Найкращі статті "Конкурента" у шаленому 2020 році

Шалений 2020 рік був багатий не лише купою проблем світового масштабу, але й великою кількістю якісних та цікавих авторських матеріалів журналістів ІА "Конкурент".

Традиційно ми обирали тексти, які зібрали найбільшу кількість періодів, проте цього разу вирішили не підв'язуватися під рейтинги. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі 10 статтей, які виходили з-під пера Віки Вегери-Абрамович, Тетяни Грішиної, Міли Роспопи та Руслана Пилипчук.

«Деякі люди не мають права розмножуватися» , – луцькі чайлдфрі розповіли, чому не хочуть дітей 

Чайлдфрі – це люди, які ухвалили свідоме рішення про те, що не хочуть мати дітей. Таких людей часто плутають з чайлдхейтерами або, як їх ще називають, «дітоненависниками» – це люди, які відчувають гостру неприязнь або будь-які інші сильні негативні емоції щодо дітей. 

ІА «Конкурент» знайшло лучан, які сповідують ідеологію чайлдфрі, а також розпитав психолога, чи це нормально для жінки – не народжувати. Ми довідалися, що штовхає цих людей відмовлятися від потомства. Адже таке рішення ухвалюють молоді, неодружені, а також сімейні пари, які в шлюбі прожили багато років. Ці люди вирізняються з-поміж інших хіба своїми переконаннями, залишаючись при цьому чудовими чоловіками та дружинами, сестрами, друзями чи колегами.

(Автор: Віка Вегера-Абрамович)

«Я не мала наміру позбутися дитини», – лучанка, яку підозрюють у вбивстві, розповіла подробиці (фото)

Звістка про те, що у Луцьку на проспекті Відродження затримали жінку з мертвим немовлям у пакеті, шокувала місто. На сьогодні жінці уже оголосили про підозру  в умисному вбивстві своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК України).

Журналісти ІА «Конкурент» зустрілися з обвинуваченою та розпитали її версію того, що сталося.

Ми не очікували, що Марійка буде вдома, хотіли поспілкуватися з її батьком. Проте двері квартири нам відчинила саме вона. Бліда. Втомлена. Має молодший вигляд, ніж насправді. Запрошує увійти. 

(Автор: Віка Вегера-Абрамович) 

Про цнотливість, куріння та гріхи монахинь: відверта розмова з черницею з Волині

Вона обожнює жовті квіти та котів. Здавалося б, звичайна – щира, усміхнена, приємна, коли говорить – мурашки по шкірі. Але водночас незвична, бо вже 20 років носить чернече вбрання. Наша сьогоднішня розмова із сильною, доброю та щирою. Знайомтеся: Марія Ігнатенко.

Коли вона вирішила стати монахинею, їй було 25 років. Тоді вона була одружена і проживала в Києві. Через 6 років спільного життя з чоловіком вона вирішує кардинально змінити своє. Її рішення не сприйняло оточення, священники кивали головами. Але бажання служити Богові було сильнішим за це все.

Її життя – це важка фізична праця та щоденна, ледь не цілодобова молитва.

Чому жінка ухвалила таке рішення та яким був її шлях до Христа, вона відверто й цікаво розповіла журналістам ІА «Конкурент».

(Автор: Віка Вегера-Абрамович) 

Два дні з волинським шеф-кухарем Юрієм Хазіповим (РЕПОРТАЖ)

Вже у роздягальні бійцівського клубу «ANT» я зрозумів, що на Юрія Хазіпова чекають проблеми.

Спочатку Сергій Снитюк натиснув на свого вікового підопічного, змусивши прийти на тренування на незвичну 8:00 ранку. А тут виявилося, що йому ще й доведеться спарингувати з потужним Романом Бондаруком.

Вранішнє тренування  стало початком мого дводенного перебування поряд із відомим шеф-кухарем. Тема боксу не полишатиме нас упродовж усього часу, перманентно виринаючи на поверхню та знаходячи місце у різноманітних аналогіях.

– Наскільки б дико це не звучало, але для мене бокс – духовна практика. Він дозволяє вимикати розум, що дуже важливо для твого духу, психології та всього іншого, – розповідатиме Юрій.

Більшість спільного часопроведення з ним минає за розмовами у закладах, які він «веде», в автомобілі, між раундами бою на рингу. Ми спілкуємося про кухню та правильне харчування, єдиноборства та релігію, музику та соціальні мережі, коронавірус та виживання ресторанної сфери. Усе це вилилося у понад чотири години диктофонних записів, які автор спробує перетворити у цікаву історію. 

(Автор: Руслан Пилипчук)

Солдат прокуратури: історія лучанина, який хотів побороти всю злочинність

В українців давно сформувалася думка, що прокурори – це зажерливі мажори, які займаються лиш корупційними схемами та щодня продають душу дияволу.

Так, в людей безліч причин не любити прокуратуру. І ми не хочемо та не плануємо відбілювати цю структуру…

Проте заради балансу та рівноваги прийшли до пересічного луцького прокурора Миколи Плечука, щоб подивитися, як він працює, та дізнатися, чим він живе…

(Автор: Руслан Пилипчук)

Із нетрів в еліту: історія успіху футзального клубу «Любарт» 

Надворі був вересень 2018 року. Дмитро Пасічник вийшов із автомобіля, припаркованого біля розважального центру «Адреналін сіті». Його дружина та донька пішли в кафе, а він попрямував до місцевої спортивної арени.

