибір. Для мене чомусь було дуже важливим триматися осторонь впливів юрби і робити вибір на користь самітництва. І у вихідні, крім гри у футбол, чимало часу проводив у дорослому читальному залі міської бібліотеки Дубна. Туди пускали зі старшого віку, але мені дозволили раніше. Що я шукав – одному Богу відомо.

Наступне перехрестя: куди поїхати вчитися? Мала академія наук давала можливість поступати в Рівне чи Київ, а я чомусь поїхав у Луцьк. Поїхав поступати на історика, а поступив на політолога. Замість того, щоб вчитися, вв’язався в громадську діяльність. Це все рух. Але були тупикові моменти, коли руки опускалися і не знав, що робити далі.

Я розумів, що батьки навряд чи мені допоможуть купити житло, зробити якийсь бізнес, закріпитися у Луцьку. Все що я можу зробити – я маю робити сам. На оцих перехрестях, про які ти говориш, я розумів, що чим більше я буду лежати на дивані, дивитися в стелю і рефлексувати, «що не так», тим більше шансів, що ніяк питання не вирішиться. Що я робив тоді? Підривався і робив хоч щось. Робив дурниці, множив досвіди, бо рух так чи інакше призводив до якихось варіантів. Навіть якщо я йшов туди, де мене ніхто не чекав, не любив, не хотів. Так чи інакше я отримував відповідь: що робити далі. Так було і з переїздом до Києва. Рішення я прийняв, їдучи з Маріуполя до Луцька. У Києві була пересадка. Я вийшов влітку на смердючому вокзалі… Ці божмі, ці сцяки… Я йшов між ними, вдихав і зрозумів: це моє місто, я хочу сюди переїхати. Приїхав, сказав Лорі (дружина Сергія Мартинюка, – К.), що ми маємо мобілізуватися і переїхати.

– Знаю, що пес у тебе з’явився незаплановано.

Так, собаку я в Луцьку підібрав на вулиці. З Олексієм Веремійчиком ми обідали в пабі, і підійшло цуценя під стіл, просило їсти. Я його сфоткав, відіслав Лорі, перепитуючи, чи забираємо собі. «Ну, давай», – пише. Ми якраз їхали тоді на фестиваль «Атлас Вікенд», і собака поїхала з нами в бусі. Так з’явився пес.

«Принципово не беру участь в суперечках у «Фейсбуці»

– Ми багато згадуємо про дитинство. Ти сказав, що ти ще пацан за відчуттями. А в який момент ти відчув себе дорослим, що ти вже не дитина?

Це не найприємніші сторінки біографії. Я відчув себе дорослим рано, коли моя мама розлучалася з моїм рідним батьком. Коли він займався масовими побоями мами. І всі ці картинки досі в голові. Мабуть, уже тоді я відчував себе чоловіком, який має маму захищати. Щоправда, в мене ніхріна не виходило. Мене просто ногою відкидали до стіни і я, як мішок, вдарявся і сповзав. Але вже тоді відчував, що я чоловік і маю захищати маму. Якось життя так складалося, що мав брати відповідальність на себе. І вітчим, і мама не стежили за моїм навчанням в школі, бо розуміли, що я впораюся. У 10-11 класі я почав підпрацьовувати позаштатним журналістом в місцевій газеті і отримувати гроші. Мені вже ніхто не міг нав’язати, що оці джинси тобі будуть добрі, а ці – ні. Я сам вже вибирав. Врешті-решт наукова та краєзнавча діяльність, яка дала мені змогу вступити на державну форму навчання, з’явилася не на голому місці. Це було чітке розуміння, що мені не зможуть проплатити навчання. Або я сам буду вчитися так, що вступлю або назавжди лишуся в рідному Дубні і максимум, що мені світить, – це якась бурса. Тому я відчував себе дорослим із дитинства.

– Якщо повернутися від 90-х, років нашого дитинства, до сучасності. Що тебе дратує у наших днях?

Мені в собі самому дратує те, скільки часу я проводжу в Інтернеті.

– Ти багато сидиш в мережі?

