Поділитись:

Давній Володимир: світське життя на вулиці Фарній (фото)

Субота, 12 січня 2019, 17:30

Ця вулиця завжди була залюдненою на свята, а тепер на ній тісняться автомобілі, перетворивши майже весь простір на стихійну парковку. Колись тут шпацерували ошатно вбрані дами з кавалерами, містяни гуляли цілими родинами. Адже на цій вулиці було все, що потрібно для міських розваг вихідного дня, – ресторан і театр, фотоательє і кав’ярня, заквітчаний сквер і знаменита цукерня Ковальського. Це – вулиця Фарна, тепер Князя Василька.

Про це розповіла науковий співробітник ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орися Вознюк, – пише "Слово правди".

«Ця вулиця завжди називалася Фарною, тому що брала початок від костелу, а він тоді був фарним, цебто парафіяльним, – розповідає Орися Вознюк. –  Разом зі сквериком вона утворювала спільний простір. А вулиця, яка нині носить ім’я Героїв Небесної Сотні, називалася 3-го травня, за днем прийняття польської конституції».

Особливо добре зі старої забудови тут зберігся будинок, де нині розміщений ресторан «Дружба». Побудований на початку ХХ століття, він присутній на світлинах, датованих орієнтовно 1916 роком. Спершу тут була кав’ярня Ройтера, куди містяни заходили не лише випити філіжанку кави, а й почастуватися свіжоспеченою здобою. А вже в 1930-х роках у цьому будинку відкрився польський ресторан з такою дещо етно-назвою – «Під стріхою». На жаль, неможливо сказати, що подавали у цьому ресторані, але, судячи з назви, в меню переважали страви традиційної кухні. Ресторан «Під стріхою» діяв і під час німецької окупації – втім, у ті роки відвідувати його могли лише німці.

Кав’ярня Ройтера, ресторан «Під стріхою» і драматичний театр

«Цікаво, що цей будинок ніколи не змінював призначення, – зауважує Орися. – І в радянські часи у ньому завжди діяли заклади харчування. Житель міста Василь Стахурський згадує таку деталь, що в 1950-х при вході в ресторан (який тоді називався «Друга чайна») справа у фойє стояв автомат з «дікалоном» – парфумами. Туди треба було кинути 15 копійок, натиснути кнопочку – і парфум бризкав і напахчував клієнта».

Втім, лише перший поверх двоповерхового будинку відводився під ресторан. А на другому розміщувався пересувний Волинський драматичний театр. Про це згадував старожил міста Іван Пархомюк. В юності він працював в аптеці готових форм, яка знаходилася у сусідньому будинку (там, де тепер «Кулінарія»), і приятелював з акторами, намагався не пропускати жодної вистави. А коли на канікули приїздив його друг Сергій Депо (згодом – отець Сергій, настоятель Свято-Василівської церкви), який навчався у богословській академії в Москві, хлопці, посидівши у кав’ярні на Фарній, ішли до театру.

«Зовнішній вигляд цього будинку майже не змінився, лише карнизи набули іншого вигляду, – каже співробітниця заповідника. – Тому легко уявити, яким він був тоді, коли на Фарній вирувало світське життя – у мирні і спокійні міжвоєнні роки».

Заквітчаний сквер і будинок Гольштейнів

Схований за деревами сквер юних княжичів Данила і Василька у міжвоєнний час виглядав справді по-європейськи – з низенькими, фігурно вистриженими деревами та кущами, елегантними ліхтарями, акуратними доріжками і заквітчаними клумбами. Це була чарівна відпочинкова зона, де у теплий погідний день  обожнювали прогулюватися городяни. А трохи далі, там, де зараз розкинув віти крислатий дуб, була могли невідомого жовніра. І поляки на державні свята влаштовували тут мітинги і паради. В неділю і на свята вулиця Фарна перекривалася, і коли закінчувалася служба в церкві, містяни нею прогулювалися. Ті, хто мешкав на цій вулиці, у теплу пору року виставляли на балкони квіти. Перехожі ними милувалися. Хто мав гроші, заходив у крамниці, в кав’ярні. Інші просто гуляли.

«Фарна на той час була найбагатшою і найвишуканішою вулицею Володимира, – підкреслює Орися Вознюк. – Не знаю, хто на той момент, коли в місті встановлювалася радянська влада, займався питаннями архітектури, але вони фактично знищили всю центральну частину міста. Неправда, що центр був розбомблений – мені не вдалося знайти жодних спогадів, що бомби падали сюди. І більшість будинків після Другої світової війни таки вціліло. Також неправда, що це були халупи під солом’яними стріхами. Тобто, звісно, десь були і такі. Але в центрі, зокрема на Фарній, переважали добротні кам’яниці, які складалися у дуже красиві архітектурні ансамблі. І «совєти» все це знищували планомірно. Можливо, тому, що переважно ці будинки належали євреям. А серед радянської голоти, яка прийшла до нас зі сходу, побутувало переконання, що підвали цих будинків забиті скарбами. Звісно, навіть якщо щось там і було, це розграбували ще за німецької окупації. Але совєти в прагненні наживи нищили все».