Там він побачив Сергія Голоскокова, якого віддалено знав як функціонера обласної футзальної ліги. Дмитро підійшов запитати, як у нього справи, та заразом поцікавився, чому в Луцьку досі нема клубу, який бере участь у змаганнях загальнонаціонального рівня.

«Є хлопці, які хочуть, – відповів йому співрозмовник. – Але вони не мають фінансування».

Пасічник послухав та вирішив цю ситуацію змінити.

(Автор: Руслан Пилипчук) 

Ринкові баталії Луцька: як переносили «Ювілейку» та стихійний базар з-під лікарні

У Луцьку вже неодноразово переносили ринки. При цьому мова йде про проміжок часу, який не так давно втік від сучасності.

Два десятка тому, на початку 2000-них в місті на території сучасного торгового центру «Гостинець», що на проспекті Соборності, був ринок. Тут розміщувалися як торгові ряди, так і хаотична торгівля крамом.  А на місці нинішнього супермаркету «Салют», що навпроти Волинської обласної лікарні на проспекті Грушевського, ринок й узагалі був стихійним. Сюди приїздили торгувати переважно селяни із прилеглих до міста населених пунктів.  

Перенесення ринків припало на каденцію колишнього міського голови Антона Кривицького, якого вже немає в живих. Тож за коментарями ми звернулися до тодішнього заступника міського голови, а нині депутата Волинської облради Святослава Кравчука...

(Автор: Тетяна Грішина)

“Поліцейським доводилося відрощувати бороду і йти на смітник”: як на Волині ловлять торговців людьми (ІНТЕРВ’Ю)

У холодній дерев’яній хаті на хуторі тулиться десятеро людей. Всі вони різного віку. Є тут брати зі старенькою мамою, старші чоловіки. Запах несвіжий. Та й де йому взятися, якщо повітря в тісному приміщенні мало, а кожен із пожильців несе за собою сморід сміттєзвалища.

Скільки вони тут? Важко уявити, але минуло вже два роки з того часу, як цим нещасним пообіцяли роботу на цегельному заводі на Львівщині. Всі вони їхали з надією заробити, почати життя з початку, закрити борги, відбудувати хату чи просто мати що поїсти.

Та з цеглою так і не склалося. Роботодавці запропонували план Б: попрацювати деякий час на сміттєзвалищі. “Деякий час” розтягнувся на місяці й роки. Незчулися, як і самі відчули себе непотребом, від якого, здається, відвернувся весь світ. Їх поселили у хаті на хуторі. Всіх в одне тісне приміщення. Привозили їсти якісь недоїдки. Всі руки потріскані, поколоті голками, про давні болячки вже й ніхто не згадує.

Це зараз їх десять, а було удвічі більше. Іншим, хто трішки знав мову, вдалося втекли. Хтось ще наважувався на втечу, та не всі спроби увінчалися успіхом. “Роботодавці” показово били своїх наймитів і знову життя оберталося навколо смітника. Документи у всіх забрали. Насміхалися: ви нічого не зможете вдіяти, бо і з владою, і з міліцією у начальства повна згода. Всі про все в курсі та ніхто рятувати не прийде. Просити допомоги в місцевих теж не вийде — хутір же ж! Та й як попросити, як говориш угорською, а навколо всі україномовні? Два роки рабства. Невідомо де. Невідомо ще скільки. Два довгих роки невизначеності, постійного смороду та бажання закінчити з цим скоріше.

(Автор: Тетяна Грішина)

Як ми продавали Каріну: хто і для чого бере в оренду фейсбук-акаунти

Все частіше у мережі можна натрапити на дописи про оренду акаунтів. Вони обіцяють швидкий дохід без особливих зусиль. За звичайну собі фейсбук-сторінку орендарі пропонують сотні, а то й тисячі гривень. Запевняють при тому, що жодних ризиків для вас, вашої сторінки і вашої приватності немає. 

Чи справді це так, і в чому небезпека здавати в оренду свій фейсбук – розбиралася журналістка ІА "Конкурент". 

Шукати орендарів сторінок у соцмережах неважко. Зазвичай вони самі вас знаходять. У новинній стрічці нашої журналістки таких оголошень щодня з'являлося дедалі більше. Спершу ми пов'язали цю неабияку активність із виборами, але дослідивши питання глибше, зрозуміли: такі оголошення з'являються вже не перший рік, і не тільки в Україні. 

Тому, аби з власного досвіду дізнатися, хто і що стоїть за пропозицією купити на трохи ваше чесне фейсбук-ім'я, ми вирішили продати Каріну. 

(Автор: Міла Роспопа)

Три історії про живих: (не)містична прогулянка луцьким цвинтарем (фото)

Пані Людмилі за 60. Її часто можна зустріти на цвинтарі, що на вулиці Рівненській. Невисока привітна жіночка тут доглядає багато могил. "Своїх" та "інших". Каже, якщо за могилою нікому дивитися, то її швидко "ліквідують", а зверху поховають когось ще. За багато доларів. Місце на кладовищі нині недешеве. 

Вона приходить раз на кілька днів. Вириває бур'яни, просить когось за гроші викорчувати дерева та пообрізати особливо буйні кущі у мертвих, до яких дуже давно ніхто не навідувався. Пані Людмила вірить: не можна забувати людей. 

"Хай лежать собі, – по-доброму каже вона. – Скоро прийде Ісус, і всіх їх підніме".  

(Автор: Міла Роспопа)