Так, бо моя специфіка вимагає цього. Вся діяльність «Фіолету», та ж книга, все побудовано на комунікаціях, веденні соцмереж, промоції. Коли гурт не має грошовитого продюсера, то команда сама собі продюсер, і я як фронтмен визначаю, як далі рухається гурт, треба розробляти тактики і стратегії, що і коли публікувати. Мене це трішки бентежить, бо, здається, ніби я багато віддаю часу, який міг би присвятити музиці, самовдосконаленню, дружині… Та просто прогулянкам! Дратує засміченість інформаційного простору, всі ці суперечки у «Фейсбуці». Я у них ПРИНЦИПОВО не беру участь, не пишу пости, які стосуються хайпових питань, зайвий раз не продукую ні суперечок, ні дискусій, хоча так би я примножував більше людей. Але я не роблю свідомо, бо єдине, чим хочу привертати увагу до себе, – це музикою, тим, що я роблю, і «Бандерштатом».

Інформаційна епоха страшенно змінила людей. Не скажу, що вони стають більш лицемірними, але усі ці соцмережі продукують схильність жити подвійним життям. Тут вони щасливі в «Інстаграмі», а в житті жахливі інтроверти, які не можуть ні з чим впоратися. І мене це дратує, це шлях до параної – відповідати тим образам, які створені в «Інстаграмі». А в житті нічого не виходить в них. Інколи все, що треба, – це «забити болт» на все це і вийти гуляти, піти в кіно, знайомитися. Навіть мій герой пише про те, що навігатори у телефонах стількох потенційних пар не познайомили. Бо колись люди питали одне в одного, як пройти, знайомилися, йшли в кіно, їли "Ескімо". А зараз кожен втупився і все сам знає. Це дрібні приклади, і можна говорити і про дороги, і про політиків, і… Єдине, що мене останнім часом приємно потішило, – це пости Уляни Супрун.

– Ти їх читаєш регулярно?

Так, вчора про молоко був. Чим мені вони подобаються, що розвінчують міфи різні.

– Ти вже не боїшся сидіти на холодному?

Та я їх прочитаю і кажу: та я ж завжди казав! Як інтуїтивно відчував! Прочитав про молоко, а я молока п’ю стільки, що мене вже дружина стримує. Це складний продукт, але я з дитинства корів пас, книжки читав з парним молоком.

«Ти можеш бути Девідом Боуї, але якщо в сусідній кімнаті сидить бос, який за тебе все вирішує»

– Ти кажеш, що чимало не встигаєш. То, можливо, треба гурту продюсера?

У нас є організатор концертів та піар-менеджер, але немає продюсера, бо їх в Україні загалом майже немає. І це переважно такі люди, до яких треба йти з певним бюджетом. А вони дивляться, що з цим зробити. У нас немає такого, як колись було у Штатах, коли умовно талановита група бралася під опіку представниками лейблу чи спеціальними компаніями, які вишуковували таланти. Є люди, яким, якщо дати гроші, то вони знатимуть, куди їх вкласти, аби це вистрілило.

Тобто у нас адміністративний корпус є, але немає людини, яка би дивилася на це все відсторонено і будувала гурт як бізнес-проект. Нехай це звучить меркантильно, але ми давно займаємося музикою професійно, це не хобі, тож і результату хочеться відповідного. Часто трапляється, коли гурт проривається, то частина шанувальників скаржиться, що гурт став не той, зіпсутий грошима. Ніби в очах цих людей група приречена завжди грати в андерграунді, по підвалах. Але за що музикантам такого зла бажають? Навпаки – порадіти б!

Тож ми шукаємо продюсера, інвестора, людину, яка зможе визначати візії, яка сама в цьому буде реалізовуватися і їй буде цікаво.

– Та навіть за умови обмеженого часу ти реалізував за рік стільки проектів: новий альбом, тур, книжка, фестиваль… Як встигаєш?

Не знаю навіть. Це ж далеко не все!