На вулиці Третього травня, там, де зараз «Ощадбанк», і в міжвоєнний час був банк, але польський. Втім, розміщувався він в іншій кам’яниці, яку знищили чи то війна, чи то повоєнна влада. А той будинок, де тепер районна рада, належить до старої забудови, тільки з часом там знищили балкони. До війни у ньому мешкала родина Гольдштейнів. Очевидно, це була заможна сім’я, адже їй належав цілий чималий будинок.  Він був пофарбований в інші, ніж зараз, кольори, і мав значно симпатичніший фасад. Цей будинок належав одній родині – тобто це була дуже заможна родина. Під час німецької окупації тут розмістили гебітскомісаріат. Пізніше йому так і залишили адміністративну функцію

А там, де зараз височіє п’ятиповерхівка з магазином «Каштан», стояв двоповерховий будинок. За часів Австро-Угорщини там містилася судова інстанція. А пізніше, вже за поляків, – магазин.

Фотографія і реклама у старому Володимирі

З іншого боку Фарної, де тепер «Кулінарія», був «Магазин санітарії та гігієни» або ж аптека готових форм. Другий поверх використовувався як житловий. Він трішки змінився – з’явилася надбудована мансарда. У наступному будинку було фотоательє і магазин брендового чеського взуття марки «Бут».

«Фотоательє діяло і в наступному будинку, – продовжує віртуальну екскурсію міжвоєнним Володимиром Орися. – Фотографуватися було модно, і на старих світлинах є штамповки, в якому ательє вони зроблені. Звісно, це було дороге задоволення, але міщани могли собі його дозволити. У міжвоєнний період, коли життя налагодилося і все досить нормально працювало-функціонувало, люди досить часто робили світлини, особливо родинні знімки».

А ось на розі вулиці, де зараз фотоательє «Люкс», стояв інший будинок. Там розміщувалися як «елітні», так і «масові» магазини. Зокрема, була крамничка, де містяни могли за доступною ціною придбати різноманітні речі щоденного вжитку.

«Місцеві крамарі – із тих, які були заможнішими – не шкодували грошей на рекламу, – розповідає Орися. – Вони майстрували вивіски полькою, німецькою і російською мовою біля самих магазинів. А ще на Фарній, там, де зараз площа Героїв і пам’ятні стели, стояв вказівник, де були таблички з основними напрямками руху – «на Устилуг», «на Луцьк» тощо. Ті власники магазинів, які могли за це заплатити, чіпляли там і вказівники з назвами своїх крамниць».

Уся вулиця Фарна – там, де нині культурно-мистецький центр ім.Т.Г. Шевченка і житлова п’ятиповерхівка – складалася з одно- та двоповерхових будиночків з різноманітними крамницями. «У двох будиночках, вкритих гонтом, були перукарня та аптека (яка також використовувалася як аптечний склад). Далі стояли одноповерхові флігелі з пласким дахом. В першому від костелу будинку була кав’ярня.  У наступному теж була кав’ярня. Далі – кабінет лікаря Владислава Лікіндорфа – дуже дорогого доктора, який навчався у Львові, і його львівські родичі мали цілу лікарню. Далі крамничка, де, ймовірно, продавали пиво (принаймні, на вивісці зображена пивна пляшка), в наступних дверях була крамничка одягу.  Також там був кабінет адвоката», – Орися відтворює з давніх світлин «торговий ряд» центральної вулиці. Каже: завдяки тому, що власники не скупилися на вивіски, їх тепер можна розгледіти.

А по інший бік Фарної, де зараз готель і ринок, були продуктові крамнички – м’ясні, ковбасні, бакалійні. І тут уже працювала інша реклама – голосова. м’ясні магазини, ковбасні. «У власників-євреїв були такі «закликачі»,  які виходили на вулицю і заохочували перехожих завітати в магазин, – каже Орися. – А коли ти вже заходив, то в тебе не було жодного шансу вийти, не зробивши якусь покупку: продавці працювали справно і так розхвалювали товар, що тобі хотілося його придбати. Навіть якщо у  покупця не було грошей, він міг взяти щось у кредит, а його борг записувався у спеціальну боргову книгу. А позаяк місто було невелике і більшість містян одне одного знали, то у боржників не було можливості зникнути й не заплатити за покупку».

Після Другої світової всі ці крамнички знищили. Цеглу з цих будинків використали на будівництво свинокомплексу в районі вулиці Луцької.

Цукерня на розі й розваги лікаря Сятецького

Мрією дітлахів і спокусою для дорослих була знаменита цукерня Ковальського. Її красива триповерхова будівля – царство вишуканого шоколаду і модних європейських тістечок – височіла над Фарною, як святковий маяк радощів і насолод у бурхливому світі буднів. Це була брендована цукерня Луціана Ковальського, філія Варшавської мережі.

«Чому Ковальський вирішив відкрити її у нашому місті, не відомо. Можливо, мав тут якихось родичів чи ділових партнерів, – каже Орися. – Але знаємо точно, що це був найрозкішніший заклад містас.

Усі охочі могли тут придбати торти, тістечка, шоколад кращих європейських виробників, морозиво, какао, каву, чай, алкогольні напої. Також тут продавали цукерки власного виробництва, які цінувалися як вироби найвищого ґатунку. В приміщенні цукерні можна було почути радіо, яке на той час було не всім доступне, як сьогодні. Також щодня, з 18 до 23 години, у будні і свята тут грав місцевий оркестр, який виконував популярні композиції. В цукерні влаштовували святкові заходи, тематичні вечори і маскаради.

«Містяни дуже любили тут відпочивати, – зазначає Орися. – Хоча асортимент цукерні коштував досить дорого, тому бідніші люди заходили сюди рідко. Дітлахи буквально-таки обліплювали вітрини, смакуючи поглядом десерти, тістечка, цукерки й інші солодкі ласощі, виставлені у них. Зате для місцевого бомонду – крамарів, адвокатів, вчителів та лікарів, які мали на той час непогані зарплати, це було справді культове місце, де вони могли поспілкуватися, випити кави чи чогось міцнішого, і загалом гарно провести час».

Вочевидь, серед завсідників цукерні Ковальського був і лікар Сятецький – чудовий спеціаліст, до якого хворі вишиковувалися у черги і платили за його послуги грубі гроші. Його ім’я знали й у Варшаві. Подейкують, коли туди приїздили на лікування, то тамтешні доктори дивувалися: чого ж ви їдете сюди, коли у вас, у Влодзімєжі, є Сятецький? Коли лікарю випадав вдалий день, він після посиденьок з друзями за чаркою чогось алкогольного любив пошикувати. А оскільки вздовж Фарної стояли фаетони, вийшовши з цукерні, платив усім візникам, аби везли його додому. В один фаетон сідав, а решта їхали за ним, як ескорт.

«Поза тим, – додає Орися, –  Сятецький, за спогадам сучасників, мав добре серце і чомусь  дуже любив жінок-молочниць. Коли їхав у фаетоні в місто і бачив, що йде жінка з важким бідончиком молока, обов’язково зупинявся і підвозив її».

Куди зник помпезний триповерховий будинок цукерні? Співробітниця заповідника зізнається: багатьох старожилів розпитувала, але поки не з’ясувала, чому його знищили. Це була добротна будівля з міцної цегли, тож навряд чи її так сильно поруйнувала війна. Втім, від будинку нині і сліду не лишилося. А на його місці «совєти» збудували… громадські туалети. Зараз ця ділянка у приватній власності і на ній триває будівництво.

Театральні вистави у Клубі російського дворянства

До призабутих і дещо занедбаних пам’яток належить і будинок, в якому нині діє районна бібліотека для дорослих. Це був приватний особняк. І в міжвоєнний час у ньому засідав Клуб російського дворянства. За спогадами Анни Доримедонтівни Матвійок (Шуровської), до нього входило 14 російських інтелігентних родин, представники яких по черзі чергували у клубі. Люди там збиралися, спілкувалися, обмінювалися книгами, пили чай, читали новини з газет. На свята влаштовували різні вечори.

«Також при клубі діяв невеличкий аматорський театр, до якого «російські дворяни»  запрошували місцевих дітлахів. Маленькі українці й поляки залюбки брали участь у таких виставах: по-перше, тому що інших особливих розваг для них не було, по-друге, тому що члени Клубу приязно до них ставилися, пригощали солодощами, дарували гостинці», – додає Орися Вознюк.

За спогадами старожилів, Клуб російського дворянства певний час діяв і після війни. А от під час німецької окупації там розмістили гестапо. І моторошно уявити, свідками яких жахів стали тамтешні підвали, каже дослідниця.

***

Розкішна брукована вулиця Фарна виходила до костелу Іоакима та Анни. Огороджений вишуканим парканом, з красивою дзвіницею і скульптурами святих у нішах фасаду, він мав набагато ошатніший вигляд, ніж тепер. Опівночі над вулицею лунав дзвін. Це означало, що всім порядним людям пора спати. Світське життя на Фарній поволі затихало…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як і чому змінювалися назви луцьких вулиць: історія (фото)

Надрукувати
мітки:
коментарів