От власне: сім’я, собака, та й, судячи з твого «Фейсбуку», ти і тортики печеш…

– Я цього року за кермо пересів! Не знаю, як все виходить, може, тому що я кайфую від свого життя? Може, в мінус своєму сну, але дві годинки перед сном почитаю. Намагаюся зіставляти якісь активності. У Києві – черги, люди постійно запізнюються, і в мене під боком є завжди книжка, щоб почитати, або вирішити якісь справи. Думаю, що справа у внутрішній організації, і вдячний цьому досвіду «Бандерштату», досвіду громадської діяльності, які мене навчили дисципліні. Хай хто скаже, що творчі люди і дисципліна – це поняття різних площин, але це не так. Ти можеш бути Девідом Боуі (Девід Роберт Джонс, знаменитий британський рок-музикант (1947-2016), – К.), але якщо в сусідній кімнаті сидить бос, який за тебе все вирішує. Але якщо ти сам собі бос, то немає права на зіркову воляжність.

Хтось питає: ти себе почуваєш зіркою? Та я не думаю над цим! У мене є довго- та короткострокові цілі, і я просто працюю. Але чому це все так? Бо, як писав Сковорода, я займаюся сродною працею. Навіть не організація часу: я просто роблю те, що мене дійсно пре, тому на все це час знаходжу. З усього, що ти перелічила, я нічого не роблю насильно. Як, наприклад, була робота випускового редактора, бо треба були якісь гроші, аби була змога «Фіолетом» займатися (Свого часу Сергій Мартинюк працював випусковим редактором на одному з волинських інтернет-сайтів, – К.). Мені здається, якщо кожен знайде своє, то багато питань просто відпаде і внутрішній органайзер запрацює наповну. 

– У 2019-му гурту виповниться 10 років. Була велика зміна складу «Фіолету». У яких ти стосунках з музикантами?

– Як з ким. Із Валентином Миронюком та Петром Свістом майже не спілкуємося. Вони болісно і образливо сприйняли розрив. А Андрій Олексюк, з яким я засновував гурт, і Вадим Захарченко, який пізніше приєднався, гратимуть з нами в Луцьку одну пісню. З Коліком Тимощуком, нашим гітаристом, що живе в Польщі, ми підтримуємо спілкування. Загалом все нормально, але прикро, що з двома музикантами не складаються стосунки. Але це природньо, бо музика – це рух і така сфера, де завжди будуть ті, хто рухатимуть і ті, ким рухатимуть. Я не хочу нікого ображати, але у якийсь час я втомився рухати всіх, розумів, що це стопорить мій особистий розвиток. Може, це для когось прозвучить егоїстично, але тому і було прийняте рішення про переїзд в Київ і все інше. Цей внутрішній егоїзм, на мою думку, не є руйнівним. Нехай я щось поруйнував, це була внутрішня революція, але я знав, що я натомість запропоную.

Але ти розумів, що може бути образа?

Так, це я розумів прекрасно. Був готовий до цього психологічно. Але зараз я ні про що не жалкую, окрім того, що з частиною музикантів ми лишилися не в найкращих стосунках. Можливо, час пройде і ми ще поспілкуємося.

Юрій Андрухович у передмові до твоєї книжки пише, що не фанат, як він написав, «дівчачого року»…

– Як і я групи Karbido не фанат (польський гурт, який співпрацює з Юрієм Андруховичем, – К.)

– …але відгук про письменницькі здібності схвальний. І якщо через кілька десятків років, коли мине ще якась частина творчого шляху, скажуть, що Колос таки кращий письменник, аніж музикант. Яка буде твоя реакція?

Та хай говорять! І зараз є люди, які пишуть мені, що поезія ліпша за музику. А є такі, що вважають навпаки. Це нормально, у кожного свій ракурс сприйняття. Мені важливо не йти на повідку в цих людей, хто б що не думав, а робити те, що мені по кайфу. Я так і намагаюся. А час покаже.

 

 ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО.       

 (ТОП-фото: Дмитро Павлоський, решта фото Лори Молодець, Анни Мурзіної та зі сторінки Сергія Мартинюка у "Фейсбук")

Надрукувати
мітки:
коментарів
15 листопада 2019
01 листопада 2019
31 жовтня 2019
27 жовтня 2019
25 жовтня 2019
23 жовтня 2019
17 жовтня 2019
15 жовтня 2019
01 жовтня 2019
28 вересня 2019
25 вересня 2019